Глава 16

ЕЛЬВІРА

– Ельвіра, що відбувається? – почула на фоні обурення Лорелеї. Ти м часом Герман загрався і ні як не хотів мене відпустити. 

    От як себе в цьому випадку поводити? Відштовхну і плану кінець, а він ніяк не хоче відлипнути.

– Ой вибачте, я й не помітив, що тут ще хтось є, – нарешті відсторонився Герман і мило так посміхнувся тітці.

– Я запитаю ще раз. Що тут відбувається? – дуже погрозливо звернулася вона тепер вже до Германа, який відсунув стілець для мене і сам теж присів поруч, показово поклавши руку мені на плече.

– Сонечко моє, а хто це перед нами? – звернувся Герман до мене, повністю ігноруючи тітку. В мене склалося таке враження, що в неї з вух зараз дим повалить. 

– Для мене ніхто, але вона називає себе моєю тіткою.

– Аааа, це та, що по батьку…

– Так, досить!! Це вже усі границі переходить! Негайно… – Лорелея підірвалася зі свого місця, певно маючи намір вигнати Германа. Та той перебив її, теж піднімаючись.

– Радий знайомству. Герман Гром, – швидко промовив він, протягуючи руку їй для стискання.

   Дивна метаморфоза трапилася з обличчям Лорелеї Вебер. Від почутого її так перекосило, що було враження ніби одна її половина сердиться, а інша дивується і губи розтягуються у не щирій посмішці.

– Гром? А ви часом не син Роберта Грома, першого радника і найкращого друга нашого шановного імператора? – видала тітка і я пораділа, що сиджу, а не стою. Бо ноги точно б підвели мене. Я чомусь не дуже цікавилась чий він там син. Знала тільки, що бойовик з впливової якоїсь родини.

– Єдиний і неповторний, – самовдоволено підтвердив її здогадки цей хизун.

– І які у вас стосунки з моєю племінницею? – зовсім іншим тоном і дуже обережно запитала Лорелея.

– Дууже близькі.

– Для чого ви мене сюди покликали? Давайте вже ближче до справи. Я не буду спадкоємицею ані ваших статків, ані чогось іншого, – рішуче заявила їй.

– Ельвіра, можливо варто перенести цю розмову? – запитала миролюбно вона виразно дивлячись на Германа.

– У нас немає секретів один від одного, тому можете говорити спокійно, я почекаю, – відповів за мене Герман, підкликаючи паралельно подавальника і замовляючи дві кави. – Котику, тобі як завжди, з вершками й полуничними зефірками ?

– Ем, так, – довелось погодитись мені. То ж він ще й знущатись встигає. Хто взагалі може пити таку солодку гидоту? Там же й кави за тим усім не буде відчутно. 

– Еля. Я розумію,  ти ображена на нас. Але ж ми все-таки рідня. Як можна переступати через рідних людей? Ми тобі тільки добра хочемо. В тебе буде все найкраще. Зовсім інше життя. Достойне життя, – мова Лорелеї тепер лилася як мед і вона періодично косила у бік Германа. 

– Ви дуже сильно помиляєтесь на рахунок мене. Я на вас не ображена. Ображаються на тих, хто має якесь значення в житті. Все, що я до вас відчуваю, це зневага. Скажу останній раз і сподіваюсь ви почуєте мене. Я вже, здається, розумію на що вам здалася. Ви ж завжди жили з оглядом на думку суспільства. Тому й не прийняли свого часу мою маму. Бо вона була не достойною вашої родини. Бо від травниці не можуть народитись сильні бойові маги. А коли батько пішов проти волі родини, ви спокійнісінько викреслили сина і брата зі свого життя. Звісно, у містера Вебера ж ще були дочка і син, які мали б привести йому достойних нащадків. А вийшло так, що доля зіграла з вами усіма дуже злий жарт. І тепер або я, або байстрюк від якоїсь танцівниці. А вище суспільство чекає хто продовжить рід Вебер. І знаєте що дивно? Я б погодилась. Але не зараз, а на кладовищі. Коли ми ховали батька, я щиро вірила, що хтось з вас має прийти. Що вам буде соромно і ви будете так само тужити, як тужила моя мама. Він же був ваш рідний брат! Чому навіть попрощатись не прийшли?

– Батько забороняв і…

– Ви вже були доросла і самостійна жінка. Невже він слідкував за вами?

– Ні, але…

– Тоді що заважало вам прийти до рідного брата? 

– Це все набагато складніше, ніж здається, Ельвіра. Я одна з родини Вебер і не можу просто так робити те, що мені заманеться.

– Ось вам і відповідь, Лорелея. Я не хочу бути одною з вас. І так, я хочу самостійно вирішувати як мені жити, з ким одружуватись і яку магію використовувати більше. Мені не потрібен цей тягар відповідальності, який ви так вперто хочете навісити мені. Мені не потрібне загальне визнання і привілеї від роду Вебер. Маленькій Ельвірі потрібні були рідні. Але тепер вже надто пізно, Лорелея.  Ви для мене чужа людина, нею ви й залишитесь. Зрозумійте це й ми розійдемось кожен у свою сторону. Я ніколи, при здоровому глузді, не стану Ельвірою Вебер. Ніколи!

     На останньому слові мій голос трохи затремтів і я відразу відчула, як Герман взяв мою руку у свою. Тітка щось хотіла ще сказати. Я дивилася на неї та розуміла що на сьогодні з мене досить, вичерпала просто увесь свій ліміт внутрішнього налаштування. Не можу. 

   А Герман ніби почув про що я думаю. Спинив її лише одним рухом руки. Недавно вона сама так робила стосовно ректора.

– Мила пані. Я думаю, подальша розмова є повністю безглуздою. Ви почули відповіді на свої запитання. Ельвіра відмовляється мати з вами хоч щось спільне і має на це право. Тому краще займіться пошуком інших нащадків, бо ж справді, родина Вебер і без продовження, так не може бути. А що до вашої племінниці, то можете не переживати. Я забезпечу її, за потреби, й в неї без вас теж буде достойне життя. Ходімо люба.