Chapter 27

25 грудня. 2022

Різдво

__________________

Для мене це було вперше.

Все таке незвичне, потаємне. Заворожує, манить, приваблює. Так і просить доторкнутися, а я не можу, бо це декор.

Все так цікаво. Така атмосфера чарівна.

Жінки в шикарних платтях, виглядають дорого, вишукано. Кожен точно постарався на славу. І я в тому числі.

Все це немов казка, бо кожен тут герой знаменитої казки.

На мені довге темно-синє плаття з блискітками, чорні рукавички та туфлі на каблуку. Я відчувала себе принцесою.

Я повільно спускаюсь по сходах, розглядаю кожного, не пропускаю жодної деталі. У всіх такі красиві зачіски, а я вирішила просто накрутити локони. Але всі вони були дивні, щось не так, або можливо я просто надто все критично сприймаю і шукаю проблему там, де її немає.

— Куколка, тобі не здається, що цей різдвяний вечір сильно пишний? - біля мене раптово зупиняється Джош, коли я спускаюсь на перший поверх.

Оглядаю залу. Дійсно, пишно. Незважаючи на те, що відбувається у світі, Голдсміт вирішив улаштувати таке свято. На карнизах золоті штори, де-не-де стоять столи з різними блюдами, фруктами, навіть на головному столі в центрі стоїть шоколадний фонтан, а на підлозі - червоний килимок. Тепер цей перший поверх академії можна назвати залою. І по цій «залі» тихо лунає симфонія №40. Здається, що під те, як тут іноді ходять люди, а потім починають кружляти під Моцарта, то це ідеально. Відчуття, що я на балу. Ці манери, які зараз показують всі ці люди, на руках рукавички, якими вони прикривають усмішку. В деяких бокалах червоне та біле вино. Саме через це в академію ніхто не міг попасти аж до самого вечора. Якщо чесно, це того варте, напевно, в такому Голдсміт добре справляється, бо не легко зробити таке торжество. І найняти людей, які так ідеально зіграють симфонію, напевно, важко і дорого.

— Подобається? - чую шепіт біля вуха. Відступаю від Джоша і дивлюсь на нього зідхнено.

З цоканням язика відводжу очі і складаю руки.

— Не роби так більше, - промовляю з обережністю, спокійно і відходжу від нього далі.

Сьогодні він зовсім не підняв тему того, що сказав вчора вечором, і сказати чесно, я рада цьому, бо не маю ні сил, ані бажання обговорювати все те. Спочатку думала, що можливо він забув, але він був лише випивший, так що, скоріш за все, можливо йому незручно, або він чекає, щоб я проявила ініціативу.

Неподалік стояла Маріса, і я відразу направилась в той бік. Здавалось, що вона самотня, але підходячи все ближче і ближче, помічаю, як на її губах то наростає усмішка, то зникає, а очі бігають з боку на бік. Вона трималась за стіл, а точніше, вчепилась мертвою хваткою і ніяк не може відпустити.

— Маріса? - обережно запитую і тягнусь рукою до її плеча.

— Ти нічого не зробиш, поки вона не прийде в себе, - чую біля себе ледь вловимий голос Джулі.

— Як це? - розвертаюсь до кореянки, та вона звужує брови, дивуючись.

— Шановне панство, друзі, - перебив голос Голдсміта, не давши відповісти Джулі. Дівчина навпаки підійшла ближче до мене, а я відійшла трохи далі від Маріси, яка здається не звертає уваги, а була мов в своєму просторі.

Деякі заверещали радісно, а деякі заляскали в долоні, побачивши директора. Ті, які стояли в центрі, миттю відійшли, давши місце для Голдсміта. Тепер той пан стояв в центрі уваги і махнув долонею вниз, щоб всі притихли.

— Я радий бачити всіх вас саме тут. І для більшості я приготував подарунки в честь Різдва, бо саме ви їх заслужили, - я здивовано глянула на Джулі, а та знизила плечима, дивуючись сама.

Взагалі, перебуваючи тут, можу з легкістю сказати, що Голдсміт вміє дивувати.

І на цей раз він себе принарядив більше, ніж зазвичай. На його плечах був піджак з ідеальним пошиттям, навіть здалека я могла розгледіти, яка це витончена робота. Він вирішив одягнути чорну рубашку з жабо, так вона ще при світлі переливалась в темно-зелений колір.

Сам Голдсміт почав знову махати рукою, щоб заспокоїти бурхливий народ, який галасував від нетерпіння почути про подарунки і кому ж вони дістануться. Його хитру посмішку хотілося стерти, хоча сам він старався показати себе мов камінь, ніби це йому аж ніякого задоволення не приносить. Йому подобається його величність.

— Хвилиночку уваги, шановні! - перед ним стала місіс Пакстер, а ось ця залізна леді відразу змусила всіх замовчати своїм грубим голосом, навідміну від Голдсміта, який тільки і махав рукою мовчки. Він навіть зкоса поглянув на неї, та, на щастя, не помітила його короткого незадоволення.

Всі були в передчутті, бо так і хотіли отримати халявний презент, а я залишалась при своєму розумі, бо і так була впевнена, що мені нічого чекати.

Місіс Пакстер після повної тиші коротко усміхнулась, її лице стало зосередженим. Навіть на мить затихла симфонія, але як тільки Голдсміт кивнув в знак ухвалення, відразу по «залі» знову заграли приємні нотки.

— І перший подарунок дістався для моєї чудової доньки, - мій погляд зачепився за Марісу, яка навіть не ворохнулась, а й далі стояла, як вкопана, і я почала шукати Моніку, яка, на відміну від сестри, була живішою і енергійною. — Моніка, підійди до мене, - він вчепився поглядом в дівчину, яка радісно бігла до свого татуся. Щось мені підказує, що вона все знала.

Моніка навіть не звернула уваги на Голдсміта, а відразу вихопила з рук Пакстер маленьку коробочку.

Дівчина вирішила не чекати миті, коли залишиться повністю сама, а відразу розірвала фольгу і відкрила коробочку.

— Навіть не віриться, - саркастично заговорила Джулі і склала руки, коли на пальці Моніки висіли ключі, які були золоті. Чисте золото. — Вона давно мріяла про мотоцикл, - Джулі підійшла ближче до мене, - точно прожуржала всі вуха для татусика, - вона хмикнула.

Я в свою чергу не зводила очей з Моніки, яка все хизувалась перед усіма ключами і ніяк не планувала відходити, поки Пакстер сама її не відвела. І то, Моніка продовжила стояти біля них, не так далеко, але вже стискаючи ключі і киваючи на Голдсміта досить зухвало, коли той дивився на неї.