Глава 11

– Яка честь, яка честь. Матінко! Сам Ноель сьогодні переступить мій поріг, – метушилася по моїй кімнаті пані Тілоні. Її очі блищали від перезбудження, а волосся вже було розкуйовджене від того, що вона через хвилювання постійно його тріпала.

– Це ж просто ельф. Чого ви так нервуєте? – намагалася я її заспокоїти. – Та й не затримається він. Мене забере і ми поїдемо…

– Не просто… Це королівський ельф, – витріщила вона на мене очі, ніби я якийсь вже злочин скоїла. 

– І що? 

– Візит королівського ельфа це велика подія! Мій пансіон точно набуде популярності тепер, – раділа пані Тілоні, а я продовжувала збиратись на свято.

Ноель мав забрати мене о восьмій вечора і в мене було ще пів години на те, щоб підготуватись остаточно. Моє відображення у дзеркалі вже мені дуже подобалось і сукня й аксесуари, які підібрали для мене дівчата, були неймовірними. Я навіть і не мріяла колись побачити наживо такі красиві речі, а про те, щоб самій таке одягти й мови не було. 

Ніжно-блакитна тканина сукні була такою легкою, що ніби хвилі накочували на моє тіло від кожного руху. А ще вона вся була просякнута сріблястими ниточками, які малювали на сукні цікаві візерунки. До верху ліфа вони більш щільно заповнювали тканину і срібло вже виблискувало,  майже повністю закриваючи блакитний колір. Кольє з малесеньких намистинок теж трималося на таких сріблястих ниточках і, одягаючи його вперше, я дуже боялася порвати цю тонесеньку красу, але Вікі запевнила мене, що попри свою показову тендітність, це кольє не так просто розірвати. 

Своє біляве волосся я самостійно трохи підкрутила на кінчиках та зібрала з обох боків цікавим аксесуаром у вигляді розкритої сріблястої мушлі. 

Мій образ вже здавався мені довершеним, але пані Тілоні, побачивши мене, примітила, що треба було б ще очі трохи виділити й вуста нафарбувати. Та я не мала жодної косметики. По-перше, це дороге задоволення, а по-друге, вона просто була мені не потрібна. 

Та певно сьогодні все-таки був мій вечір, бо управителька пансіонату вчасно згадала про забуту косметику її племінниці, тому тепер я вперше дивилася на себе зовсім інакше. Всього лише помада і трохи тіней, а я ніби дорослішою стала. Можливо так ще почувала себе через доволі відвертий виріз сукні, а можливо увесь цей образ впливав на моє самопочуття. 

– Прийшов. Там… Він вже п-прийшов, – в кімнату залетіла перелякана помічниця пані Тілоні. 

– Дейзі, видихни, бо зараз серце зупиниться, – насварила її власниця пансіонату. – Хто прийшов?

– Та ж ельф, – вигукнула схвильована помічниця.

– Ой матінко, – плеснула себе по щоках пані Тілоні. – Ти ж казала, що він о восьмій зайде?

– П'ятнадцять хвилин лишилося, – знизала я плечима, направляючись до дверей, – мабуть, вирішив раніше зайти.

– Ану. Чекай тут, – поділовому наказала вона мені. – Я перша піду, а потім тебе покличу і ти спустишся до нас повільно, ах, як у казці, – мрійливо закотила очі пані Тілоні й першою пішла до вітальні.

Я вирішила все-таки не чекати поки вона мене покличе. Все це й так було дивно. Ця сукня і те, що я зараз відправляюся на свято до ельфів… Попри те, що зарікалася не мати ніколи з ними справу і що мала б уникати спілкування з ельфами. Чому це знову зі мною трапляється? Це що доля в мене така? Все життя страждати через цих істот? 

Але ні. Я своє вже відстраждала, тому зараз це лише можливість зробити життя моєї родини кращим. Можливість дати хоча б сестрі те, про що я ніколи не насмілюся й мріяти. 

Вийшла до сходів під щасливі вигуки Тілоні. Вона, судячи з усього, пропонувала Ноелю своє фірмове печиво. 

Трохи все ж ноги мене не слухали. Ніби й розумію головою, що це просто необхідність і він ельф, який використовує мене для своїх цілей, але ця сукня і такий мій незвичний вигляд все-таки торкаються чогось такого в мені… що глибоко заховане на дні душі.

Вдих-видих і роблю перший крок. Сходинка скрипнула, сповіщаючи про те, що я вже йду. 

Ноель, який стояв до мене спиною, різко обернувся і завмер. Я продовжила спускатись, а він так і дивився, не рухаючись. Жоден м'яз на його обличчі не ворухнувся. Мені здалося навіть, що він крізь мене дивиться. І як би мені не хотілося зрозуміти його реакцію, але марно. Добре знаю, що ельфи вміють приховувати свої емоції й вміють показувати лиш те, що хочуть продемонструвати. Цей не показав абсолютно нічого. 

“А на що ти, дурепа, розраховувала? На погляд повний захоплення? Від кого? Від найегоїстичнішого ельфа столиці?” – подумки посварила себе і вже більш спокійно підійшла до Ноеля.

– Така красуня, ой, не можу від неї погляду відвести, – плескала у долоні пані Тілоні. Вона якраз не збиралася нічого там приховувати. Заповнювала своїми емоціями увесь простір вітальні.

– Так, – нарешті заговорив Ноель. – Добре дівчата попрацювали. Сукня така, як треба. Досконалий вигляд. 

Я лиш видавила з себе посмішку, бо що тут скажеш. Дякую? Безглуздо ніби. Він оцінив роботу Міли й Вікі. Оцінив товар, який буде представляти серед своїх. Тож тепер я заспокоїлася. От чесно, видихнула. Нарешті спустилася на землю і не хвилювалася хто і що там подумає. Просто знову стала собою. 

Біля пансіонату нас чекав блискучий, червоний джет Ноеля. Я бачила його вже кілька разів, коли ельф приїздив до ресторану на цьому магмобілі. Звісно, такі кожного дня не побачиш, і на вулицях такого великого міста рідко можна зустріти цей транспорт. Дороге задоволення, навіть для забезпечених столичних жителів.