Chapter 28

— Ліам Голдсміт, - вимовляючи це втретє, він починає злитися, і це стає помітно по його голосу. Він стискає руки, і це міг помітити кожний, хто б подивився на нього. Звісно, його ж син навіть не прийшов на цей бенкет.  — Ліа... - і, не розуміючи сама цього, я підіймаю руку і кричу щось невиразне в бік Голдсміта-старшого.  — Що? - він роздратовано вимовляє, дивлячись на мене прискіпливо, але швидко опановує себе і видає з себе вже знайому усмішку, яку встиг показати декілька разів протягом цього вечора.

Здається, що всі в залі дивляться на мене, але, не зважаючи на це, я теж натягаю усмішку і відповідаю:

— Я йому передам, - вимовляю я, і після цих слів моя сміливість покидає мене. На заміну приходять підкошені ноги і тремтяче тіло.

Голдсміт схвалено киває, декілька людей відходить, щоб дати мені дорогу, і я прямую до нього, як тільки відаю назад в руки Джойону його подарунки.

— Радий, що ви подружились, - говорить він. І я перевожу погляд на нього, намагаючись вловити сенс цих слів. Він говорить про те, як Ліам дозволив Моніці вдарити мене?

Я лише натягную усмішку у відповідь, забираю з рук Пакстера подарунок і йду назад до Джойона.

— Де кімната Ліама? - серйозно запитую.

— Ти досі не знаєш, серйозно? - сміється він. Мене радує, що ці слова змогли розвеселити його після такого важкого стану. Але, впевнена, що ефект печива досі грає у його крові.

Однак Джойон не почав грати зі мною в ігри і з радістю розказав мені куди йти.

Я вдячно киваю хлопцю і рушаю до дверей, але раптово зупиняюсь біля столика, де лежить печиво. Застигла в захопленні дивлячись на це чудернацьке, можливо, і на магічне печиво. Не розуміючи, звідки в мені ця тяга, я тягнусь до нього, хапаю пару штук і кладу до сумочки «Радістки». Раптом воно може знадобитися. Аби я не пошкодувала, що взяла його.

Вибігаю надвір і оглядаю все навкруги. Люди веселяться, тоді як інші вмирають від страхів. Але що я можу їм сказати? Все обернулось зовсім не так. Дехто в академії навіть забув, що недавно вони ховалися від цих тварюк, які вони створили у своїй голові. Тепер навіть влада прикриває те, що насправді відбувається. Розумію, вони не хочуть сіяти паніку, але вони вирішили стримати все комендантською годиною та нічого не пояснюють іншим. На просторах Інтернету лише гуляють коментарі, але немає жодного пояснення. Це був їх вибір. А тут всі вирішили, що ці страхи були тимчасовими, і нічого серйозного не сталося, лише декілька вбивств, і по всьому.

Я швидкими кроками йду до гуртожитку, у руках стискаючи коробочку. Всередині мене живе дике бажання побачити те, про що говорив Голдсміт, коли ясно дав зрозуміти, що самий найкращий подарунок для Ліама. Значить у цій маленькій коробочці щось дуже важливе? Це лише викликає більше бажання її відкрити.

— О, рада Вас бачити! - раптово вигукую і зупиняюсь, побачивши старого Марджера біля дверей гуртожитку.

Він піднімає голову, дивиться на мене. Лише одна жилка на його вилиці судомою трепетить. І він відводить голову назад і знову дивиться прямо на всіх. Я вже була подумала, що він не відповість, але перед тим, як збиралася йти, він затягнувся цигаркою і від'їхав на своєму візку.

— Ти Ейвері, я правий? - він запитав, знову затягнувшись цигаркою, і не подивившись на мене.

— Е-е-е... так, - ніяково відповідаю.

І між нами тимчасова мовчанка. Я тільки дивилась на нього і навіть кліпнути не могла, бо здавалось, що пропущу німе запитання або ще щось.

— То ти щось хотіла, раз тут стовбичиш? - без емоцій він запитує.

Я вже відкриваю рота, щоб задати питання, яке мене цікавить, але змушена відступити і стати біля Марджера, коли в гуртожиток входять люди, які очевидно вже добренько так під градусом.

— Гарне свято, - тихо каже він, затягуючись вкотре цигаркою.

— Про що Ви говорили з паном Голдсмітом? - я звужую брови, приміряючись до нього, але цей дідусь непроникний. Він професійно тримає покер-фейс, не показуючи ні краплини емоції.

— Коли саме? Бо я з ним говорив сьогодні, вчора вечором, зранку та в обід. Говорив з ним у суботу та в четвер, - від його слів у мене голова йшла обертом. Потрібно було мені лише на мить прикрити очі, щоб відновити числа, коли я все ж бачила їх, як він жахаючи почав дивитися на мене, і так, що живіт не на жарт скрутило. Стало аж незручно. Він почав посміхатись, звів очі, коли прочитав мою реакцію. — Чи тоді, - зробив коротку паузу і трохи нахилився вперед, - коли ти підглядала за нашою розмовою? - я вирячила очі. Не вірю своїм вухам! Він мене побачив! А Голдсміт? Вони зрозуміли навіщо я це робила? Чесно кажучи, мене це налякало. Стало стидно і хотілось провалитись. Мене ж практично зловили з потрахами! — Що ти так перелякалася? - тепер його обличчя відображало спокій. Він набагато помʼякшив, і мені стало спокійніше. — Дитино, ти ще молода і краще не лізь не у свої справи, - старий вдихнув повітря і розслабився на спинці. — А інакше він буде тобі погрожувати як і мені кожного разу, - я відкрила рота від здивування. То це він тоді йому погрожував? Серйозно?

— Слухайте, це... - але Марджер вирішив мене не слухати, просто проїхав повз мене не давши шансу хоч щось сказати. Прижавши до себе подарунок, я лише спостерігала, як Марджер зникає за рогом, викидаючи цигарку на землю.

Не знаю, чи допоможе мені ця інформація. Але тепер я знаю, що той проклятий Голдсміт погрожує за інформацію, яку ти тримаєш в голові. Чи це означає, що саме він тоді отруїв старого за те, що той володів важливою інформацією? А також він знав батька Джоша і дістав йому цікаву річ про страхи. Старий Марджер - справжня енциклопедія з інформацією про академію, але він змушений тримати рот на замку.

Зайшовши в гуртожиток, я відразу повернула наліво. Наскільки мені відомо, саме тут розташовані найроскішніші кімнати, і десь там навіть є кімната самого директора. В цій частині під коричневими дерев'яними дверима живуть ті, хто має якийсь статус в академії, а всі інші - з правого боку, де мешкаю я. Не дивно, що Ліам живе там. Я ніколи раніше не бувала в цій частині, я навіть не знаю де живе Маріса і всі інші, але це не складно здогадатися.