Chapter 27

25 грудня. 2022

Різдво

__________________

Для мене це було вперше.

Усе таке незвичне, потаємне. Заворожує, манить, приваблює. Так і просить доторкнутися, а я не можу, бо це лише декор.

Усе так цікаво. Чарівна атмосфера.

Жінки в шикарних, дорогих, вишуканих сукнях. Кожен старався на славу, і я теж.

Усе це немов казка, бо кожен тут — герой знаменитої історії.

На мені довге темно-синє плаття з блискітками, чорні рукавички та туфлі на підборах. Я відчувала себе принцесою.

Я повільно спускаюся сходами, розглядаю кожного, не пропускаючи жодної деталі. У всіх такі гарні зачіски, а я вирішила просто накрутити локони. Але всі вони здавалися дивними, щось було не так, або, можливо, я просто надто критично сприймаю і шукаю проблему там, де її немає.

— Лялечко, тобі не здається, що цей різдвяний вечір надто пишний? — біля мене раптово зупиняється Джош, коли я спускаюся на перший поверх.

Оглядаю залу. Дійсно, пишно. Незважаючи на те, що відбувається у світі, Голдсміт вирішив влаштувати таке свято. На карнизах золоті штори, де-не-де стоять столи з різними стравами, фруктами, навіть на головному столі в центрі — шоколадний фонтан, а на підлозі — червоний килимок. Тепер цей перший поверх академії можна назвати бальною залою. І по цій «залі» тихо лунає Симфонія №40. Здається, що люди, які іноді ходять, а потім починають кружляти під Моцарта, створюють ідеальну картину. Відчуття, що я на балу. Ці манери, які зараз демонструють усі присутні, рукавички, якими вони прикривають усмішки. У деяких келихах червоне та біле вино. Саме через це в академію ніхто не міг потрапити аж до самого вечора. Якщо чесно, це того варте. Напевно, в такому Голдсміт добре справляється, бо непросто організувати таке торжество. І найняти людей, які так ідеально зіграють симфонію, напевно, важко і дорого.

— Подобається? — чую шепіт біля вуха. Відступаю від Джоша і дивлюся на нього зітхнувши.

Із цоканням язика відводжу очі й схрещую руки.

— Не роби так більше, — промовляю з обережністю, спокійно, і відходжу від нього далі.

Сьогодні він зовсім не підняв тему того, що сказав учора ввечері. Чесно кажучи, я цьому рада, бо не маю ні сил, ні бажання все це обговорювати. Спочатку думала, що, можливо, він забув, але він був лише напідпитку, тож, скоріш за все, йому просто ніяково, або він чекає, щоб я проявила ініціативу.

Неподалік стояла Маріса, і я одразу попрямувала туди. Здавалося, що вона самотня, але, підходячи все ближче, помічаю, як на її губах то наростає усмішка, то зникає, а очі бігають з боку в бік. Вона трималася за стіл, а точніше, вчепилася мертвою хваткою і ніяк не могла відпустити.

— Марісо? — обережно запитую і тягнуся рукою до її плеча.

— Ти нічого не зробиш, поки вона не прийде до тями, — чую біля себе ледь вловимий голос Джулі.

— Як це? — розвертаюся до кореянки, та вона звужує брови, дивуючись.

— Шановне панство, друзі, — перебив голос Голдсміта, не давши Джулі відповісти. Дівчина, навпаки, підійшла ближче до мене, а я відійшла трохи далі від Маріси, яка, здавалося, не звертала уваги, а була мов у своєму просторі.

Деякі радісно заверещали, а деякі заплескали в долоні, побачивши директора. Ті, що стояли в центрі, вмить відійшли, звільнивши місце для Голдсміта. Тепер той пан стояв у центрі уваги і махнув долонею вниз, щоб усі притихли.

— Я радий бачити всіх вас саме тут. І для більшості я приготував подарунки на честь Різдва, бо саме ви їх заслужили, — я здивовано глянула на Джулі, а та знизала плечима, дивуючись сама.

Взагалі, перебуваючи тут, можу з легкістю сказати, що Голдсміт вміє дивувати.

І цього разу він причепурився більше, ніж зазвичай. На ньому був піджак з ідеальним пошиттям, навіть здалеку я могла розгледіти, яка це витончена робота. Він вирішив одягнути чорну сорочку з жабо, так вона ще при світлі переливалася в темно-зелений колір.

Сам Голдсміт знову почав махати рукою, щоб заспокоїти бурхливий натовп, який галасував від нетерпіння почути про подарунки й кому вони дістануться. Його хитру посмішку хотілося стерти, хоча сам він намагався показати себе мов камінь, ніби це йому аж ніякого задоволення не приносить. Йому подобалася його величність.

— Хвилиночку уваги, шановні! — перед ним стала Місіс Пакстер. Ось ця залізна леді одразу змусила всіх замовкнути своїм грубим голосом, на відміну від Голдсміта, який лише мовчки махав рукою. Він навіть скоса поглянув на неї, та, на щастя, вона не помітила його короткого незадоволення.

Усі були в передчутті, бо так хотіли отримати халявний презент, а я залишалася при своєму розумі, бо і так була впевнена, що мені нічого чекати.

Місіс Пакстер після повної тиші коротко усміхнулась, її обличчя стало зосередженим. Навіть на мить затихла симфонія, але щойно Голдсміт кивнув на знак схвалення, одразу по «залі» знову заграли приємні нотки.

— І перший подарунок дістався для моєї чудової доньки, — мій погляд зачепився за Марісу, яка навіть не ворухнулася, а й далі стояла, як вкопана. Я почала шукати Моніку, яка, на відміну від сестри, була живішою та енергійнішою. — Моніко, підійди до мене, — він вчепився поглядом у дівчину, яка радісно бігла до свого татуся. Щось мені підказує, що вона все знала.

Моніка навіть не звернула уваги на Голдсміта, а одразу вихопила з рук Пакстер маленьку коробочку.

Дівчина вирішила не чекати моменту, коли залишиться повністю сама, а одразу розірвала фольгу і відкрила коробочку.

— Навіть не віриться, — саркастично заговорила Джулі й схрестила руки, коли на пальці Моніки з'явилися ключі, які були золоті. Чисте золото. — Вона давно мріяла про мотоцикл, — Джулі підійшла ближче до мене. — Точно прожужжала всі вуха для татусика, — вона хмикнула.

Я, своєю чергою, не зводила очей з Моніки, яка хизувалася перед усіма ключами і ніяк не планувала відходити, поки Пакстер сама її не відвела. І то, Моніка продовжила стояти біля них, не так далеко, але вже стискаючи ключі й киваючи на Голдсміта досить зухвало, коли той дивився на неї.