Глава 17

ЕЛЬВІРА

– Еля! Глянь, будь ласка, до пирога, бо якщо я перестану дивитись на ці кляті млинці, то вони обов'язково підгорять, – погукала мене тітка Ніна. 

  Вчора я встигла на останній потяг додому і безмежно цьому раділа. Мені хотілося хоч на день втекти від проблем академії, від холодності, сірості, безперервного навчання та цілковитої самотності до яскравих стін будиночка тітоньки Ніни, сімейного затишку та запаху домашньої випічки. Страх, що поселився в мені після появи Лорелеї, відступив тільки коли я переступила поріг цього, завжди гамірного, будинку.

– Вже біжу! – відповіла їй, залітаючи на кухню. 

– Я згадала про нього вже як почула запах горілого, – бідкалася тітонька.

– Все нормально. Ось тут боки зріжемо і ніхто й не здогадається, що він трохи перепікся, – підбадьорювала я, беручи ніж та обрізаючи почорнілі скоринки.

– Про те, що у моєї любої господині щось підгоріло, знають вже навіть сусіди, – промовив від дверей дядько Пітер.

– Ой, слухай, йди щось краще зроби, а не насипай перцю до носа, – буркнула на чоловіка Ніна.

– Вже все зроблено, моя королева горілих пирогів.

– Я тебе зараз. Стіл занесіть у вітальню!

– Занесли, скатертиною накрили, дівчата тарілки розставляють.

– Йди Фіна тоді додому погукай. Скільки можна ото милуватись з тою Манькою? На один вихідний до матері приїхав і ніяк від сусідського дівчати відлипнути не може, – ревниво бурчала над млинцями Ніна. 

    Її старший син Фін вже рік навчався на інженера і планував піти працювати підмайстром до артефактора. Ніні поки важко було прийняти, що її син виріс і вже має дівчину та більшою мірою приїздить додому не для того, щоб матір відвідати, а до своєї коханої.

– Що ти дівчину ображаєш? В неї гарне і не звичне ім'я Маніта, а ти її Манькою кличеш – заступився за сусідку дядько Пітер. Та на справді він просто полюбляв підколупувати Ніну і тут треба був лише привід для підбурювань.

– Я скорочено кажу. А як ту Маніту ще скорочувати? Та що ти мене відволікаєш. От млинці погорять зараз, тоді взагалі без солодкого залишимось, – махнула Ніна рукою на чоловіка й більше не відривалася від процесу.  

    Сьогодні за столом нарешті зібралася вся родина. Ніна сяяла від щастя, по черзі обіймаючи та цілуючи то Фіна, то мене, то дівчат Лілі й Ніку, що їздили на екскурсію до драконячих гір та декілька днів не були в дома. Не оминала вона своєю ласкою й Берту та Кіра, що весь цей час були вдома біля неї. Всім дісталося по трохи.

  Пітер, як завжди, жартував, що квочка нарешті дісталася до своїх курчат і тепер увесь день буде душити їх у своїй любові. На дворі була чудова, сонячна погода, ми повідкривали вікна, запускаючи свіже повітря і після смачного обіду пили чай з обліпихою, медом, пирогом з обрізаними краями та млинцями, які мали чудовий підрум'янений відтінок. 

    Дівчата розповідали про свої пригоди на екскурсії, ми всі разом реготали, а Ніна ще й встигала посварити їх за неуважність та легковажність. Фін хизувався своїми чудовими результатами у навчанні, а я щиро раділа його здобуткам. За цей рік він так змінився. З довгов'язого, чубатого хлопчиська перетворився на красивого молодого чоловіка. 

     Зазвичай мене ніколи не питали про моє навчання в академії. І не тому, що якось по іншому ставились до мене. Ні. Ці люди відразу прийняли мене як рідну і ні чим ніколи не виділяли серед них. Інколи мені навіть соромно, що я не відразу так прийняла їх, як вони мене. Згодом тільки почала довіряти й щиро любити кожного з них. Просто вони чудово знали, що я не люблю говорити про навчання, тому ніколи не підіймали цю тему. 

   Тому зараз я могла ні про що не розповідати й просто провести чудовий та спокійний день у колі сім'ї. Але нашу ідилію порушив стук у двері.

– Кого це ще принесло у неділю? – здивувалася Ніна. Стукіт повторився.

– Зараз гляну, – промовив Пітер і пішов відкривати двері.

     Моє серце пустилося в шалений галоп. А якщо це Лорелея? Приїхала з'ясовувати стосунки. Що їй вартує знайти адрес Ніни? Невже вона вирішила повністю зіпсувати мені життя?

– Еля? Тобі погано? Чого так зблідла? – затурбувалася Ніна. 

– Ні. Все добре, просто… Треба на свіже повітря, – ледве спромоглася вимовити я і різко піднялася, але вийти не встигла.

    До кімнати зайшли дві літні жіночки у супроводі Пітера. Маленькі та худенькі, вони були одягненні в розкішний одяг та мали на собі стільки прикрас, що могли б точно усю нашу вулицю викупити тільки за рахунок своїх дорогоцінних виробів. Попри глибоку старість, вони були доволі рухливими з такою виразною та живою мімікою і швиденько посідали на місця, які їм запропонував Пітер.

– Ніна, люба, дай для наших гостей чисті тарілки? У них зламався мобіль, тому поки водій ремонтує, ці поважні пані зачекають у нас.

    Поки тітонька докладала чистий посуд, Пітер знайомив цих цікавих бабусь зі своєю родиною. І от чи в мене вже якась параноя на фоні усіх змін в моєму житті розвилася, чи мені здалося, що на моєму імені вони синхронно примружили свої зморшкуваті, але трохи підфарбовані очі та вся їхня увага перемикнулася тільки на мене. Чого б це? Я от їх взагалі вперше бачу.