Глава 2

АЛЕКС

Мої очі мало не випали з орбіт, коли я зайшла у той ресторан. Там мені навіть дихати було страшно.

– Хутчіше давай! Не затримуй усіх. Господар не любить чекати, – підганяв мене в спину той дивний заклопотаний чоловік. 

А як тут хутчіше? Мені лячно було навіть ступати своїми затертими капцями по тих білих доріжках. Все оглядалася чи не залишаю там сліди. Але вони так і сяяли білосніжною красою. Точно якась побутова магія. Всюди нас оточувало золото і багато різноманітних квіткових композицій. А ще чудернацькі кришталеві скульптури, які переливались і відблискували різними кольорами. Нас вели через два абсолютно різних тематичних зали й потім по сходах на другий поверх. А там по коридору до кабінету, як я зрозуміла, власника ресторану.

Валізку свою за дверима лишила. Сподіваюсь вона нікому тут не треба. І лише, коли вже заходила туди, подумала – а раптом тут на роботу танцівниць якихось приймають? Та здавати назад було пізно, тому я вирішила зробити крок уперед, на зустріч найбільшій у своєму житті авантюрі та переступила поріг кабінету.

Ельф. Це був ельф. Власник ресторану ельф. Матінко. Навіщо я сюди прийшла? 

Життя вже зіштовхувало мене з представником цієї зверхньої раси. Нічого, окрім болю, поневіряння і розчарування те знайомство мені не принесло. Я добре знала що собою представляють ельфи. Досвід просто кричав мені тікати якомога далі звідти.

І як тепер бути? Не можу ж я розвернутись та дременути з цього кабінету. Я зайшла останньою і сподівалася лише що це все швидко скінчиться. 

Поки він повільно розглядав кожну дівчину я з-під розпущеного волосся розглядала його. Довершена краса і якась нереальна грація у кожному русі. Відразу було зрозуміло хто перед нами, навіть поки продовгуваті вуха залишались непомітними під розкуйовдженим, рудим волоссям. 

Коли черга дійшла до мене і він став навпроти, я зібрала усю свою сміливість й глянула йому в очі. 

Так. Я звичайна людина, спустошена без краплини магії й до всього ще й бідна та все ж маю гордість і не збираюся трястися перед цим рудим. Взагалі, в мене й так було неприємне відчуття ніби ми телиці на базарі, яких оцінює покупець. Бридко і хочеться скоріше залишити це місце. Чого це взагалі в мене виникла така думка про долю якусь?  Жахлива помилка, а не доля це. 

– Ця, – почула я оксамитовий голос ельфа. Його погляд світло-зелених очей притягував мене як магніт. Не могла ні поворушитись, ні відвести очі. Що це за магія така?

Ніби оніміла. Вони про щось говорили між собою, а я й не чула. В голові тільки одна думка. “Ця” означає, що вибрали мене? Як таке могло статись? І в що я влізла взагалі? Повне заціпеніння. 

Він запитав моє ім'я і я сказала. Хотілося тікати, але продовжувала стояти на місці. Видихнути й рухатись я змогла лиш коли той ельф покинув кабінет. 

– Я не можу в це повірити! – раптом почала обурюватись білявка і ще й насуватись на мене.

– Подивіться на цю обірванку! Як таке могло статись? – зверхньо додала ще одна дівчина і приєдналася до білявки.

– Ти хто така взагалі? – запитала мене руда дівчина.

Я не знала що їм відповідати і як реагувати, тому з благанням подивилася на того чоловіка, який мене сюди й заманив.

– Так. Ану розступились, гарпії, – гримнув він. – Чого накинулися? Ви чули, що пан Ноель сказав? Обговорювати його вибір ніхто не буде. Всі вільні!! А ти йди за мною, – звернувся він на останок до мене.

Пішла, бо і досі не могла зрозуміти що тут взагалі відбувається. Можливо це втома так діяла на мене чи те, що я була дуже голодною та сил заперечувати справді не було. 

Ми прийшли в інший кабінет. Він був не таким великим і світлим, як той де нас зустрів ельф, але теж заставлений красивими меблями, які я раніше тільки на картинках бачила. 

– Вибачте, але я…

Спробувала щось пояснити та чоловік перебив мене.

– На розсусолювання в мене часу немає. Моє ім’я Каркен. Я управитель Півонії й твій безпосередній керівник. Ось тобі анкета. Заповнюй правдивою інформацією, бо вона з магічним напиленням, тому твою брехню розпізнає і виділить її червоним. 

– Але я навіть не знаю на яку роботу мене беруть. 

– Як таке може бути? Ти що не сповна розуму? Ніби на божевільну не схожа. 

Він прискіпливо заглядав у мої очі.

– Це ви тут усі божевільні. Я повз проходила і зіштовхнулася з дівчиною, а ви позвали мене… 

– Так, а чого ти дурепа пішла, якщо повз проходила? 

– Бо мені дійсно дуже треба робота. Я в столиці перший день…

– Ну так от тобі й робота. До того ж хороша та з великою зарплатнею. Вважай, що тобі неймовірно пощастило. 

– Яка робота?

– Неважка. Наглядачкою будеш, у залі для важливих гостей. Та ти на колінах тут долі й мені повинна дякувати за таке везіння. Що це за лахміття на тобі й звідки ти взагалі приїхала. Читати хоч умієш? – зверхньо глянув на мене управитель.

– Це одяг мій, а приїхала я з Підгір'я і так, читати й писати вмію, – спокійно відповіла я, підіймаючись на ноги. – Але працювати у вас не буду. Вибачте, що вийшло таке непорозуміння. Я шукаю місце в аптеці. На все добре.