Глава 34

ЕЛЬВІРА

– Арій. В мене до тебе є декілька питань, – доволі так грізно звернувся Гром старший до ректора.

  А я продовжувала стояти до Арія спиною, відчуваючи на ній його колючий погляд. Але ніяк не могла наважитись повернутись до нього обличчям.

– Звісно Роберте. В будь-який час звертайся, але зараз дозволь мені повернути мою студентку в академію, – ректор говорив улесливим тоном та я чітко чула в ньому приховане роздратування.

– Ти навіть не спитаєш як мій син почуває себе? Він, між іншим, теж студент твоєї академії. Кращий студент, – холодно запитав Роберт Гром, спопеляючи поглядом Арія. 

  Ні, це була не ненависть, а скоріше повне зневажання та огида читались на його обличчі.

– Я вже поцікавився в цілителів і дуже радий, що все ще є надія на порятунок твого сина, – спокійно відповів Арій і додав особисто для мене: – Ельвіра, нам час повертатись.

– Не надія, Арій, не надія. Я впевнений на усі сто відсотків, що мій син через тиждень буде повністю здоровим. І я прийду, Арій. Як тільки Герман отямиться та я впевнюсь у його безпеці, я прийду до тебе за поясненнями. Як так трапилось, що Броньовика випустили у Лабіринти без послаблюючого закляття. 

     Я ледве стрималась, щоб не  закричати в голос. Як таке взагалі можливо? Усіх потвор, яких запускають у гру, спочатку піддають послаблюючому закляттю. Щоб боротись і нападати вони могли, але з набагато меншою силою. Це перш за все безпека для студентів, які беруть участь у Лабіринтах, адже вони ще все-таки не мають скільки сили, як дорослий, натренований роками маг.

– Я це в перше від тебе чую. До розслідування мене не допускають і тобі це чудово відомо, – спокійно і впевнено відповів Арій й більше не промовивши жодного слова, він взяв мене за руку та повів за собою по коридору на вихід. 

– Я… – хотіла я щось пояснити, коли ми вийшли на вулицю, але він перебив мене.

– Не треба, Ельвіра, не виправдовуйся.

  Він знову схопив мою руку, активуючи портал. Звісно це був його кабінет. Звісно він був максимально розлюченим, а мені якось треба пояснити свій вчинок. Щоб це ніяк не вплинуло на Ніну.

– Я маю пояснити… – знову почала і знову він зупинив мене жестом руки.

– Твої дурні дитячі пояснення мені не потрібні. Я й так все знаю і бачу все добре, Ельвіра. Один раз я пробачу тобі твою дівочу дурість. Один раз. Запам'ятай. Більше шансів у тебе не буде. Хай хоч завернеться той малий вишкірок ти не посмієш навіть на поминки до нього піти. Зрозуміла? – він не кричав. Він хрипів цю отруту мені в обличчя, стримуючи свою руку піднятою чи то для удару, чи для заклинання. 

– Я зрозуміла свою помилку. Більше такого не повториться, – тихо і беземоційно відповіла на його погрозу.

    Не було вже страху і якихось інших емоцій теж не було. Ніби в одну мить я просто зрозуміла, що не всесильна, що не можу боротись з ним, що не можу врятувати навіть себе, не кажучи вже про інших. Зрозуміла, що втомилася від емоційних гойдалок і просто хочу, щоб  якомога скоріше це все скінчилося.

– Так. Добре. У нас мало часу. Треба прискоритись, Ельвіра. Зараз ти продемонструєш мені яких результатів досягла за цей час. Слухай уважно. Ти зараз спробуєш притягнути два свої струмені одночасно, без точки направлення, просто притягнути їх до себе, – ректор був помітно схвильований і пояснював усе, супроводжуючи свої слова різкими та рваними рухами. 

– Якщо я притягну хоч один струмінь, навіть трав'яний, мені треба буде його кудись направити, – в мене просто склалось таке враження, що він ладний вже прямо зараз мене вбити. Що це за експерименти такі?

– А ти не думай про це, просто одночасно задій струмені. Покладися на мене. Я нейтралізую їх дію. Підстрахую тебе. Але мені треба побачити чи є якийсь прогрес, – вже спокійніше звернувся до мене ректор. Спробував посміхнутись, але це все-таки вигляділо як посмішка божевільного.

  Для більшого зосередження я закрила очі. На видиху відчула обидва свої магніти й спробувала потягнути струмені рівномірно. Але якщо трав'яний йшов рівним плином, то бойовий  все ще ривками та імпульсивно.  Хоча піддалися тяжінню вони практично одночасно. Ректор не збрехав і коли я направила їх в його сторону він нейтралізував їх дію. 

– Не погано. Але з бойовим ще треба допрацювати. В тебе є на це один тиждень Ельвіра. А зараз іди до себе, бо в мене сьогодні не має на тебе часу.

    Арій пішов до свого столу, а мене два рази просити не треба. Втекла як можна швидше. Бігла до своєї кімнати й увесь час картала себе, що вчинила так не обдумано і дуже ризикувала життям Ніни.

  Але водночас я розуміла що зробила б це не зважаючи ні на що. Просто не змогла б інакше. 

    Наступні три дні були, як не дивно, зовсім іншими ніж попередні два тижні. По-перше, і це саме головне – ректор Арій більше не мучив мене необхідністю проводити з ним час. Чи він справді був настільки зайнятий, чи була якась інша причина, я не знаю, але коли я прийшла, він відправив мене назад і сказав що сам покличе коли звільниться. Не кликав. І я цьому безмежно раділа. По-друге, я ще з більшою силою працювала над врівноваженням тяжінь і що саме головне, зрозуміла свою головну помилку.

    Вся проблема насправді була на поверхні, але через якесь постійне напруження, через оці зустрічі з ректором я не мала змоги як слід все обдумати. Все так просто, що мені, усвідомивши це, спочатку аж кричати хотілося.