Chapter 28

— Ліам Голдсміт! — вимовляючи це втретє, він починає помітно злитися за голосом. Стискає руки, і це міг помітити кожен, хто подивився б на нього. Звісно, його ж син навіть не прийшов на цей бенкет. — Ліа... — і, не розуміючи сама цього, я підіймаю руку та кричу щось невиразне в бік Голдсміта-старшого.

— Що? — роздратовано вимовляє, дивлячись на мене прискіпливо, але швидко опановує себе і видає вже знайому усмішку, яку встиг показати декілька разів протягом цього вечора.

Здається, що всі в залі дивляться на мене, але, незважаючи на це, я теж натягую усмішку і відповідаю:

— Я йому передам, — вимовляю, і після цих слів моя сміливість покидає мене. На заміну приходять підкошені ноги й тремтяче тіло.

Голдсміт схвально киває, декілька людей відходить, щоб дати мені дорогу, і я прямую до нього, щойно віддаю назад у руки Джойону його подарунки.

— Радий, що ви подружились, — говорить. І я переводжу погляд на нього, намагаючись вловити сенс цих слів. Він говорить про те, як Ліам дозволив Моніці вдарити мене?

Я лише натягую усмішку у відповідь, забираю з рук Пакстер подарунок і йду назад до Джойона.

— Де кімната Ліама? — серйозно запитую.

— Ти досі не знаєш, серйозно? — сміється. Мене тішить, що ці слова змогли розвеселити його після такого важкого стану. Але, впевнена, що ефект печива досі грає в його крові.

Проте Джойон не почав грати зі мною в ігри і з радістю розповів мені куди йти.

Я вдячно киваю хлопцю і рушаю до дверей, але раптово зупиняюся біля столика, де лежить печиво. Застигла в захопленні, дивлячись на це чудернацьке, можливо, й на магічне печиво. Не розуміючи, звідки в мені ця тяга, я тягнуся до нього, хапаю пару штук і кладу до сумочки. «Радістки». Раптом воно може знадобитися. Аби я не пошкодувала, що взяла його.

Вибігаю надвір і оглядаю все навкруги. Люди веселяться, тоді як інші вмирають від страхів. Але що я можу їм сказати? Усе обернулось зовсім не так. Дехто в академії навіть забув, що нещодавно вони ховалися від тих «тварин», яких створили у своїй голові. Тепер навіть влада прикриває те, що насправді відбувається. Розумію, вони не хочуть сіяти паніку, але вони вирішили стримати все комендантською годиною і нічого не пояснюють іншим. На просторах Інтернету лише гуляють коментарі, але немає жодного пояснення. Це був їхній вибір. А тут усі вирішили, що ці страхи були тимчасовими, і нічого серйозного не сталося, лише декілька вбивств, і по всьому.

Я швидкими кроками йду до гуртожитку, у руках стискаючи коробочку. Всередині мене живе дике бажання побачити те, про що говорив Голдсміт, ясно давши зрозуміти, що це найкращий подарунок для Ліама. Значить, у цій маленькій коробочці щось дуже важливе? Це лише викликає більше бажання її відкрити.

— О, рада Вас бачити! — раптово вигукую і зупиняюся, побачивши старого Марджера біля дверей гуртожитку.

Він піднімає голову, дивиться на мене. Лише одна жилка на його вилиці судомою тремтить. І він відводить голову назад і знову дивиться прямо. Я вже була подумала, що він не відповість, але перш ніж я зібралася йти, він затягнувся цигаркою і від'їхав на своєму візку.

— Ти Ейвері, я правий? — він запитав, знову затягнувшись цигаркою, і не подивившись на мене.

— Е-е-е... так, — ніяково відповідаю.

І між нами тимчасова мовчанка. Я тільки дивилася на нього і навіть кліпнути не могла, бо здавалося, що пропущу німе запитання або ще щось.

— То ти щось хотіла, раз тут стовбичиш? — без емоцій запитує він.

Я вже відкриваю рота, щоб поставити питання, яке мене цікавить, але змушена відступити і стати біля Марджера, коли в гуртожиток входять люди, які, очевидно, вже добряче напідпитку.

— Гарне свято, — тихо каже він, затягуючись укотре цигаркою.

— Про що Ви говорили з паном Голдсмітом? — я звужую брови, приміряючись до нього, але цей дідусь непроникний. Він професійно тримає покер-фейс, не показуючи ні краплини емоції.

— Коли саме? Бо я з ним говорив сьогодні, вчора ввечері, зранку та в обід. Говорив з ним у суботу та в четвер, — від його слів у мене голова йшла обертом. Потрібно було мені лише на мить прикрити очі, щоб відновити числа, коли я все ж бачила їх. Він жахливо почав дивитися на мене, і так, що живіт не на жарт скрутило. Стало аж незручно. Він почав посміхатися, звів очі, коли прочитав мою реакцію. — Чи тоді, — зробив коротку паузу і трохи нахилився вперед, — коли ти підглядала за нашою розмовою? — я вирячила очі. Не вірю своїм вухам! Він мене побачив! А Голдсміт? Вони зрозуміли навіщо я це робила? Чесно кажучи, мене це налякало. Стало соромно і хотілося провалитися. Мене ж практично спіймали на гарячому! — Що ти так перелякалася? — тепер його обличчя відображало спокій. Він набагато пом'якшав, і мені стало спокійніше. — Дитино, ти ще молода і краще не лізь не у свої справи, — старий вдихнув повітря і розслабився на спинці. — А інакше він буде тобі погрожувати, як і мені кожного разу, — я відкрила рота від здивування. То це він тоді йому погрожував? Серйозно?

— Слухайте, це... — але Марджер вирішив мене не слухати, просто проїхав повз мене, не давши шансу хоч щось сказати. Притиснувши до себе подарунок, я лише спостерігала, як Марджер зникає за рогом, викидаючи цигарку на землю.

Не знаю, чи допоможе мені ця інформація. Але тепер я знаю, що той проклятий Голдсміт погрожує за інформацію, яку ти тримаєш у голові. Чи це означає, що саме він тоді отруїв старого за те, що той володів важливою інформацією? А також він знав батька Джоша і дістав йому цікаву річ про страхи. Старий Марджер — справжня енциклопедія з інформацією про академію, але він змушений тримати рот на замку.

Зайшовши в гуртожиток, я відразу повернула наліво. Наскільки мені відомо, саме тут розташовані найрозкішніші кімнати, і десь там навіть є кімната самого директора. У цій частині під коричневими дерев'яними дверима живуть ті, хто має якийсь статус в академії, а всі інші — з правого боку, де мешкаю я. Не дивно, що Ліам живе там. Я ніколи раніше не бувала в цій частині, я навіть не знаю, де живе Маріса і всі інші, але це не складно здогадатися.