Глава 1

ПРОЛОГ

– Пане Ноель, – промовив худорлявий чоловічок крізь щілинку у дверях. – Там цей… Нова група готова.

Рудий ельф Ноель, власник найбільшого ресторану у столиці важко зітхнув. Щось йому вже набридла власна ідея.

Треба було знайти наглядачку у залу для поважних гостей. Це має бути приємна на зовнішність дівчина і звісно з відповідними навичками, а заодно можливо й коханку собі нову пригледіти, бо теперішня вже почала  собі дозволяти зайве. Тож Ноель вирішив сам обрати кандидатуру. Але їх, цих красивих і кмітливих, було так багато, що вони встигли набриднути. Красиві та розумні й все не те…

– Веди, – мусив погодитись рудоволосий красень. – Це останні на сьогодні. Якщо не оберу, то завтра визначишся сам з тих, яких я відмітив.

– Як скажете господарю, – тихо промовив один з найвірніших служників ельфа та за сумісництвом управитель ресторану.

Цього разу їх було п'ятеро. 

Ноель повільно піднявся і, знаючи що зараз будуть тихі захоплені зітхання дівчат, підійшов до першої.

Яскрава блондинка з ніжними, жіночими формами відразу заглянула ельфу в очі.

“Для коханки годиться, а для наглядачки надто розкута” – подумав Ноель і рушив до наступної.

Руденька дівчина була симпатичною, але якоюсь надто низькою. Ледве діставала до грудей ельфа. 

“Загубиться ще” – подумав Ноель і рушив далі.

“Ця надто худа” 

“А ця якась перелякана. Боїться мене чи що?”

Останньою стояла попеляста білявка. Вона дивилася собі під ноги. І погляд підняла лиш коли Ноель став навпроти неї.

“Очі. Хіба може існувати такий яскраво-блакитний колір?” – подумав Ноель. 

Бліде обличчя, яскраві намистини-очі, красиві вилиці й пухкі, ніжно-рожеві губи…

– Ця, – раптом почув Ноель власний голос і вже впевненіше додав. – Наглядачкою буде остання дівчина.

– Але, господарю, треба ж її про все розпитати. І дівчина дивно одягнена. Та я навіть ім'я її ще не записував, – сполохано защебетав Каркен – управитель ресторану.

 – Як тебе звати? – поцікавився Ноель, підмічаючи, що справді на дівчині одягнені лахміття якісь. Дивно, чому він відразу цього не помітив?

– Алекса, – тихо промовила вона, не опускаючи більше очі. Смілива.

– Каркен, дівчину звати Алекса. З іншим ти впораєшся сам. Навчиш її й одяг треба підібрати. Все. Мені ніколи. Далі самі.

Ноель покинув першим власний кабінет. Треба було поспішати на сімейну вечерю у колі найближчих родичів-стерв'ятників. 

“Незвичне для столиці ім'я...Алекса” – подумав Ноель.

Глава 1.

АЛЕКС

– Доню, я благаю тебе! Передумай. Це дурний задум, – вчергове почав вмовляти мене батько.

Він, як завжди, був проти моєї ініціативи допомогти родині. Але цього разу справи були серйозніше не вигадаєш. Тож навіть батько буде змушений змиритись з моїм рішенням.

Наш світ почав змінюватись чотири роки тому. Коли ректор Академії об'єднаних талантів Арій та його учениця Ельвіра знищили Мертвий камінь.

Відтоді магічна рівновага почала поступово відновлюватись. Перші відчули на собі зміни дракони. Поступово до них поверталася здатність перетворюватись у людську подобу. 

Та нас, спустошених, позбавлених магічного магніту, ці новини мало стосувались. Моє поселення було біля самісіньких гір, де мешкали дракони. Дуже далеко і від академії й від столиці. В нас були свої буденні проблеми та своє життя. Новини про повернення магії у наш світ здавалися казкою. Я особисто не бачила жодного перевертня-дракона тому недуже вірила цим розповідям. 

Допоки зміни не торкнулися моєї родини.

Багато років в моїй сім'ї народжувалися лише спустошені. Магія давно покинула нас. Але вона була навколо. Батько довгий час працював на артефактора,  допоки під час чергового експерименту не отримав травму, яка позбавила його можливості ходити.

Мама ходила з експедиціями в гори. Там вони видобували корисні камені з магічним фоном. Мама ж вела їхню статистику. Її постійно не було вдома, тому молодша моя сестра виросла в мене на руках, хоч і різниця між нами всього п'ять років.

Попри скруту та усі біди ми були дружньою родиною. Любили та підтримували одне одного. Саме тому, коли   у сімнадцять років моя сестра Люсі відчула у собі магніт і їй прийшло запрошення в академію, я зрозуміла що зроблю все, щоб вона там навчалася.

– Тато. Ти чудово знаєш, що це єдиний вихід, – важко зітхнула я. – Інакше що чекає нашу крихітку Люсі? Я поїду в столицю і зароблю кошти. Бо ми не зможемо забезпечити її життя в академії.

Спочатку ми всі звісно раділи, що у нашу родину повернулася магія. Але щастя закінчилось у той момент, коли ми почали цікавитись деталями навчання колишніх спустошених. 

Річ утому, що через вчинок ректора Арія наш правитель зобов'язав Академію об'єднаних талантів взяти на себе левову частку проблем, пов'язаних з адаптацією світу до магії. І все було б добре та навчання у цій академії коштує дуже дорого. Таким спустошеним як ми ніколи його не потягнути. І виходить запрошення в академію є, а можливості навчатись там немає.