Chapter 33

Дні летіли один за одним, і я все ще чувалася ув'язненою і волі навіть на мить не могла відчути. Той дурень завжди був поряд, наче п'явка, і лише в кімнаті я мала хоч якийсь порятунок. Однак, й там іноді був Джош. Як би мене не рвала цікавість з середини, я все одно не могла переступити через свою гордість. Я ніяк не могла запитати в Джоша напряму, де він ночує час від часу. Який би час не був, яка б трава кольором не була, які б хмаринки на небі не були, я однаково не вірю йому. Незалежно від обставин, я не буду довіряти Джошу. Він для мене завжди лишався таким, яким я його побачила в останній раз в Стренджес. 3 його уст я зрозуміла, що Ліам вже кілька днів щось планує щодо Голдсміта і хоче довести свій план до кінця. Проте молодший Голдсміт нічого про це нікому не говорить. Звісно, я б хотіла все розпитати в Ліама, навіть якщо б мені прийшлось здерти з себе шкуру. Але мені заважає «Власний охоронець», який постійно плутається під ногами - навіть в класі малювання і, взагалі, де б я не була.

Я часто бачила Джулі, Джойона і Ліама разом. Це нагадувало мені про ті часи, коли я лише прийшла сюди. Тоді вони завжди були разом, так само як і тепер. Але є одна різниця – їх ставлення до мене. Тепер вони помічають мене, особливо Ліам. А коли я їх побачила вперше, мені здавалось, що вони холодні, як змії.

Нам іноді вдавалось перекидуватись кількома словами, які, насправді, були незначними. І хоч я й просила «охоронця» відійти хоча б на декілька кроків, він завжди був поруч. Через це я навіть не могла передати їм записку: все, що я давала, проходило жорсткий контроль – він все перевіряв.

Ці дні для мене були справжнім випробуванням, ніби холодна вода на тіло. Було дике бажання відчути кінець всьому цьому. Я хотіла скоріше показати їм зошити, які знайшла і які тепер лежать під моїм ліжком.

І це нарешті настало.

Рівно о дванадцятій, дванадцятого січня, коли я малювала в класі картину, охоронцю прийшло повідомлення на телефон, і він пішов.

Я спочатку думала, що він повернеться через кілька хвилин, можливо, просто на трохи відлучився, але ні. Минуло десять хвилин, година, а його все немає. Він просто зник.

Пізніше я дізналася, що він виїхав з Голдсмітом вечором, саме тоді, коли сонце почало заходити.

— Маріса просить тобі це показати, - я дивлюсь здивовано на Джулі, але беру її телефон в руки. Проводжу пальцями по екрану, і переді мною відкриваються повідомлення Маріси, які вона не перестає писати.

Marisa: «Ти не забула про мій день народження?»

Marisa: «Гей! Ти чого не відповідаєш? Він же від тебе відстав? Я не хочу бачити того чудака на своїй вечірці! Він так мене дратує... фу»

Marisa: «Гаразд. Нехай»

Marisa: «Я тебе все одно чекатиму. Всі будуть, і ти теж мусиш бути. Ми з тобою, якщо чесно, стали не такі уже і погані подруги»

Повідомлення від Маріси все тік, тік і тік. Але серце завмерло лише від одного повідомлення, і мій палець все ніяк не може наважитись натиснути «відправити».

Liam: «Я бачив, як Джон забрав того ідіота. Вона ж біля тебе?»

Один рух, і я бачу на білому екрані своє повідомлення перед тим, як телефон зовсім тухне:

«Нам є про що поговорити. Ти де?»

MONIKA

Тато. Тато. І весь час тато.

Хіба є сенс подарункам бути дорогими, коли відсутня елементарна щира турбота, яку так потребує дитина? Дитина, яку ти маєш виховувати та любити. Чи є сенс в такому?

Все моє дитинство я намагалася довести, що заслуговую на ті подарунки, які тримала в руках на Різдво та день народження. А у нас з Марісою вони завжди були однаковими, але я завжди намагалася показати, що я радію більше, що я вартісна. Я варта! Варта! Варта більше! Що я більше радію тій ляльці, яка мені геть не потрібна, що я варта тих дорогих навушників, варта любові тата. І є один подарунок, який мені ніколи не вдавалося отримати - це увага та турбота мого тата. Він завжди надавав перевагу Ліаму, завжди більше до нього тягнувся. Він завжди йому більше усміхався, братик завжди був у нього на першому місці. І зараз... Ліам на першому місці.

Я чула телефону розмову, поки стояла поза його дверима, я чула всі ті слова, які для мене не так важливі.

Я чула про вечірку, яку хоче зробити Маріса на честь дня народження. Він запитав про всіх, хто там буде, і знову Ейвері. Там знову була за неї розмова. Та зміюка.

«І не забудь про Марісу. Подбай, щоб Ейвері нічого зайвого не сказала» - це були його слова перед тим, як я рішуче відкрила двері і грюкнули ними.

— Що Маріса? А Ейвері? Що вони?! - мій голос напружений і вимогливий. Батько посміхається, відводить погляд і торкається скроні двома пальцями, ніби від втоми, хоч це далеко не так. Я знаю, він зараз скаже, що я йому надоїла.

— В тебе завжди з'являється ця емоційність перед твоїм днем народження. Це знову через матір? - він запитує це легко, безтурботно, вже сідаючи за свій стіл.

— Ні, - моя відповідь лунає рівно.

— Тоді що б тобі подарувати цього року? - знову ці слова, які не стоять ні грама. Пусті й дешеві. Слова, які зазделегідь крутяться в його голові, це ті слова, які стали звичними. І знову він демонструє свою байдужість до доньки.

— Навіщо «дбати» про Ейвері? - і я тяжко видихаю з цими словами.

Ейвері.

Ей-ве-рі.

Це, мабуть, єдина особа, яку я буду ненавидіти до кінця своїх днів. Нехай я буду стервом, я ніколи не перестану винити її у смерті тієї людини, яку я найбільше любила. Дімон завжди залишався поряд, завжди був щирий зі мною. Я бажала вічно відчувати його щирість, але вона все зруйнувала. Все змінилось після її приходу, все стало не так. І він змінився. А зараз його вже немає. Не хочу бачити її поруч з академією, не хочу бачити її там, де є я. Через неї кожне відчуття в мені знову прокидається, я все переживаю наново. Мені важко через все це. А якщо її тут не буде? Можливо, мені стане легше? Мені абсолютно байдуже, що з нею станеться, навіть якщо її з'їдять дворові собаки.