ЕПІЛОГ

–  Тато? 

– Що сину? 

– А що таке Туман бажання?

– Кхм, – Герман подавився морозивом, яке перед цим нахабно забрав у мене, і з витріщеними очима глянув у мій бік. Я тільки руками розвела.

  Був вихідний і ми гуляли центральною площею міста з нашим п'ятирічним сином, у якого завжди до нас була купа запитань. 

– А від кого ти про це почув, любий? – зацікавлено перепитала його. 

– Та чув як ти тату казала, що якби не туман бажання, то він і досі бігав би легінем, а ти була б тільки травницею. А що таке той легінь, ма? 

– Ну, це такі одинокі парубки, любий, – спробувала я пояснити, а Герман поруч вже ледве стримував серйозний вираз обличчя.

– То дядько Ноель легінь? – зрадів своїм висновкам Гром молодший.

– Пахаахах, точно, Данієль. То ще той легінь. Тільки ти йому про це не кажи, бо образиться і не буде купувати тобі тістечка, – весело потріпав Герман маленьку голівку нашого сина.

   А я собі подумала, що не довго і Ноелю залишилося легінем скакати. Знаючи трохи його історію, мені аж навіть шкода було бідолашного.

–  Так, а що ж таке той туман? – знову поцікавився Данні.

– Ну як тобі пояснити… Ти виставу про попелюшку дивився? 

– Фуу, дівчача казочка, але нас вихователька змушувала дивитись. 

– Так от, пам'ятаєш, там була хрещена-фея? Завдяки їй попелюшка і принц  познайомились та покохали один одного. Ось так і цей туман, допоміг нам… еее… з твоєю мамою познайомитись… ееем… ближче.

– І покохати один одного? – закліпав Данні очима.

– І покохати, – погодились ми в один голос. 

   Поки ми з Германом дивились один одному в очі й все ще відчували те шалене кохання між нами, що з роками ставало тільки міцнішим і більш усвідомленим, наш бешкетник вже забувся про свої питання і побіг уперед, до  одної дуже відомої статуї. 

  Раніше нам ніколи не вдавалося підійти до неї близько через ту кількість туристів, що приїздило в столицю подивитись на Безсмертного героя. Саме так і назвали закам'янілого Арія та помістили у центрі площі на спеціальному постаменті. 

– Тато, тато! А чому в цього дядька такий здивований вираз обличчя? – Поцікавився Даніель, коли ми підійшли ближче до нього. 

– То він дивується як змінюється наш світ, сонечко, – відповів Герман.

    Арій і досі виглядів як жива людина і буде таким ще дуже багато років. Він отримав те, чого так сильно бажав. Він так ніколи й не зможе померти як людина, а одже залишиться на віки безсмертною закам'янілою статуєю.

   І так, він досягнув своєї цілі. Став героєм для багатьох. Світ стрімко змінювався саме завдяки його божевільному вчинку. Першими відчули на собі це дракони, коли знову змогли перетворюватись на людей. 

   Світ почало трохи лихоманити від таких стрімких змін.  Спустошені, гноми, ельфи – май же всі відчували на собі неминучі зміни. Але це вже зовсім інша історія. Де ми з Германом далеко не головні герої. А  в нашої з ним казки найщасливіший, і як каже наш синочок Даніель, такий дівчачий фінал. 

      Моє нікчемне існування нарешті має сенс. І не один. Я нарешті зрозуміла саму себе і прийняла себе такою, як я є – бойовою травницею.