Пролог

Дим смакує як попіл і обіцянки, яких він ще не дав.

Еріан несе її крізь коридор, що горить. Він давно розучився боятися відстані тому не рахує кроки, він рахує нитки. Білі волокна в її крові, тонкі, як волосінь, як павутина, зіткана з місячного світла, — вони гаснуть по одному, і кожне згасання він відчуває не в ній, а в собі, під ребрами, коротким сухим ударом, ніби хтось зсередини защипує свічку двома пальцями.

Він знає рахунок краще, ніж хотів би. Він жив чотириста років і бачив, як гаснуть тисячі. Ніколи ще вони не гасли так повільно. Так ще не було, щоб хотілося зупинити власне серце в обмін на кожну нитку, що згасла в ній.

Бо ці нитки — не чужі. Він зрозумів це надто пізно, щоб врятуватися, і надто рано, щоб встигнути злякатися: волокна в її крові переплелися з його власними так тісно, що він більше не міг сказати, де закінчується вона й починається він. Дві струни, налаштовані в унісон, — торкнись однієї, і друга бринить, хоче вона того чи ні. Він не обирав цього. Так само, як не обирав дихати, коли вона заходила в кімнату, чи забувати, як складається наступне слово, коли вона сміялася. Тому кожне згасання в її крові він чув як обрив струни у власних грудях — і кожен обрив забирав частину звуку, який був ними двома, залишаючи натомість глуху, тріснуту тишу.

Стеля над ними стогне. Балка з чорного сланцю і цей камінь не відбиває сонця навіть опівдні, а тепер світиться зсередини помаранчевим — камінь Академії тримав вогонь у собі, як тримав усе інше: кров, крики, імена. Стіни пам'ятають. Він завжди це знав. Сьогодні стіни згадують голос.

Сайра ворушиться в його руках. Її губи рухаються, і він схиляється, бо не почути її зараз — це єдине, чого він собі не пробачить.

— Ти йдеш не туди, — каже вона. Голос — шурхіт паперу, який ось-ось спалахне. — Вихід — ліворуч.

Він майже сміється. Це те, що вбиває його точніше за дим: вона вмирає, нитки в її крові гаснуть, як місто, у якому по черзі вимикають вікна, — а вона керує його маршрутом. Так само, як поправляла манжету, ховаючи карту в рукав темно-зеленої сукні, з таким невинним обличчям, що він щоразу дозволяв їй виграти, аби тільки побачити, як вона прикриває долонею рот, коли сміється надто голосно, бо вважає власний сміх негарним.

Він знав про карту в рукаві щоразу, проте жодного разу не сказав. Він дозволяв їй красти в нього перемоги так само, як дозволяв красти книжки зі свого столу, — вона брала їх машинально, навіть не збираючись читати, просто тому, що вони лежали в межах руки, і повертала за тиждень із загнутими кутиками сторінок, яких не читала. Він любив ці загнуті кутики більше, ніж любив самі книжки. Він любив у ній усе, чого не мав права любити, — і це, розуміє він тепер, тримаючи в долонях її згасаюче обличчя. Ось це і було його справжнім злочином. Не те, що він зробив у Раді, а те, що дозволив собі це.

— Я знаю, куди йду, — відповідає він.

Це напівправда. Виходу нема вже двадцять хвилин, відколи ритуальна печатка внизу тріснула і вивільнила вогонь, який не можливо загасити водою, бо це не вогонь — це чиясь магія, що зжерла сотню студентів і тепер доїдає залу, у якій усе почалося. Він несе її не до виходу. Він несе її до єдиного кутка, якого полум'я ще не торкнулося, — і бреше їй про напрямок, як брехатиме ще двісті років потому іншій жінці з її обличчям, хоча цього він поки не знає. Він знає лише камінь під ногами, вагу її тіла, яка стає меншою — не тому, що вона легшає, а тому, що з неї виходить те, що робило її важкою і живою і нестерпно, невимовно суто її.

Куток. Обвуглена ніша під сходами, де повітря ще можна вдихнути, якщо не думати про те, чим воно пахне. Він опускається на коліна і обережно кладе її. Її голова знаходить згин його ліктя сама, без його допомоги. Тіло пам'ятає, куди прихилитися. Тіло завжди пам'ятає довше за все інше.

Він дивиться на неї при світлі пожежі.

Темне коротке волосся, тепер сіре від попелу. Бурштинові очі — вони й зараз бурштинові, вогонь у них лише вдома, впізнає лише своє. Шрами на лівому передпліччі, три тонкі лінії, які вона отримала в перший рік і про які вигадала три різні історії, жодна з них не правдива. Він знає правду і про це теж. Він знає про неї все, крім однієї речі — як жити далі, коли останнє волокно згасне.

— Дозволь мені, — каже він.

Вона звісно ж розуміє відразу. Вона завжди розуміла його на пів слова раніше, ніж він встигав дібрати друге.

— Ні.

Одне слово. Без вагання, паузи і тремтіння, яке він міг би зачепити і за яке міг би потягнути. Просто — ні, рівне, як лезо, покладене на стіл.

— Сайро. — Він бере її обличчя в долоні. Її шкіра холодна там, де мала б бути гаряча, і гаряча там, де він притискає пальці, — так само хибно, як стіни цього місця. — Я можу зупинити це. Один укус. Твої нитки не згаснуть — вони переплетуться з моїми, ти станеш такою, як я, ти будеш … ти будеш.

— Мертвою по-іншому.

— Живою.

— Твоєю. — Вона дивиться на нього, і в цьому погляді немає страху смерті, є щось незмірно гірше: абсолютна, доконана певність. — Живою за твій рахунок. Такою, що мусить дякувати за кожен світанок, якого не заслужила. Ні, Еріане. Я не хочу вічності, яку хтось мені позичив.

Він, що ні в кого не просив нічого триста років, — просить.

— Молю.