Глава 20

ЕЛЬВІРА

 Ми одягнули маски за декілька хвилин до приземлення на площі. Дзеркала поруч не було, але Герман сказав, що тепер я знову була блондинкою, тільки риси обличчя більш витончені. А він цього разу мав кучеряве, темне волосся і трохи якусь дитячу зовнішність. Дивлячись на нього мені хотілося посміхатись, бо я сказала йому, що в нього таке мужнє обличчя. 

– Це по твоєму мужнє? – запитав він сміючись, коли побачив своє відображення в дзеркальній вітрині.

– Мужнє дитяче обличчя, – ні разу не смикнувши оком відповіла йому я.

– Смієшся? 

– Трошки.

– Здається, я погано на тебе впливаю.

– Думаєш? 

– Бачу.

   Площа була просто велетенських розмірів і тут теж займалися продажом, але не їжі чи речей, а послуг. Тут можна було і поворожити й подивитись цікаві фокуси, взяти участь у розіграші різноманітних призів, насолодитись шоу повітряних магів, що літали майже під самим куполом. Можна було спробувати себе у різноманітних майстер-класах і навіть виготовити власноруч справжнісінький артефакт.

  А прямісінько по середині  площі сиділо три дракони. Ніколи не бачила їх наживо. Вони були настільки велетенські, що щоб побачити їхні червоні очі, доводилося високо задирати голову.

 Колись ці неймовірні створіння могли перетворюватись на людей і жити серед нас. Вони вважалися набагато мудрішими за всі наявні раси й займали високі посади в країні. Та після катастрофи, через експерименти божевільного мага, вони втратили можливість перетворюватись на людей і тепер жили відлюдниками у горах. Але деякі представники ще мали змогу говорити нашою мовою. Це був не людський, а дуже грубий, механічний, скрипучий голос, але розібрати що він говорить можна було. 

     Ми підійшли ближче, щоб теж послухати неспішну мову дракона. Він розповідав як вони тепер живуть і як важко їм було змиритись з такими змінами. Багато хто мав змішані сім'ї, типу маг-дракон і тепер вони жили окремо.

  Конкретно цей мусив ще й своїх драконят від магині-мами забрати, бо вони теж втратили можливість на перетворення. Але всі вони мають надію на те, що це можна виправити й що є якийсь ритуал, який дозволить відновити магію цього світу. Залатати, так би мовити, прориви що виникли після того жахливого вибуху. 

   Ми з Германом переглянулись, розуміючи наскільки не реально це звучить. Дракони вважаються найбільшими філософами та ліриками нашого світу. Навіть зараз вони платять людям своїм дорогоцінним золотом, щоб ті записували їхні думки та мемуари, поки вони ще в змозі передавати їх нам.

  Як же це жахливо розуміти, що поступово ти втрачаєш можливість висловити свої думки та донести їх  до інших. Тому певно вони й вірять в усілякі пророцтва про прихід обраного мага, що усіх врятує і магія перестане покидати цей світ, все відновиться та стане як було раніше. 

   Але ж це не можливо. Спустошених вже так багато. Загиблих не повернути, а драконів не навчити перетворюватись, коли стільки років вони вже народжуються тільки з яйця дракониці.

  Дракон був справді неймовірним, але те, що два інших вже не вміли говорити, дуже засмучувало, особливо на фоні розповідей останнього. Пройде ще декілька років і ця красива істота теж не зможе розповідати про свої пророцтва.

     Щоб підняти трохи мені настрій Герман повів мене на виставу. Що теж була не звичайною, а із залученням стихійної магії. Дуже красиве видовище, коли щойно пророщену квітку хоче знищити вогонь, який летить прямісінько з неба, але в останню мить йому протидіє потік води й так рятує тендітну квітку, омиваючи її ніжні та красиві пелюстки справжнісіньким дощем. 

   Цей божевільний бойовик ще хотів затягнути мене до ворожки. Але я так вже втомилася, що пообіцяла йому заснути прямісінько під час сеансу, тож він зжалився наді мною і ми через портал перенеслись до стін нашої академії.

– Дякую тобі, – щиро промовила я. – Навіть не уявляла, що день може пройти так цікаво і насичено. Скільки всього… Мені треба буде ще довго переварювати всі наші сьогоднішні пригоди.

– Я ж казав, тобі сподобається. А тепер тільки уяви собі якби я не був такою наполегливою людиною? Ти б просиділа в кімнаті з книгою. 

– Теж непогано насправді, але мушу визнати — краще гуляти між торговими рядами. Це все твої маски, бо інакше я б точно не погодилась. А так, нас ніхто не впізнав і це … Добре.

– А кого ти боїшся, Віра? – раптом дуже серйозно запитав він.

– Нікого конкретного і всіх разом, – не впевнено посміхнулася йому, бо насправді я боялася конкретної людини – нашого ректора. 

– А ти помітила, що вже не смикаєшся, коли я тебе Вірою називаю? – весело заглянув він мені в очі.

– Ти ж впертий осел. Який сенс щось тобі пояснювати? Як так тобі подобається, то я вже звикла. Мене так тільки ти називаєш, – знизала я плечима теж посміхаючись. Настрій був просто неймовірний, тому на загальному піднесенні я вже нічого не помічала. 

– Люблю бути особливим, – смішно  задер він носа.

  Ми не змовляючись повільно йшли в бік мого гуртожитку через академічний парк. На дворі вже було темно, але де-не-де встановленні ліхтарі дозволяли роздивитись один одного.