Глава 19

ЕЛЬВІРА

– Чому ти тут? – відразу напала на Германа, запускаючи його в кімнату від гріха подалі. 

– Ми  ніби друзі? А хіба друзі не зустрічаються періодично? – безпечно відповів він, роздивляючись навкруги. – Дай вгадаю яке ліжко твоє. Ось це, охайно і красиво заправлене. І я майже на сто відсотків впевнений, що ковдра в тебе або у горошок, або з квіточками.

– Ти прийшов на ковдру мою подивитись? – сердито запитала я, ховаючи своє здивування. Бо він і справді вгадав. Моя ковдра була у міленьку рожеву квіточку. Сподіваюсь вона там хоч ніде не стирчить з під покривала.

– Ти сьогодні не в гуморі? Хочеш піднімлю тобі настрій?

– Не думаю, що в тебе це вийде, – промовила сідаючи на стілець.

    Герман тим часом, загадково посміхаючись, дістав з кишені дві тканинні маски на очі. 

– Що це? – поцікавилась в нього.

– А ти подумай.

– Ну це ж не можуть бути маски другої іпостасі, – скептично відкинула цей варіант я. Їх там здається всього шість штук на всю країну є. 

    Але Герман промовчав, виразно так посміхаючись.

– Та ну ні. Це не реально, – витріщила на нього очі.

Ці маски це дуже дорогий і рідкісний артефакт. Принцип їхньої дії як у звичайної ілюзії, але вичислити їх набагато складніше. 

– Для мене немає нічого нереального, крихітко, – пафосно промовив він, майже лягаючи на ліжко Віккі. А мене перекривило як від кислого лимону.

– Залиш свої ці слівця для ціпочок, будь ласка.

– Це правда, в яку ти просто поки не хочеш вірити, – знизав він плечима.

– А можна мені ближче подивитись? – не втрималась я. Бо одне діло чути про ці маски, а інше побачити зблизька. 

– Можна навіть поміряти, – промовив він, протягуючи мені одну з них.

  Ну міряти я звісно не збиралася, а от глянути, помацати хоча б, дуже хотілося.

   На дотик вона була холодною, зроблена з дуже м'якого й еластичного матеріалу. І тільки тепер я помітила блакитне мерехтіння. Тонкі нитки магічних струменів утворювали на внутрішній її частині красиві візерунки. 

– В тебе так очі блищать, ніби ти діамант у руках тримаєш, а не звичайний артефакт, – хмикнув Герман.

– Нічого собі звичайний. Та їх же всього шість штук є в країні.

– Припустимо не шість, а десять. Ці дві, до речі, не зовсім легальні, через загальний реєстр артефактів не проведені. Але працюють на відмінно. Перевіряв уже не одноразово. Спробуй. Одягни, – обережно спокушав цей змій. 

  Я знала, що він це робить не просто так, а переслідуючи якусь тільки йому відому мету. Але моя цікавість все-таки перемогла. Тож я швиденько (щоб не встигнути передумати) натягнула її собі на очі.

   Все тіло відразу почало боліти, а шкіру ніби хто щипав усюди. Та це продовжувалося може хвилину, не більше. І як тільки я перестала відчувати ці неприємні симптоми перетворення, то побігла дивитись на себе у дзеркало. Там відображалася симпатична блондинка з великими блакитними очима і трохи ляльковою зовнішністю. Маски більше видно не було, хоча я чітко відчувала її на собі. 

   Раптом Герман теж одягнув другу маску і через хвилину переді мною стояв не знайомий брюнет з трохи завеликим носом. 

– Ех. Цього разу не такий красунчик, – промовив він, дивлячись у дзеркало і проводячи рукою по темному волоссю. 

– Вони що разу різну зовнішність дають? – поцікавилась я, продовжуючи витріщатись на себе нову. Дивина. Голос мій, а у відображенні не я.

– Так. Що разу сюрприз. То що? Як тобі маскування?

– Хороше, – промовила не думаючи, бо саме підхопила біляве пасмо і роздивлялась тепер його.

– От і чудово, – ляснув він у долоні. – Тоді швиденько збирайся, бо пропустимо саме цікаве.

– Що? Ти про що? Куди збирайся?

– На ярмарку. Куди ж ще.

– Все. Тримай. Я награлася, – зняла я маску і віддала хлопцеві.

–  От уперта ослиця. Так і знав, що просто не буде, – важко зітхнув він.

– Навіть не напружуйся. Я з тобою нікуди не піду. Мені вистачило й попередніх пригод, – категорично відповіла йому.

– А особисто я з тобою нікуди й не збираюся йти, – вирішив він остаточно мене заплутати.

– От і добре…

– Герман Гром взагалі до дому поїхав. А Ельвіра Кортів гризе трав'яну науку у своїй кімнаті. На ярмарок підуть Пітер та Валері.

– Це дурість. І я не піду. В мене справді купа завдань…

– Угум. Про що свідчить отой цікавенький детектив на твоєму ліжку, – перебив він мене, підмічаючи залишену книжку.

– Не піду. Ні під прикриттям, ні якось інакше. В тебе купа друзів, от і йди з ними.

– А я з тобою хочу піти. З ними того року ходив.

– Я не піду, Герман, – перехрестила руки на грудях, демонструючи йому свою рішучість і непохитність.

– Цього року туди мають ще й дракони прилетіти.