Chapter 22

Я уважно стежила за моментом, коли Синтія відійде від Ліама, і на моє щастя, Ліам вийшов з кімнати. Я переконалася, що Синтія зайнята збиранням речей і мені не завадить. Потім я вийшла за Ліамом. Та особа, яка мене турбує останнім часом, не знайшлась у коридорі. Я почала ретельно оглядати кожен куток, навіть щілинки. І ось він іде.

— Ти чого тут? Чого не збираєш речі? — чую холодний голос Ліама. Звуки кроків, і він уже поруч зі мною.

Це мій шанс. Шанс прояснити все.

— Що за фігня, Ліам? Чому ти так зі мною? Я думала, що ти більш чесна людина, а не якась відразна тварюка, яка залишає по собі лише противний слід! — я почала бити його своїми кулаками, лише б він відчув усю мою злість. Звісно, на всіх підвищених тонах я не стану кричати, бо ще хтось почує і прибіжить.

— Барклі, ти головою десь вдарилась? Ти про що взагалі говориш? — з повним здивуванням запитав він і зупинив мене, перехопивши руки.

Я зітхнула, вирвала руки і відійшла. Було дике бажання дати йому ляпаса, щоб він нарешті прокинувся, або зняв свою маску і показав, яка він паскуда!

— Що? Серйозно? — гаркнула я. Я злилася. Хотіла, щоб він сам зізнався! — Може, це ти десь добряче вдарився? — тицьнула в нього пальцем, і він відійшов на крок назад. Але перед тим, як я була готова штовхнути його в стінку, він знову перехопив мої руки, але на цей раз стиснув їх і підсунув ближче до себе, але я різко відійшла назад.

— Ти можеш нарешті розказати, що тобі там у голові підсмажило? Чи я, по-твоєму, телепат? — його брова здійнялась. Я знову вирвала руку зі всією злістю.

— Так і продовжиш нагло брехати? Хочеш вдати, що нічого не розумієш? — гаркнула я, — хочеш вдати, що це не ти розповів Джойону про те, що я була знайома з Айві? — я ставала все голосніше. Десь панувала надія, що він усе-таки нічого такого не розказав, але з кожною секундою, якою він мовчав, усе згасало. Я приречено зітхнула. Все зрозуміло з ним.

— Ти справді думаєш, що я все розповів? — крикнув мені вслід, коли я почала йти. — Ти справді впевнена в тому, що я аж настільки відбитий?

— Хто його знає, який ти там? — я розвернулась до нього. Гадала, що він підійде, але ні.

— Слухай, я дійсно дещо сказав, але не став би тебе підставляти аж настільки. Як-не-як, але ти можеш мені допомогти, і нам не завадить допомога, тому я просто сказав, що ти якось пов'язана з Айві. Я не став усе розповідати, це не в моїх інтересах, — я уважно слухала, але в голові якийсь голос усе говорив, щоб я йому повністю не довіряла. Не вселяє він довіри. І до того ж, як я можу в ньому бути впевнена, якщо сьогодні він зі мною нормально розмовляв, а завтра повністю з якоюсь черговою Синтією?

— Як докажеш? — надто серйозно пролунав мій голос по всьому коридору. Я схрестила руки і ніяк не наважувалась підійти ближче до Ліама. Так, дистанція, це буде лише на користь. Потрібно тримати дистанцію.

— Бляха, Барклі, ти зараз на повному серйозі? — він провів рукою по волоссі від роздратування. Його очі за мить починають палати від люті.

І це хто повинен з нас злитися? Я, чи він? Я! Аж ніяк не він!

Я мовчала. Нехай злиться скільки хоче! Він навіть не постарався мені довести чогось, то чого я повинна йти з ним на контакт? Через яку доброту душевну?

Я лише стояла і відбивала якийсь ритм ногою, чекаючи хоч щось. Або... можливо, я даремно чекаю дива? Особливо від Ліама Голдсміта! Це до біса, Ліам, чорт його бери, Голдсміт! Напевно, гени не просто так існують у крові, і цей хлопчисько не так далеко пішов від свого татуся. А його татусь не такий уже і чистий, він не той, кому можна довіряти!

І, кинувши останній зневажливий погляд на Ліама, я розвернулась.

— Стій, гаразд, — і знову, знову, знову він кричить мені вслід, але хіба я настільки дурна, щоб зупинятись і вислуховувати всю ту саму історію, яку мені доведеться почути не вперше? Нехай придумає щось краще, нарешті! — Ейвері, мені є що сказати, так що зупинись! — моя рука ледь тягнеться до ручки, — не лише ти бачила Айві, — і я зупиняюсь. Руки починають тремтіти, мені важко вхопитись за ручку.

— Про що ти, бляха, говориш? — я зриваюсь на біг і біжу в його сторону, хапаюсь за його кофту зі всіх сил і починаю тремтіти немов кролик. Я далі нічого не можу зробити. — Це такий твій дурний жарт чи спосіб завдати мені шкоди, га? — кричу йому в обличчя, і він відразу відсуває мене від себе і прикриває долонею рота.

— Якщо ти зараз тут почнеш кричати, то щось від мене почуєш? — Ліам стискає мої руки і відводить убік. Що ж, нехай говорить, що хотів. Мені аж стало цікаво, що він може придумати! Нехай розкаже свої казочки!

— Говори, — спокійно видаю. Хлопець переді мною відкриває двері, і я відразу заходжу туди. Це така ж сама кімната, яка була і в мене з Синтією, але куди більша. Таке відчуття, що Ліам тут пропадав, коли кудись ішов.

— В день, коли померла Айві, вона приходила до мене уві сні, говорила щось... — почав, але так невпевнено, а далі замовк. Він навіть опустив голову і не міг ніяк підняти! Усе дивився в підлогу, хто взагалі таким способом хоче комусь щось довести? Я закотила очі і пирхнула. Що за нісенітниця?

Я підійшла до Ліама, він відразу підняв очі, а я вказала на двері, щоб він відійшов.

— Я бачив її в кабінеті Джона уві сні. Я не лише тоді прийшов за телефоном, — я насупила брови. В ту ніч він мене гарно так дістав, — пам'ятаєш? — практично прошепотів. Та ніч була справжнім жахіттям, тоді ж мій страх убив Шарлотту й охоронця, як мені забути ту ніч?

На цей раз я відійшла далі. Нехай розказує далі.

— В той день, коли на небі з'явився кривавий місяць і старий Марджер порадив влаштувати вечірку, — він почав дивитись у самісінькі очі, ніби в душу заглядає і перевіряє, як я реагую. В ту ніч ми вперше зустрілися віч-на-віч. І тоді я вперше побачила свій страх у лісі. — Ти тоді зіткнулась зі мною в лісі і пристала, як заноза, — він пустив смішок, і я теж. Так, це було неочікувано, але я ж злякалась до усрачки! Я була впевнена, що там зляжу, мене з'їдять з потрохами! — Саме тоді Айві з'явилась у лісі, і я пішов за нею, а потім ти вилізла, — і він замовчав.