Глава 4

АЛЕКС

В пансіонаті мене зустріла приємна, трохи метушлива жіночка з добрим обличчям і дещо смішною, кучерявою зачіскою на ім'я пані Тілоні. Вона мило мені посміхнулася, коли прочитала записку від управителя й провела екскурсію по своєму, як зазаначила хазяйка, затишному гніздечку. 

Це була двоповерхова будівля білого кольору, що зовні, що всередині. Заставлена дерев'яними меблями та текстилем у мілку кліточку. На першому поверсі була приймальна, а також невеличка їдальня з милою терасою, плетеними кріслами й вазонами з квітами. 

А на другому поверсі рівненьким рядочком йшли невеликі, але доволі чисті та світлі кімнати з мінімальним й стандартним набором всього необхідного для нормального існування. 

– Пані Тілоні, не знаю чи це буде доречно, та чи ще не пізно буде замовити вечерю? – запитала я трохи ніяковіючи, але шлунок мій змушував бути сміливою. – Звісно з внесенням у рахунок майбутньої плати за проживання.

– Ой, – ляснула вона себе по щоках, – то ти ж ще й голодна! Ну звісно!  Коли й де ти мала б поїсти. Ходімо. Ходімо я тебе нагодую і заодно розповіси мені все. Звідки приїхала до нас? Чому? Працювати? Хттвоїої батьки? Нареченого маєш?

Запитання пані Тілоні сипала на мене безперестанку, поки проводила у їдальню. І там вже ще більше про все розпитувала. А я й розповідала сьорбаючи дуже смачний суп з грінками. Жінка ніби приємна, а мені у столиці й поговорити ні з ким, тому варто спробувати налагодити з нею хороші відносини. А це найкраще виходить тоді, коли ти повністю відвертий з людиною. Тож розповіла я їй першого мого вечора у столиці мало не про все своє життя, починаючи з дитинства. 

Що ще треба для щастя крім чистого, м'якого ліжка? Мені от здалося, що нічого. Бо як слід відпочивши, на наступний ранок я вже, сповнена оптимізму та рішучості, швиденько летіла на свою нову роботу. Байдуже, що я абсолютно не розумію чого очікувати і яку саме роботу мені доведеться виконувати. Зараз головне це те, що вона у мене є і те, що там мені обіцяють таку зарплатню, яка перекриє всі мої проблеми. Це головне і заради цього я маю витерпіти абсолютно усе. Так я себе вмовляла, адже важко все-таки було повірити у неймовірне везіння та подарунок долі. Глибоко всередині я, пори позитивний настрій, очікувала чогось поганого. 

Спочатку все йшло чудово. Управитель Каркен провів мене до зали, відповідальність за яку тепер була на мені. І я відразу зраділа, бо цей красивий і світлий простір не був надто великим. Раніше ми проходили повз більші зали і я з острахом думала як важко навіть обійти таку територію. 

Каркен дуже швидко тараторив про мої обов'язки, а я уважно слухала та боялася щось важливе пропустити. Записник, який прихопила з собою, так і не відкрила. За управителем записувати було нереально. Тому надія лиш на власну пам'ять. 

Загалом ніби обов'язки не такі вже й важкі. Слідкувати за порядком, проводити гостей на заздалегідь замовлені місця. Також він представив мені трьох подавальниць та прибиральницю, які закріплені за цією територією і за сумлінну роботу яких тепер відповідаю я. Думаю, що це буде найважчим завданням, бо раніше мені не доводилось керувати кимось. 

Дівчата, на перший погляд, здалися мені милими й доволі привітними. Це враження на жаль було короткочасним…

– Так, ну що ж, я тобі все розповів і показав, з роботою познайомив, як то кажуть. А далі вже сама давай, – промовив Каркен до мене. – І ходімо я тобі одяг для роботи видам. Сподіваюсь, з розмірами вгадав. Цей поспіх мене колись доконає. Все на мені, все на бідному Каркені. Голова кипить з самого ранку. 

Управитель буркотів собі під ніс усю дорогу до невеликої комірки якраз біля його кабінету. Там він вручив дві сукні з темно-синьої тканини, оздоблені вишивкою золотими нитками. 

На корсеті кожної сукні була зображена півонія – символ цього ресторану. Дуже красивий одяг, хоч і ніби простого крою та в мене ніколи не було сукні з такої приємної на дотик і якісної тканини. 

– Там он ще капелюшок до вбрання і взуття, а ну й стрічки усілякі до волосся. Бери що треба, переодягайся і нумо до роботи. Жозі з червоної зали, що по сусідству, тобі допоможе у перші дні. Щось не зрозуміло, то звертайся до неї, бо мені ніколи. Купа роботи. Голова кипить, – протараторив Каркен і швидко залишив мене у комірці. Його бубоніння ще довго чулося, поки вінкудисьь йшов коридорами ресторану. 

Вирішила не возитись довго з капелюшком, який треба було закріпити шпильками, а нашвидкуруч заплела легку косу, переплітаючи її темно-синьою стрічкою. 

Шкода, що в комірці не було дзеркала. Цікаво глянути на себе у такій сукні. Вона була мого розміру і додала мені якоїсь навіть впевненості у собі, тож виходила я з гордо піднятою головою. Але радість моя була недовгою. 

Біля входу у мою залу зупинилася, щоб подивитись на себе в дзеркало, яке висіло в коридорі й через прочинені двері до мене донеслися голоси дівчат:

– Жах. Це просто якесь непорозуміння. Ви її бачили? Якась сіра пляма буде нами керувати!! – обурювалася одна з моїх подавальниць. 

– Приїхала незрозуміло звідки й відразу на таку роботу хорошу!! – додавала друга дівчина. 

– Чого ви рознервувались так? Просто заздрите дівчині, ось і все, – промовила до дівчат прибиральниця Поллі. Її голос впізнала відразу, бо вона серед них була старшою жінкою.  Десь такого віку як моя мама.