Chapter 26

"Найбільший страх - це страх перед невідомим. Але коли ми стикаємось зі своїми страхами, ми розширюємо свої можливості." -

Робін Шарма

Якби чорний був хіт сезону, вона б подивилась на нього? Ні, це навіть смішно. Якби хтось попросив би надіти чорну сукню, вона б розсміялася істерично цій людині в обличчя і розрізала б ножицями ту сукню перед її очима.

Це не її колір, він їй не пасує і навіть не підкреслює її стан. Хоча волосся в неї темне, але це від природи, вона не збирається його змінювати. Як і себе, але зараз чомусь вона вся в темному.

Синтія повільно підходить до будиночка, тягнучи за собою одну валізу – зовсім маленьку. Це так їй не притаманно. Інша людина. Звісно, вона не поспішала; напевно, хвилювалась або ще щось. Останні хвилини та кроки тут.

Різкий грюкіт дверей змусив її підняти очі. Дівчина зупинилась і кинула валізу на землю.

— Ліам, - кричить вона.

Хлопець зажурився придивляючись на того, хто його кликав.

— Ти чого тут? - роздратовано видає він і підходить ближче до дівчини. Вона відводить погляд, розуміючи його реакцію, але що їй залишалось?

У Ліама аж ніякого бажання немає зараз говорити з ким-небудь. Йому потрібно обдумати і проаналізувати все, що він знає і дізнався зовсім недавно. Якщо він не знайде виходу і не буде мати плану, він, напевно, буде злитись  і злетить з розуму.

І поки Синтія думала, як краще підійти до розмови, Ліам встиг прокрутити всі можливі варіанти їх розмови та вже знає, як йому здається, їх кінець. Він не знайшов нічого позитивного в своїй голові – нічого з цього не буде, і значить, вона в який раз підпортить його нерви. Можливо, всі хороші моменти, які могли бути серед них двох, десь глибоко всередині, а у нього немає ні бажання, ні сил копати це все. Тож, перед тим, як щось скаже Синтія і Ліам знову в'їстися, він вирішив взяти все в свої руки, щоб якомога швидше все закінчити. Він обвів її поглядом, і всі його думки збились.

Нова Синтія його здивувала.

— Кудись зібралась? - мʼяко запитав і кивнув на валізу на траві.

— О-о-о... це... - ніяково протягнула вона, відводячи погляд. — Взагалі, я сюди не просто так прийшла, - і дівчина скидає капюшон. Чорне волосся одразу неохайно розпалось на плечах. Ліам вже мав, що запитати, але вона зі страхом зробила крок вперед і наставила руку перед ним. — Зачекай. Не говори! - вона не може допустити, щоб він щось сказав, це її зіб'є. І він мовчав, просто прямо дивлячись на неї, і погляд був надто зосередженим, як їй здавалося. І це її тішило. — Останні дні перед від'їздом сюди, батьки на мене злились, так сильно, що я сиділа скручена в куточку в своїй кімнаті, - почала спокійно, а далі її голос почав тремтіти. Ця тема для неї болюча, і подальші слова теж будуть для неї мов лезо: — Взагалі, мої батьки до мене не дуже з душею відносились. Хоча інколи, ми були справжньою сім'єю, - вона подивилась в очі Ліама всього на мить, - я це відчувала, - її голос підвів, хотіла здаватись залізною, а не вийшло. — Через те, що я була впевнена в тому, що батьки мене не люблять, я вчепилась в свого хлопця, стала залежною від нього, втікала до нього під час вечері вдома і була там до самого ранку, а далі знову втікала, бо він мене звав і запевняв, що я йому потрібна. Якоїсь миті, я зрозуміла, що Нью-Йорк для мене став нестерпним через нього, і я зірвалась. Весь час плакала і істерика. Батьки зі мною не впоралися і відіслали сюди. І ти був перший, кого я тут побачила і так сильно схожий на людину, через яку я втекла. І все знову стало, як вдома, але у мене не було бажання щось змінювати, все влаштовувало, - вона усміхнулась, але усмішка була зовсім не радісною, а скоріше іронічною, - все так само. Зовсім. Ти мене звав, щоб повеселитись вночі, а я ніколи не відмовляла, бо була впевнена, що потрібна хоч для когось, - вона гірко подивилась на Ліама. — Тоді в кімнаті, коли я втратила свідомість і ти вкотре сказав, щоб я схаменулася, - дівчина замовчала і вдихнула повітря, вже розуміючи, яка буде реакція на її слова. Але вона жаліє, відчуває провину, і їй навіть жалко себе. Їй здається, що це був єдиний шанс на пробачення, а тепер вона його не отримає. Та, чи потрібно воно їй так? Вона тисячі разів слухала той аудіозапис, все чітко пам'ятає, їй було цікаво, що там може бути такого, щоб Ліам пішов на жертву. — Я зі злості видалила те, що тобі так потрібно, - вона подивилась на Ліама, але той навіть не змінився в обличчі, і вона спокійно продовжила: — «Поле», я пам'ятаю, як він це сказав. Там все йшлось про якесь поле, - вона знову видихнула. — Памʼятаю, як тільки зʼявилась Ейвері, ти говорив, що вона брехуха і не може бути того, що вона розказала. А зараз, як я розумію, все правда, - і знову вона різко відірвує всі слова і мовчки дивиться на Ліама. Є багато, що їй сказати, але вона втомилась і немає сенсу щось говорити. Важливе вже сказано. Їй лише хотілося, щоб він її зрозумів і не порівнював з Мінді. Вона ж не така.

Не така. Не хоче бути такою. Тому себе зупиняє.

— То ти кудись зібралась? - він в останнє дивиться на маленьку валізу. Та сама Синтія, яка любить бути самою яркою зіркою в нічному небі, зараз зовсім не та і у її валізі лише сама маленька частина того, що у неї було.

— Місіс Пакстер допоможе звідси добратись в інше місце, і знайшла місце, де я зможу прожити деякий час. Мені... - вона вперше за весь час розслабляється, - мене все влаштовує.

Ліам хотів сказати слова прощання і хотя би щось сказати. щоб між ними не було напруги. Здається, він її вперше зрозумів. Вона та люди, яка постраждала морально і, можливо, фізично через батьків і відсутність батьківської любові та підтримки. Вона виявилась не таке уже і стерво, якою могла показатись.

— Тож, я вибрала поїхати, щоб не стало гірше. Я хочу дійсно почати нове життя, і як ти сказав, мені потрібно схаменутись. Не хочу бути більше залежною, як від наркотика, - її очі від втоми закотилася, і перед ними мигнуло два рази світло фар. Синтія радісно повернулась в той бік, звідки йшло світло і з  усмішкою підібрала свою валізу.