Chapter 32

AUTHOR

Є ті, які його бояться. А є ті, для яких він авторитет. І, звісно ті, для яких його перше слово буде наказом. Але якщо не послухати, то що буде? Він стратить? Накаже? Який сценарій може бути самий жахливий? Бути залишеним самому, де-небудь гнити, ставши мішенню, смачною їжею для диких тварин? Але для деяких це, мабуть, не саме страшне, а навіть бонус, бо не прийдеться шукати в дірявих карманах останні центи, щоб купити малесенький кусочок хлібу. Саме це може бути як страшний сон, бо залишитись без гроша в руках - це хіба вихід? І для нього це є те саме «боляче», «не хочу». Він знає про всі його дії, і він є його закритою скарбничкою. Це він пішов на поступок, який ухвалив Голдсміт, і підрізав Ліама. Він йшов на ризик, знав, що якби зробив би щось не так, він би поплатився. Тому він діяв саме так, як йому наказав Голдсміт. Ні кроку вперед, ні кроку назад, ні кроку вправо чи вліво - тільки так, як бажає Джон Голдсміт.

— Ти зробив те, про що я просив? - чоловік пронизливо дивиться на свого помічника.

— Так, пане, - відповідає той без коливань.

Сьогодні його чекає вишукана вечеря, якщо Голдсміт його відпустить, і чудова пачка зелених, якщо він йому їх дасть. Саме завдяки цим грошам він зможе наїстись, як бажав цього цілий місяць. А це лише він зробив свою роботу, виконав наказ, і завдяки цьому не прийдеться думати, де шукати лишні копійки. Голдсміт про все подбає і належним чином віддячить.

— Тобі не здається, що надто довго? - але в очах його іскорка, якої важко не помітити, незважаючи на грубий тон голосу. Він завжди бажав прибрати все, що заважає йому, ніби витирати пил. І саме Айві була тою самою цілю, вона стала схожою на «палка в колесі». Вона сердила його, свердлила очима, знала занадто багато про його наміри. І якби не її необережність, він б все ще не знав. Але він однаково би позбувся її. Він був готовий відмовитися від неї, як від незручного тягаря, бо йому не потрібна донька, особливо така, що легко здається під тиском.

Безхребетне дівчисько. Це та Айві.

— Що? - його голос від ляку зламався, а руки засвербіли від передчуття не ладного і він їх стиснув. Але Голдсміт раптом вибухнув сміхом і піднявся, долонею стукнувши по столу.

— Розслабся. Ти чудово все зробив, - сказав він, підійшовши до свого підлеглого і похлопав його по плечі. — Тобі мабуть було не просто, так? Прошарити всю академію, ліс, подвір'я, і при цьому залишитися непоміченим. Браво! - той показав награне здивування і відійшов. — І де та комора? - Голдсміт підвів брову. — Хочу поскоріше все викинути, а то є тут носи, які сунуться туди, куди ніхто не просив. Потрібно скоріше викинути та спалити всю ту писанину моєї старшенької, - Голдсміт всього на мить відвів погляд, а потім прискіпливо глянув на помічника помітивши, як той тягнеться рукою до ручки дверей, але Голдсміт швидко зрозумів його наміри та вчепився у його плече.

— Нам потрібно йти до бібліотеки, - впевнено сказав той.

— Тоді все обстеж, - наказав Голдсміт, не відводячи погляду. — І якщо там хтось буде, виведи його негайно, - той знову відвів погляд говорячи це, забрав свою руку і почухав підборіддя, - зрозумів? Без лишніх рухів! - додав той досить грізно і направився до столу.

— Так, пане, - відповів на підвищених тонах. Голдсміт коротко посміхнувся і махнув рукою, показуючи на двері. Помічник поклонився і відразу покинув кабінет.

AVERY

В перші хвилини я була впевнена в тому, що можу вдало помахати життю на прощання. Моя остання зупинка.

Ні світла, ні їжі, ні звʼязку, а запах вологи та старої цегли. Темнота і я. Я тільки знала про те, що могла побачити при світлі, коли був відчинений люк. Але, мені вдалось обстежити кімнату дотиками, і я якось змогла намацали свічку та сірники. І при світлі все стало куди краще.

Тепер я бачила не тільки диванчик, стіл, стілець і шкафчик, а й інше.

Біля самих сходинок, в самому кутку стояв невеличкий ящик. Я відразу стала розглядати, що там, і на якусь мить зовсім забула про їжу. Там були різні малюнки, більшість була не зовсім вдалих, але деякі були навіть дуже вдалі.

Підлога тут була старовинною, кам'яна, що нагадувала про часи середньовіччя. На щастя, в кутку кімнати стояв диван, що міг забезпечити хоча б певний комфорт в таких умовах. Я рада була цьому, бо не спала на сирій землі, а під пледом.

Також мені вдалося знайти консерви, пакети з сухими продуктами та запаси пляшок води. І це не все. Тут були фото. На більшості зображень був усміхнений Джойон. Звісно, були ті фото, де була ще й Айві, але ні одного фото, де вона сама. Також знайшлась одне єдине фото Ліама, яке я поклала на стіл біля двох зошитів, а всі інші назад в шухляду.

Щоранку, як тільки прокидаючись, мій перший інстинкт було відкрити той бісовий льох. Незважаючи на наявність з десяток свічок та сірників, я не так людина, яка може спокійно сидіти в тиші. Мені бракувало звуків життя, людської присутності, розмов. Без телефону було ще важче. бо він випав з карману, коли я спускалась.

Зараз мені стає очевидно, що Айві намагалась вказати мені на це місце. Тут є  її записи, ретельно викладені у зошитах. Кожен її запис був датований. Останній з них був зроблений у жовтні, але конкретне число мені важко розібрати - може бути друге чи то третє. Тут і думати не потрібно, чому саме в таких числах останні записи, бо саме тоді Айві переселилась у Вегас і стала моєю сусідкою.

«Ми такі близькі подруги»

«Ти- мій справжній друг» 

Ці слова я чула найчастіше до пʼятниці тринадцятої.

І я знову вміщуюсь на стілець, спостерігаючи, як віск свічки стікає на дерев'яну поверхню столика. Тепер ці сліди буде важко здерти, але мені байдуже.

Який це день? Я не знаю.

Яка година? Я не знаю.

Але точно знаю, що ця свічка, яка дає мені єдине світло і вже догоряє, точно тридцять сьома.

Мої сухі пальці перегортають сторінки записів. Я готова читати їх знову і знову. На цей раз це буде вчетверте. Дійшовши до останньої сторінки, я раптово зупиняюсь - закінчення запису виглядає не так, як я пам'ятаю, не той кінець.