Chapter 31

LIAM

Джулі мовчки підіймається та прямує до виходу. Я починаю йти за нею, аж раптом зупиняюся, помітивши пусте місце біля себе. Дивлюсь на Барклі, яка застигла мов камінь на одному місці, і, скоріш за все, в голові цієї дівчини навіть думка не пролітала йти за нами.

— Ти не йдеш? — питаю я здивовано. Вона мовчки хитає головою, потім тихо відповідає:

— Хочу побути тут. — На що я киваю в згоді, а потім, розвернувшись, йду до Джулі, яка вже чекає мене біля дверей.

— Та вона ганяє, як якась ненормальна! Хто їй, в біса, дав права? Ця безмозгла роз'їде всіх людей на своєму шляху! — бачу, як Джулі невдоволено стискає щелепу і руки в кулачки, потім хитає головою, коли я підходжу до неї.

— Та я впевнений, якщо б тобі дати мотоцикл, ти б нічим не поступилась їй, — сміюсь. Джулі гостро дивиться на мене, перехрестивши руки на грудях, і з ледь помітним цоканням язика йде вперед. Я відкидаю швидкий погляд на сестру, яка вже зникає за поворотом, наближаючись до воріт. А вона й справді летить, як той сокіл.

Маю віддати їй належне, вона майстерно водить усе, що потрапить їй до рук. Точно знаю, якщо дати їй тачку, вона без жодних вагань буде знати, що робити. У цьому їй не буде рівних. Моніка з самого дитинства марила всім цим, дивилась різні ТВ-шоу, де розповідають про мотоцикли та тачки.

Пускаю короткий смішок, коли більше не чую шум мотора, і обертаюсь до Джулі, яка відразу відвела погляд від мене. Вона надута, чи що? Точно образилась!

Здається, я злукавив, коли сказав, що рівних Моніці не буде.

Джулі завжди бігла в кімнату до Маріси і Моніки, як тільки чула від Джойона, що Моніка включила телевізор, а там показують мотоцикли. Їй доводилось крокувати з однієї сторони гуртожитку до іншої. Так вийшло, що ми з Марісою та Монікою живемо в елітному крилі, в той час як Айві і Кіми – у менш комфортному були. Але Джон встиг і там мене виділити, і віддав окрему кімнату, а сестрам – спільну, як і всім іншим.

Джулі і Моніці постійно доводилось суперничати в тому, хто більше знається на мотоциклах. А я з Джойоном більше по тачках, але ми ніколи не перекликались із цього приводу.

— Ой, хтось надув щочки? — сміюсь, коли підходжу до Джулі. Та в свою чергу відмахується рукою і крокує першою.

— Ні! — надто різко виривається з неї, як тільки ми переступаємо поріг надвір.

— Що «ні»? — допитуюсь я, тягнучи слова, насолоджуючись її реакцією.

— Я не злюсь! Що не ясно? — обурено відповідає кореянка, знову махаючи руками. Посміхаючись, я підіймаю руки вгору, показуючи знак «здаюсь», на що вона лише дратівливо зітхає, прискорюючи крок.

Ой, цей вогник в її очах. Смішна.

Я знаю чудово, який в неї дух суперництва.

— Та гаразд. Я зрозумів! — кричу їй услід, але Джулі навіть не планує зупинятися, а починає йти вперед.

— Ти — олух! — кричить мені. Я сміючись закочую очі і підбігаю до подруги.

***

Кімната Кімів завжди залишається незмінною. З самого дитинства вона оформлена у чорно-білих тонах. Чітко відділена половина Джулі від половини Джойона. В одному з куточків стоїть їх дитяче ліжечко, в якому вони колись спали разом, доки були малі і був їх тато. Я впевнений, що вони зберігатимуть його до останнього дня життя, як дорогоцінну згадку.

В ніздрів б’є змішаний запах парфумів Кімів, і я не поспішаючи підхожу до подруги. Вона сідає на своє велике і надто м’яке ліжко, потім тягнеться руками до коробочки. З-під кришечки випадає папірець, коли Джулі бере в руки подарунок і збирається його відкрити. Поки подруга відкривала коробку, я нахилився до папірця і взяв його. Повернувши на інший бік, бачу великими літерами: «Dear Joyon and Julie».

— Тримай, бо інакше заберу і ніколи не покажу, — Джулі вибиває мене з думок, і тиче в руки лист, про який говорила. Тримаючи міцно лист, дивлюсь на коробку, в якій він був, як тільки Джулі її ставить і відходить.

Бляха. Та це все зовсім дивно. Навіщо класти в таку коробку, яка в декілька разів більша за цей нещасний листок? І я відразу звернув увагу на той папірець, де написано, що це для Кімів. Почерк зовсім не клятого Джона Голдсміта. Скоріш за все, саме цей подарунок запаковувала місіс Пакстер, але точно не Джон.

Як тільки чую звук чайника, який включила Джулі, відразу зосереджую увагу на листі.

Важко не звернути уваги на невдалу копію, яку зробив принтер. Або це було зроблено навмисно так, щоб це було помітно.

Та мені починає здаватися, що це не просто жарт. Можливо, хтось намагався показати справжню смерть містера Кіма.

Місіс Кім.

Там і про неї були слова.

Всі ці закарлючки в словах, які виносять мозок через те, що почерк має бути надто ідеальним, гарним і неповторним, такі докучливо ідеальні, з французькими вставками тут і там. Джон. Однозначно Джон. Кому б хватило мізків і сил повторити, або переписувати все на лад того клятого? Хіба комусь хватило би? Ха! Ні!

Там є подробиці, як Джон отруїв матір моїх найкращих друзів. Є подробиці того, як це дізнається містер Кім, а точніше, як він випадково чує розмову Джона з його, так званою, «пасією» про те, як той днями думав, як підсипати непомітно миш’як у стакан для місіс Кім, бо йому було нестерпно бачити їх сімейку щасливою. Далі йшлось про те, як він жалкує, що не зложив тоді ж тата двійнят.

Він бачив, як мучиться містер Кім. І щось зробив? Ні. Йому ще хватило ума це все записувати в той дурацький блокнот.

Впевнений, що оригінал саме там.

— Що там? — Джулі підходить до мене з двома чашками гарячого ароматного фруктового чаю.

— Що ти знаєш ще про сни Джойона? — запитую, повністю нехтуючи її запитання. Її карі очі дивляться на мене, тоді як всередині мене відчуття зневаги до Джона залишається непереможеним. Все вирує і вириває органи. Від ненависті в мені кипить. Ах, як би я хотів йому завдати болю, але я бажаю, щоб він сам поплатився за все, що вчинив.

— Та ні, тільки те, про що розповідала, — відповідає Джулі, викликаючи тендітну усмішку та відвертаючись у бік вікна. І, коли мій погляд стає прямим на двері, я чую, що вона ставить чашку і її голос: — А в тебе що за подарунок? Голдсміт так до тебе прихильний, гадаю, ти отримав щось надзвичайне! Сто відсотків, що якась новенька моделька машинки. Думаю, що спорткар, так? — її сміх наповнює простір. Відчуваючи моє невдоволення, вона відразу зупиняє свій веселий настрій. — Та ну! Нічого не подарував для улюбленого синочка?! — здивовано питає вона, стукнувши себе по коліну.