Розділ 4

ЯРА

– Оце пограли називається.

– А що це було взагалі?

– Що відбувається? 

– Чого це нас викинуло?

Всі одночасно галасували й перекрикували один одного. Команда суперників взагалі не розуміла у чому справа.

Раптом Рей у цьому загальному хаосі непорозуміння взяв мою руку у свою, привертаючи таким чином до себе увагу, бо я крутилася, намагаючись зрозуміти у чому справа.

– З тобою все добре? – запитав він, заглядаючи мені в очі. 

А я захотіла відразу погляд відвести. Так ніяково було чомусь, ніби я якась ніжна зефірка і кудись поділася моя сміливість.

– Все нормально, – прошепотіла, забираючи в нього свою руку. 

– Це ти винен! – поруч зі мною закричав на дракона наш капітан Орен. – Якого біса ти використав такий потужний струмінь магії? Та твій вогонь не витримає ніяка міжреальність. Взагалі не можеш себе контролювати?! – майже кидався на повністю спокійного Рея він.

– Дистанція, маг, – натягнуто вимовив дракон і Орен, попри свій войовничий настрій, відразу зробив кілька кроків назад. 

– Бо не треба було його в команду брати замість Дана!

– Помовч, Кел. І без тебе кепсько, – вже трохи спокійніше відмахнувся від хлопця Орен.

– Тобто це ви щось там напартачили? – звернувся до нас усіх капітан суперників. – Короче, розходимось. З цими дурнями й потренуватись перед серйозними змаганнями не вийде. 

– Я домовлюся про повторну гру! – вигукнув Орнен. – Через тиждень зустрінемось і тоді ще побачимо хто буде брати участь у серйозних змаганнях!

– Побачимо, – єхидно всміхнувся бойовий маг і дав вказівку своїй команді йти звідси. 

Всі вони проходили повз нас та якось переможно навіть усміхалися, ніби не викинуло нас через збій, а вони виграли гру.

– Днями проведемо практичне тренування. Я домовлюсь і вам повідомлю час, – втомлено промовив Орен, косуючи у бік абсолютно спокійного, з безтурботним виразом обличчя, дракона. Йому помітно було байдуже на хвилювання навколо нього. 

Всі понуро рушили до виходу і я теж пішла за ними, але Рей притримав мене, знов узявши за руку.

– Можна тебе на секунду? – ввічливо запитав він і я чомусь погодилася затриматись, хоч спочатку хотілося смикнути руку та вже щось таке їдке сказати йому. 

Коли за Філом, який ішов останнім, закрилися двері, я виразно подивилася на дракона, натякаючи, що час вже б щось говорити, а не тільки витріщатись на мене.

– Яра, – промовив він, якось дивно вимовляючи моє ім'я, не так, як інші. – Я хочу тебе про дещо попросити…

– Про що саме? – здивувалася я, бо ми ж ніби й навіть знайомими не були. 

– Тобі не треба ця дурна магівська гра. Я хочу, щоб ти відмовилася бути їхньою Хранительницею, – промовив дракон таким тоном, ніби він мій батько, або родич якийсь близький. 

Але в мене не було ні батька, ні навіть родичів. Тому й реакція моя на його слова була відповідною. 

– З якого це дива я маю тебе слухати? Ти хто мені такий, щоб так зі мною розмовляти й про щось взагалі мене просити! Та я навіть не знаю тебе. 

Хотіла собі розвернутись і піти від цього незрозумілого мені дракона. Дивні вони якісь істоти. Але він перегородив мені шлях. Ти ба який проворний.

– Що? – запитала його роздратовано. 

– Тобі справді так цікава ця гра? 

– Можливо, – відповіла я, не збираючись тут перед ним розкриватись. 

– Це не відповідь, – жорстко якось промовив він, ще й руки свої накачані попереду себе схрестив. І погляд такий, ніби я на екзамені тут стою. 

– Слухай, як там тебе, Рей? – роздратовано почала я. – Ти не знаєш мене, а я не знаю тебе, тож не бачу сенсу у цій розмові.

Пішла на нього і ще й плечем своїм заділа, щоб ото не стовбичив та не загороджував шлях. Він, що правда, і не спиняв мене. Тільки тихо промовив мені у спину: 

– Поки що.

– Що”поки що”? – запитала, зупинившись, але не обертаючись до нього.

– Поки що ти мене не знаєш.

Все. На більше моєї витримки не вистачило. Я просто втекла від нього і навіть коли зачинила за собою двері, а він ніби й не спішив за мою, я все одно аж до своєї кімнати у гуртожитку майже бігла, постійно обертаючись, наче хто бігти мав за мною. 

Просто цей дракон мене рознервував і своїм дивним на мене поглядом, і проханням своїм, зовсім незрозумілим та й взагалі присутністю своєю. 

Що тільки Люсі у ньому знайшла? Брр. Якийсь він дуже підозрілий і лякає… Та просто навіть своєю присутністю поруч лякає.  

Заняття вже давно закінчилися і звісно Люсі була у кімнаті, коли я туди залетіла та швидко закрила за собою двері. А вже там подумки себе насварила через свою дурну поведінку. Ну бо це ж справді повна дурість. З якого б це дива тому дракону за мною ганятись?

– Що? – похмуро запитала сусідка, одягаючи теплу кофтину, певно вже збиралася йти на вечерю. – Знову той Вейн переслідував?