7 глава

Не знаю, чим запам'ятається практика моїм однокурсникам, але в мене вона міцно асоціюватиметься з важкими підйомами. Саме так я думала, прокидаючись під мірний глухий стукіт на неймовірно твердій подушці. Хотіла вже було збити її, але вчасно згадала, де власне заснула і що подушка на ліжку була одна, а отже… Відірвала голову від «подушки» і зустрілася поглядом з Абігором.

- Добрий ранок? – чи привітав, чи поцікавився Карро. - Не зрозумій мене неправильно, не те, щоб я був проти прокинутися в обіймах з привабливою дівчиною, але що ти тут робиш?

- А ти що, не пам'ятаєш нічого? – в свою чергу запитала я.

- А повинен? – чомусь злякався Гор.

Здивовано подивилася на нього – і що тільки думає?

- Тебе вчора упирі погризли, ледь відкачала. Так що так, щось мало в пам'яті відкластися.

- А, ти про це, - у голосі тепер явно було чутно полегшення, яке, швидко змінилося задумливістю. – Так, це я пам'ятаю.

- Що сталося, як там опинилися упирі так рано?

Хлопець задумався, а потім, окинувши мене швидким поглядом, скомандував:

- Давай спочатку приведемо себе в порядок, а потім я все розповім.

З цими словами він підскочив на ліжку і, перестрибнувши через мене, попрямував до своєї сумки, але не дійшов до неї. У двері вимогливо постукали, і не встигла я хоч якось відреагувати, як Абігор вже відкрив її. На порозі опинився стривожений староста.

- Ох, ви на місці, пане маг! – полегшено вигукнув Афелій.

- А де мені ще бути? – здивовано спитав хлопець, намагаючись непомітно відштовхнути ногою брудний одяг від дверей.

- Так не було вас, увечері. Не один раз заглядали...

- Так я магію застосував, щоб не підглядали, - викрутився Гор.

- А чого ж не відгукувалися?

- Зайнятий був, - відмахнувся наставник, а потім, підпустивши владні нотки в голос, спитав. - Чого хотіли, навіщо заглядали?

- А, так помічниця ваша зникла. А ще до нас уночі страховисько якесь залізти хотіло, Далію нашу викрасти. Та на кладовищі казна-що цієї ночі творилося, ми думали, вас сжерли упирі, пішли вранці подивитися, що там та як, ага… А як зайшли на цвинтар – так зі страху ледве ноги забрали: мертв'яки навколо лежать розкидані, могили зганьблені, хай Єдиний милує! – і так емоційно Афелій це казав, що незрозуміло було: лякають його ці події чи навпаки розбурхують.

- Щодо моєї помічниці, то ось вона, зі мною була, - і ця зараза відчинила ширше двері, показуючи здивованому старості не менш вражену мене. - А зі страховиськом вашим та цвинтарем ми розберемося, як приведемо себе в порядок.

- Що ж, добро, пане маг, піду я, жінку покваплю, щоб, значить, сніданок вам подала... Ви ж голодні, мабуть? – невпевнено і трохи збентежено спитав Афелій, намагаючись не дивитись у мій бік. Втім, навряд чи він зміг щось роздивитися в напівтемній кімнаті - віконниці були ще досі закриті.

- А то, ще як голодні, так, крихітко? - з цими словами він обернувся до мене і підморгнув. Дивлячись у зухвалі очі, я не стримала глухого гарчання, але і це нахабник зумів обернути собі на користь. - О, чули, як у моєї помічниці в животі бурчить, так що поквапите свою дружину, люб'язний. Будемо дуже вдячні.

- Так-так, звичайно, - все ще приголомшений Афелій поспішив піти.

Як тільки за старостою зачинилися двері, я накинулася на Карро:

- Ти нащо це зробив? Чи обов'язково було виставляти все в такому світлі? Або це така твоя подяка за те, що за край піти не дала?

- Так, заспокоїлася, - Гор підкріпив свої слова, стиснувши мої плечі руками. - Я вдячний тобі за порятунок і відтепер твій боржник. Але коли ж ти почнеш мізки вмикати? Як би ми пояснили свою відсутність після заходу сонця?

- А те, що ми з упирями боролися за пояснення, вже не минає?

- Ну, сама поміркуй, - почав Гор, загинаючи пальці, - розворушили гніздо, розлютили тварюк і на хвості привели невідомого монстра. Та вони нас самих, як упирів кілками забили б. А так і зайві питання відпадуть, і донька старости від мене відчепиться. Одні плюси!

- О, а що так? Мені здавалося, тобі подобалася її увага?

- Що мені подобається, я тобі й сам розповім, якщо попросиш. А тепер, давай коротко про те, що сталося вчора.

Не гаючи часу, поки одягалися в чисте, переказала вчорашні події. Абігор ніяк не прокоментувавши почуте, закапав собі очі і простягнув мені краплі. Але я повторно застосовувати це зілля не поспішала.

- Давай швидше, - поквапив наставник, бачачи мої сумніви.

- Та щось не хочеться знову опудалом бути. Що тоді було з моїми очима?

- Закапай і дізнаєшся, - посміхаючись, запропонував Карро, втім, тут же надавши собі серйознішого вигляду, продовжив. – Тебе вже багато хто бачив учора, до кольору очей звикли. Відмовишся – доведеться заново витримувати підозрілі погляди, а то й на дурні запитання відповідати.

- Та з чого я взагалі повинна перед ними звітувати, що в мене з очима твориться? – затялася я.

- Тоді сама вирішуй, але враховуй - віддуватися теж сама будеш! – байдуже знизавши плечима, сказав Гор і пішов.