Глава 6

АЛЕКС

Два тижні пролетіли для мене як один день. Я даремно так напочатку хвилювалася, адже Ноель ні разу за цей час моєї роботи в ресторані не перейшов офіційної межі робітника й роботодавця. 

Певно все-таки це були лише плітки, з якими так чи інакше мені все одно доведеться зіштовхнутись. Тож згодом просто видихнула і почала працювати. Вчитись, освоювати роботу наглядачки, яка звісно мала багато різноманітних неочікуваних нюансів. 

Дівчина Жозі, з червоної зали, дуже мені допомогла. Особливо з відвідувачами, яких вона за роки роботи тут добре знала, а мені якраз треба було їх усіх досконало вивчити.

– Ось пані Блюф, – тихенько нашіптувала Жозі, поглядом показуючи на грану жіночку, яку я розмістила біля вікна. – Вона завжди приходить сама і полюбляє, щоб їй робили комплімент стосовно зачіски. А це Деніел Родович. Він ще той бабій. Приводить сюди кожного разу нову дівчину, маючи при тому вагітну дружину. Її він теж приводить. Для дружини він виділив суботу…

Так, я безмежно раділа балакучості Жозі та тому, що її зала мала попит саме у вечірній період часу і вона могла майже ввесь день розповідати мені хто є ким. Спочатку до вечора моя голова йшла обертом від кількості інформації та постійного напруження (постійно доводилось слідкувати за дівчатами, які все намагалися відлунювати від обов'язків, випробовуючи мене своєю поведінкою). Та згодом звикла до цього шаленого ритму мого нового життя. Мене добре стимулювала думка про майбутню зарплатню, тому те, що час так швидко проносився, скоріше  добре, ніж погано.  

З власницею пансіонату ми були у напрочуд хороших стосунках. Вечорами сиділи на терасі й сьорбали її смачнючий трав'яний чай з крихким печивом. Я розповідала їй про свої чергові пригоди на роботі(все-таки деколи важко відразу знайти підхід до часто вибагливих відвідувачів Півонії), а вона полюбляла згадувати свою молодість і ще деколи обговорювати знайомих вельможних пані.

Листа рідним відправила відразу та, на жаль, поки ще не отримала відповіді. На магічну пошту в мене поки коштів немає, а звичайна йде довго. 

Сподіваюсь, що із зарплатні зможу дозволити собі придбати магічного листа з подвійним маршрутом, який через портал спеціальний відправляється. Тоді б я написала їм вранці й вже ввечері мала б відповідь на другій стороні такого листа. Дуже зручно було б. Та на це все треба кошти й немалі. Звісно, маги не відчувають таких незручностей як ми, прості спустошені без хороших заробітків. В них і доступ до ментального зв'язку є і кліпси різні магічні, ті ж персні портальні, які переносять за секунду в потрібне місце. 

Краса, яка ніколи не буде мені доступна… Та я не заздрю. Принаймні чесно намагаюся не робити цього. В кожного своя доля і ніхто не винен утому, що я спустошеною народилася. Але саме зараз відчуваю неабияке піднесення від думки про те, що саме мені під силу змінити життя моєї сестри й моєї родини. Відкрити для неї такі можливості, про які ми й не мріяли ніколи. Зробити максимум для того, аби вона змогла навчатись у кращій академії цього світу. Щоб вона розвинула свої магічні здібності по максимуму. І ще до всього цього заробити кошти на цілителя для нашого батька. 

Та часу на ці мрії поки не було. Сьогодні я хвилювалася немов у перший день роботи. А все через гостя, який мав відвідати Півонію в обідню годину. Сам син імператора Персія, шановний Теодор, має сьогодні обідати у закріпленій за мною залі. Матінко, як же я хвилювалася. З самого ранку сварила дівчат, щоб не зволікали й навіть не думали творити сьогодні свої викрутаси.

– Та ми що, ми ж теж хвилюємось, – відповідали дівчата і, що правда, все виконували швидко та без зволікань. 

А я чомусь так розхвилювалася, що вже не знала куди себе подіти. Моїм завданням було лиш зустріти Теодора й провести його за столик. Та я так тремтіла, ніби мала його розвеселяти під час обіду. 

Все, що встигла дізнатись про нащадка престолу, це те, що він товаришує з Ноелем і всього на кілька років старший від ельфа. В Підгір'ї я мало цікавилась політикою та владою. Ніколи нам звичайним спустошеним думати про такі речі. Тому зараз силувалась пригадати як взагалі виглядав той нащадок на портретах і в деяких щотижневих газетах. 

Але щодо цього я даремно бідкалася. Не впізнати Теодора було неможливо. По-перше, його супроводжували два охоронці, по-друге, на ньому був королівський білий мундир із золотими бляшками й вензелями. Та й зовнішність в нього мала досить яскраві особливості. Темне, трохи кучеряве волосся, рівний, аристократичний ніс і зовсім не аристократичні, але пухкі й рожеві щоки, а ще до всього цього високий зріст, тож здається, ніби він на всіх дивиться зверхньо. А можливо й не здається.

– Доброго дня! Вітаємо вас у Кришталевій півонії, – промовила я звичне привітання і від себе ще додала уклін перед важливим гостем, щиро сподіваючись, що не розтечуся тут перед ним калюжкою від свого хвилювання.

– Новенька? – поцікавився Теодор, оцінюючи мене зверху й до самого низу. Погляд був не дуже приємним.

– Працюю тут кілька тижнів, – відповіла йому.

– Так і подумав. Раніше тут інша дівчина була. Солоденька така, мммм. Але ти теж ніби приємна.

Він поки говорив, я подумки вмовляла себе мовчати й не кривитись від його слів. Хто я така, щоб щось казати сину правителя? Але ж до чого він зіпсований паскудник. 

Посміхнулася трохи натягнуто і повела його за столик, який був замовлений.