Chapter 23

Синтія мовчки закинула всі думки чим глибше, постаралась придушити всі негативні емоції. Через біль натягнула усмішку і відійшла дальше від дверей, за якими Ейвері і Ліам.

«Зберись! Зберись!»- все диктувала вона собі, ніби від цього їй стане куди краще, ніби це завжди спрацьовувало. Сама себе хоче надурити? Сама себе веде по тонкому льоду? Зараз, вона, як завжди, зітре сльози на очах, а коли відчує, що їй гірше, розмаже весь макіяж, який так старанно робила весь ранок, по всьому обличчю. Як завжди, завдасть собі легкий біль. І ось, вона знову натягу резинку на запʼясті чим вище і опускає, та ляскає по її ніжній шкірі, вона знову старається натягнути усмішку на обличчі.

«Не все втрачено. В мене є те, що йому потрібно!»- з цими думками вона знову витирає рожевим рукавом кофточки сльози і прямує до кімнату.

Вона рахувала кожну секунду, намотувала круги по кімнати, аби дочекатися Ліама з сусідньої кімнати, де він з Ейвері казна-що робить!

Їй це не подобалося. Синтія була впевнена, що тепер він тільки з нею раз в неї є це... Вона в це вірила і запевняла себе в цьому.

І ось, не проходить і пʼяти хвилин, як він заходить в кімнату, ніби нічого не було. Ніби він не притискав Ейвері до стіни, немов божевільний і одержимий. Ніби він не цілував її губи і не прагнув більшого. Він був таким же, як і вийшов звідси двадцять хвилин тому.

— Що з тобою? - Синтія гірко усміхаються від його слів.

Прокляття! Він серйозно? Чому він себе поводить так?

Вона нахиляє голову на бік. Знову натягує усмішку, губи тремтять, як і все тіло.

Так, саме так, вона ним одержима і навіть час від часу порівняє себе з Мінді, але запевняє, що все не так сильно.

— Ти плакала? Чого все твоє обличчя розмазане косметикою? - він щиро дивується і підходить ближче до неї.

— Де Ейвері? Ви хіба не були разом? - видає, ніби ревнуюча жінка, яка застукала на гарячому чоловіка.

Він відходить дальше, розуміючи, що вона все й так знає. Ліам здіймає брову і нахиляє трохи голову вниз.

— Синтія, хватить цього божевілля. Я стомився, розумієш? Я і так скакав під твою дудку, робив все, що ти хочеш, розумієш? - втомлено відповідає і йде до сумки з її речами.

— Забув навіщо? - її голос прозвучав надто самопевно, як і вона поводить себе зараз.

— Ні. І можливо, хватить цього? - він піднімає її речі і починає йти до дверей. — Я погодився тобі допомагати поки тут, а ти досі не підтвердила свої слова. Так де ж правда? - і розвертається до неї.

— Тут, - Синтія дістає телефон і вказує пальцем на нього. Знову самовпевненість. Вона хоче цим втримати його.

— Гаразд, тоді пришли мені все. Я все зробив, що обіцяв, - прямо сказав. — Якщо тобі є що сказати проти Джона, так дай мені це, - він підняв очі на неї, - мені не подобаються люди, які не дотримують свого слова, і ти це чудово знаєш, Синтія, - і здається, що цим він її добив. І що їй робити? Вона не хоче.

Що їй далі? Що їй робити? От чого знову так? Знову! Знову вона буде сама?

В голові різко почало все пульсувати, гриміти з різних боків, бити так сильно, що все всередині почало стискатися. Знову різка пульсація.

— Ліа... - тихо шепоче і наставляє руку вперед, але він стоїть до неї спиною і не то що не бачить її, але й не чує. Ліам тримає телефон в руках, шукає її контакти, щоб вона йому надіслала те, що так обіцяла. Йому потрібні ті аудіозаписи! Раптом він щось там зловить.

Ноги Синтії підкошуються і вона спотикається, коли робить крок. Падає на підлогу. Двері відчиняються, і на неї здивовано дивитись Ейфвері, щось говорить Ліаму, і той відразу розвертається до неї.

— Лікара! - кричить Ейвері і вибігає в коридор.

***

Щоб Синтії прийти до тями знадобилось аж дочекатись самого вечора. Ейвері встигла перебрати всі речі і вже хотіла скоріше добратись до своєї кімнати, але й не могла покинути це все діло, бо як ніяк, але з Синтією щось сталось, їй вже здалось, що через хвилину вона теж десь гепнеться. Звісно, їй було б краще дочекатись того, що скаже лікар і вже потім бути повністю вільною.

— То все добре? - обережно запитав Ліам, Ейвері миттю метнула погляд на лікаря. Той прочистив горло, зняв окуляри, склав руки і, розвертаючись до них, усміхнувся. Хвиля хвилювання за своє життя спала моментально в Ейвері, розуміючи, що все гаразд, а ось Ліам так не поспішав з висновками.

— Так. Це лише тиск. Тиск раптово впав, а це може призвести до втрати свідомості. Зниження кров'яного тиску може спричинити недостатнє кровопостачання до мозку, що може викликати погіршення функцій нервової системи та призве... - лікар підняв на них погляд, коли Ліам замахав рукою і перервав його раптово.

— Ми зрозуміли, дякую, - Ліам натягнув усмішку і цим самим дав зрозуміти, що не потрібно дальше пояснювати, що до чого.

«Значить все добре. Тоді, я можу бути спокійною»- прозвучало у голові Ейвері. Вона махнула рукою Ліаму, показуючи, що піде уже, той лише їй кивнув і перевів погляд назад до Синтії і лікаря, який мʼяко їй показував різні фігури.

Накинувши рюкзак на плечі, а в іншу руку взявши телефон, Ейвері вийшла з кімнати.

Дівчина встигла зробити два кроки від кімнати, як всередині відразу стало легше.

Почуття свободи! Воля! Вона нарешті вільна і тепер знову зможе вільно пересуватись по академії, а не в одній її половині, де всього пʼять дверей. Та й до того ж, це приміщення виділене, тому закрите окремо від академії. Виглядає, ніби тюрма.

Вона з грюком відкриває двері і так само їх закриває. Оглядає все на своєму шляху і зауважує, що нічого так і не змінилося, але що вона очікувала? Що до того часу, як вона знову тут опиниться, старі вікна будуть замінені?

Ейвері цокнула язиком, махнула головою, відганяючи набридливі думки. І пройшовши декілька метрів до перил, вона наділа навушники, включила аби яку пісню і оперлася на поліровані деревʼяні перила. Оглядала людей, які залишилися в академії, та всі кудись бігали.