17 глава

Наступного дня я прокинулася від наполегливого стуку: хтось упевнено тарабанив по вхідних дверях. Але за мить стукіт обірвався і я почула приглушений голос Абігора, а ще за якийсь час вхідні двері з глухим стуком зачинилися. Майже одразу хтось поскрібся в мої двері і, не чекаючи відповіді, в кімнату ввалився Матео. З Абігора приклад узяв, чи що?

- Прокидайся, красуне, похмуре начальство наказало збиратися на завдання! - просто з порога весело повідомив він, а потім обурено додав, - Цей нелюд навіть заборонив мені снідати, ти уявляєш?!

- Цей нелюд знає, що робить, - за спиною єнота з'явилася росла постать наставника, і він як ні в чому не бувало, звернувся до мене, - Вставай, Ніко, і збирайся в темпі. Нам час ознайомитися з полем роботи.

- А тебе ніхто не тягне, можеш залишитися і приготувати сніданок усім нам, - віддав доручення він Матео.

- Приготувати-то я приготую, але гарантувати, що ви це з'їсте - не можу, - одразу ухилився від завдання той. - Я краще з вами піду - раптом ви щось пропустите, а я побачу...

- Ну-ну...

Сперечаючись, хлопці залишили мене приводити себе до ладу. А згодом ми вже стояли на пустирі, прикриваючи хустками носи і озираючись на всі боки.

- Якось тут не весело, - пробурмотів Матео, прижимаючи до носа випрошену в Абігора запасну хустинку.

- Городяни звалюють сюди сміття з усього Геррота, раз на тиждень роблять магічну зачистку, точніше робили, поки був штатний маг. А ще час від часу натикаються на трупи своїх сусідів - ми в самому епіцентрі веселощів, - похмуро відповів йому Абігор.

- І жодних зачіпок, хто б це міг робити? - запитала я.

- Одна жінка стверджує, що чула чи то вереск, чи то крик, але кому він належав точно сказати не може: можливо, нечисті, а може, якомусь хижому птаху. Тож зачіпки шукатимемо ми. І, Ніко, було б непогано, якби ти перевтілилася в демона.

Сказавши це, Абігор пройшов трохи вперед, вдивляючись у навколишнє оточення. На мене він не дивився, так само уникаючи перетинатися поглядами. Ми намагалися дотримуватися колишньої лінії поведінки, проте напруга нікуди не поділася.

Струснувши головою і відігнавши зайві думки, перейшла у свою другу форму. Однак тепер у голову лізли думки іншого направлення: по суті, мене зараз використовують як службового пса, щоб я тут "винюхала" все. Зсередини піднялася хвиля гніву і затопила всю свідомість, роздратування почало прориватися крізь мій самоконтроль. Хвіст зажив своїм життям, дошкульно лупцюючи мене по ногах і збиваючи дрібний мотлох поруч, із глотки почало прориватися порикування.

За спиною почулися перешіптування хлопців і я різко розвернулася, щоб побачити, що вони зупинилися за дюжину кроків від мене, водночас Гор утримував руку на ефесі меча, а Матео ховався за його ногами. Така поведінка стала останньою краплею, що призвела мене до справжнього сказу. Утробно заричавши, я повільно пішла в їхній бік, невідривно дивлячись на Карро. Я готова була розірвати його на частини, знищити, щоб і сліду від нього не залишилося, щоб ніколи більше не бачити, не чути, не пам'ятати...

- Кіара Айлір, візьміть себе в руки, ви під впливом сутності, - беземоційно-холодно осмикнув мене наставник.

Згадка мого справжнього імені та відсторонено-ввічливий тон подіяли протвережувально. Я зупинилася ошелешено прислухаючись до себе. З чого раптом така агресія? Адже навіть коли він мене на дерево загнав або накинув заклинання безмовності - не було стільки злості. Думки про те, чому він, знаючи моє справжнє ім'я, називав підробленим, вирішила відсунути на потім. Звідки дізнався і так зрозуміло - дядько проговорився.

Нутро прошибло холодом: якби Абігор мене не зупинив, я б їх убила. Обох. Нізащо. Замислившись про це, я знову відчула хвилю, що складалася з суміші негативних емоцій: гніву, образи, жаги помсти і бажання вбивати. Ось тільки ці почуття належали не мені. Озирнувшись на всі боки, я визначила напрямок, звідки вони виходили, і вирушила шукати джерело.

Під час єднання з демоном, молоді дайри дуже нервові, і з цієї причини до нас зазвичай приставляють омегу, здатного врівноважити емоційні "гойдалки". Я ж не могла на це розраховувати, тож довелося справлятися власними силами, тренуючи волю і подумки повторюючи одне й те саме, як мантру: "це не мої емоції, я нічого не відчуваю, не треба нікого вбивати".

Темні еманації привели мене до старого засохлого дерева з невеликим дуплом на висоті у два людські зрости. Поруч із цим місцем навіювані емоції стали ще сильнішими, і стримувати злість було вже набагато складніше, тож я повернулася до людського вигляду, однак перед перетворенням встигла помітити ще одну деталь. Під деревом, біля самого його коріння ніби билася темна жилка, що живила це дерево на зразок водного джерела. От тільки це була не вода...

- Некромагія, - озвучив мої думки Абігор, - вона просочила цю землю, вбила дерево і продовжує розповзатися звалищем.

- Це що, ритуал тут якийсь проводили чи чого вона тут з'явилася? - тут же зацікавився Матео.

- Тут сталося вбивство і я здогадуюсь, з ким ми маємо справу. Але щоб з'ясувати це точно, нам треба розкопати це поховання, - з цими словами Гор кивнув на джерело негативних еманацій.

- А добре, що ми сюди вдень прийшли, правда? Прикиньте, вночі могилу розкопувати - це ж жах! - Матео розслаблено посміхнувся, але побачивши наші серйозні погляди, спрямовані на нього, знову напружився, - Ми прийдемо сюди вночі?!