Chapter 26

"Найбільший страх - це страх перед невідомим. Але коли ми стикаємось зі своїми страхами, ми розширюємо свої можливості." -

Робін Шарма

Якби чорний був хітом сезону, чи подивилася б вона на нього? Ні, це навіть смішно. Якби хтось попросив її надіти чорну сукню, вона б істерично розсміялася цій людині в обличчя і розрізала б сукню ножицями перед її очима.

Чорний – не її колір. Він їй не пасує і не підкреслює її внутрішній стан. Хоча волосся в неї темне від природи, вона не збирається його змінювати. Як і себе, зрештою. Але зараз, чомусь, вона вся в темному.

Синтія повільно підходить до будиночка, тягнучи за собою зовсім маленьку валізу. Це так їй не притаманно. Вона здається зовсім іншою людиною. Звісно, вона не поспішала; можливо, хвилювалася або щось ще. Це були її останні хвилини та кроки тут.

Раптовий гуркіт дверей змусив її підняти очі. Дівчина зупинилася і кинула валізу на землю.

— Ліам! — крикнула вона.

Хлопець насупився, придивляючись до того, хто його кликав.

— Ти чого тут? — роздратовано видав він і підійшов ближче до дівчини. Вона відвела погляд, розуміючи його реакцію, але що їй залишалося?

Ліам зовсім не мав бажання зараз з ким-небудь розмовляти. Йому потрібно було обдумати й проаналізувати все, що він знав і дізнався зовсім недавно. Якщо він не знайде виходу і не розробить плану, то, напевно, буде злитися і злетить з глузду.

І поки Синтія думала, як краще підійти до розмови, Ліам встиг прокрутити всі можливі варіанти їхнього діалогу і, як йому здавалося, вже знав його кінець. Він не знайшов нічого позитивного у своїй голові – нічого доброго з цього не вийде, а це означає, що вона вкотре зіпсує йому нерви. Можливо, всі хороші моменти, які могли бути між ними двома, десь глибоко всередині, а у нього немає ні бажання, ні сил копати це все. Тож, перш ніж Синтія щось скаже і Ліам знову зірветься, він вирішив взяти все у свої руки, щоб якнайшвидше все закінчити. Він обвів її поглядом, і всі його думки збилися.

Нова Синтія його здивувала.

— Кудись зібралась? — м'яко запитав Ліам, кивнувши на валізу, що лежала на траві.

— О-о-о... це... — ніяково протягнула вона, відводячи погляд. — Взагалі, я сюди не просто так прийшла, — дівчина скинула капюшон, і чорне волосся одразу неохайно розпалось на плечах. Ліам вже хотів щось запитати, але вона зі страхом зробила крок вперед і виставила руку перед ним. — Зачекай. Не говори! — вона не могла дозволити йому щось сказати, це її б збило. І він мовчав, просто прямо дивлячись на неї, а його погляд був надто зосередженим, як їй здавалося. І це її тішило. — Останні дні перед від'їздом сюди батьки на мене злились, так сильно, що я сиділа, скручена в куточку своєї кімнати, — почала спокійно, а далі її голос почав тремтіти. Ця тема для неї болюча, і подальші слова теж будуть для неї мов лезо: — Взагалі, мої батьки до мене не дуже з душею ставились. Хоча інколи ми були справжньою сім'єю, — вона подивилась в очі Ліама всього на мить, — я це відчувала, — її голос підвів, хотіла здаватись залізною, а не вийшло. — Через те, що я була впевнена, що батьки мене не люблять, я вчепилась у свого хлопця, стала залежною від нього, втікала до нього під час вечері вдома і була там до самого ранку, а далі знову втікала, бо він мене кликав і запевняв, що я йому потрібна. Якоїсь миті я зрозуміла, що Нью-Йорк для мене став нестерпним через нього, і я зірвалась. Весь час плакала, і істерика. Батьки зі мною не впорались і відіслали сюди. І ти був перший, кого я тут побачила, і так сильно схожий на людину, через яку я втекла. І все знову стало, як вдома, але у мене не було бажання щось змінювати, все влаштовувало, — вона усміхнулась, але усмішка була зовсім не радісною, а скоріше іронічною, — все так само. Зовсім. Ти мене кликав, щоб повеселитись вночі, а я ніколи не відмовляла, бо була впевнена, що потрібна хоч для когось, — вона гірко подивилась на Ліама. — Тоді в кімнаті, коли я втратила свідомість і ти вкотре сказав, щоб я схаменулася, — дівчина замовчала й вдихнула повітря, вже розуміючи, яка буде реакція на її слова. Але вона шкодує, відчуває провину, і їй навіть шкода себе. Їй здається, що це був єдиний шанс на пробачення, а тепер вона його не отримає. Та чи потрібно воно їй так? Вона тисячі разів слухала той аудіозапис, все чітко пам'ятає, їй було цікаво, що там може бути такого, щоб Ліам пішов на жертву. — Я зі злості видалила те, що тобі так потрібно, — вона подивилась на Ліама, але той навіть не змінився в обличчі, і вона спокійно продовжила: — «Поле», я пам'ятаю, як він це сказав. Там все йшлося про якесь поле, — вона знову видихнула. — Пам'ятаю, як тільки з'явилась Ейвері, ти говорив, що вона брехуха і не може бути того, що вона розповіла. А зараз, як я розумію, все правда, — і знову вона різко обірвала всі слова й мовчки дивиться на Ліама. Є багато, що їй сказати, але вона втомилась і немає сенсу щось говорити. Важливе вже сказано. Їй лише хотілося, щоб він її зрозумів і не порівнював з Мінді. Вона ж не така.

Не така. Не хоче бути такою. Тому себе зупиняє.

— То ти кудись зібралась? — він востаннє дивиться на маленьку валізу. Та сама Синтія, яка любить бути найяскравішою зіркою в нічному небі, зараз зовсім не та, і в її валізі лише найменша частина того, що у неї було.

— Місіс Пакстер допоможе звідси дістатись в інше місце і знайшла місце, де я зможу прожити деякий час. Мені... — вона вперше за весь час розслабляється, — мене все влаштовує.

Ліам хотів сказати слова прощання і хоча б щось сказати, щоб між ними не було напруги. Здається, він її вперше зрозумів. Вона — та людина, яка постраждала морально і, можливо, фізично через батьків та відсутність батьківської любові та підтримки. Вона виявилася не такою вже й стервою, якою могла здатись.

— Тож, я вирішила поїхати, щоб не стало гірше. Я хочу дійсно почати нове життя, і, як ти сказав, мені потрібно схаменутись. Не хочу бути більше залежною, як від наркотика, — її очі від втоми закотилися, і перед ними двічі блиснуло світло фар. Синтія радісно повернулась у той бік, звідки йшло світло, і з усмішкою підібрала свою валізу.