2 глава

У той час як наші однокурсники відпочивали і розважалися на випускному балу, ми з Абігором зупинилися на перший спільний привал. А оскільки вже вечоріло, то ця зупинка перетворилася й на першу спільну ночівлю.

Їжу і спальні місця ми готували загальними зусиллями, демонструючи при цьому завидну злагодженість дій та командний дух. Але, не дивлячись на таку ідилію, не те, що дружба, навіть приятельські стосунки між нами не бажали зав'язуватися. Тому, вже після вечері, сидячи на своєму спальному місці, я вирішила визнати приблизну програму на період практики, а заразом трохи розворушити новоявленого наставника:

- Якщо не секрет, куди ми шлях тримаємо?

- Перший пункт - село Сторожки.

- І що там?

- Умертвія.

"Гм, дуже інформативно"! - подумала я і продовжила допит:

- Довго туди добиратися?

- Днів п'ять, якщо по тракту за умови, що ми гнатимемо коней щодуху і зупинятися тільки на їжу і нічліг.

- До чого такий поспіх?

- Це село знаходиться на відшибі і взагалі нікому не потрібне, та ще і відрізане від цивілізованого світу з одного боку болотами, а з іншого непрохідною гущавиною лісу, єдиний зв'язок з магічним суспільством – старий тракт, який давно не реставрували. Маги туди не забрідають, а ті, кого направляють від академії, довго не затримуються: відпрацюють призначений строк і тікають. Можеш уявити, що там твориться без магічного контролю?

- Нічого хорошого, певно. А як дізналися, що там умертвія?

- Гінця звідти посилали. Може у них там не лише умертвія або зовсім не умертвія. Сама повинна розуміти, що у сільських своя класифікація: все, що з кладовища полізло - умертвіе, якщо кров смокче - упир, а кошлате і пазуристе - вовкулак. Так що, чим раніше туди потрапимо - тим менше клопоту матимемо. Сподіваюся, місцеві дотримуються хоч би мінімальних норм безпеки і після заходу сонця на вулицю не виходять. Хоча, завжди є виключення, завдяки яким кладовища повільно, але вірно поповнюються новими мешканцями.

- А давно гінця посилали? Може там вже рятувати нікого?

- Яка добра і чуйна дівчинка, - гмикнув Абігор. - Звісточку прислали на початку весни, так що є вірогідність, що ще не усіх зжерли і поквапитися варто.

- Гаразд, ну а скоротити дорогу якось можна?

- Ми вже виїхали на тракт, що йде в обхід боліт, але через цей гак губиться пара днів шляху. Тому, якщо і можна скоротити, то тільки через болота. Думаю, за неповні три доби неспішним ходом доберемося.  Але чи зможе твій амистр там пройти? Смерч той скрізь проскочить.

Я переглянулася з Бісом. Він звичайно не звичайна конячка і на багато що здатний, ось тільки тут к'яарду значно поступається. Через болота йому буде скрутно перебратися. Але все ж таки варто поцікавитися думкою самого амістра - адже це йому мою тушку на собі тягати.

- Гайда у болота жаб топтати і мару лякати? - запропонувала я Бісові.

Нахиливши голову набік, він задумливо ворушив вухами, немов зважував всі за і проти. А потім зробив пару кивків, погоджуючись на мою пропозицію.

- Значить, підемо через болота, будемо під ваш хід підлаштовуватися, - підсумував Гор і знову замовк.

Я обернулася до свого наставника. Гм, "наставник", в академії спеціально використовують це поняття, щоб надати значущості старшокурсникові. Оскільки в Ніваріум можуть поступати незалежно від віку і раси, то нерідко трапляється, що підопічні бувають старші за своїх наставників на пару сотень років. Тут значення має не вік, а досвід. Зараз Абігор не виглядав навченим досвідом наставником. Сидячи прямо на траві, спершись спиною на дерево і розпустивши волосся, він читав книгу і мав при цьому вигляд найзвичайнісінького підлітка.

Мимоволі захопилася розгляданням зовнішності хлопця. Відблиски від вогнища освітлювали фігуру Карро, даючи можливість детальніше розглянути його. А що, не такий вже він і страшний. Ну, блідий, так вампіри теж не можуть похвалитися загаром. Волосся біле, пряме і наче як сиве, довжиною нижче лопаток - серед дроу це звичайне явище і потворністю не вважається. А ось очі, е-хех… Очі, дійсно, лякають - блідо сіра райдужка, та чорні зіниці виглядають моторошнувато. Зате вії чорні і довгі, і брови теж чорні урозліт.

Чіткі риси обличчя, тонкий ніс, чуттєві губи, не занадто пухкі, але і не тонкі, якраз середні. Гм, на ельфа чимось схожий, тіло знову-таки підтягнуте, гнучке, сильне, до Яна далеко, але дуже навіть нічого. Тааак, щось мене не в той степ занесло.  На периферії свідомості промайнула думка, що я щось упустила. Але доки я намагалася зрозуміти що саме, мене засікли. Абігор якимсь чином відчув мій збільшений інтерес до своєї особи:

- Чого тобі? - не турбуючись про ввічливість запитав він і, відірвавшись від книги, подивився на мене.

- Та нічого, - його питання застало зненацька, довелася хоч якось виправдати свою перебільшену увагу і я не придумала нічого кращого, як подякувати за сьогоднішній інцидент в академії:

- Спасибі, що допоміг мені з Яношем.

- Ах, це…не дякуй, - відмахнувся Гор.

- Ну чому ж, це було дуже…

- Не для тебе старався, так що і не варто дякувати! - грубо перебив мене Карро, знову занурюючись в читання.

- Не зрозуміла.

- Що тут розуміти? Я переслідував свої інтереси, - хлопець, зрозумівши, що так швидко я від нього не відстану, прикрив книгу, затиснувши палець на потрібній сторінці і перемкнув увагу на мене.

- І в чому ж вони полягали?

- Усі ці з’ясування відносин могли затягнутися дуже надовго, а я хотів скоріше покинути стіни Ніваріуму.

- А якби цих розбирань не було, тоді що? - у мене з'явилися смутні підозри на його рахунок.

- А нічого! Адже я вже сказав, що збирався виїхати якнайскоріше, ми б у будь-якому випадку відправилися в дорогу ще до випускного балу, - видав Абігор дивлячись мені в очі і підтверджуючи мої домисли.

- Тобто, ти не дав би мені можливість відмітити закінчення учбового року з друзями навіть при мирному розкладі подій?