Chapter 18

— Ейвері... Ейвері... — чую крізь сон. Але як тільки я відкриваю очі, звук припиняється. Це був лише сон, просто приснилось. Нічого не сталося.

Я впевнена, що це була Айві.

Пригортаючись головою до подушки, розумію, що сон узагалі не йде. У кутку кімнати горить блакитна лампочка, яка колись допомагала мені заснути, але зараз тільки заважає. Ступаю на підлогу з наміром вимкнути світло, яке мені не дає спокою і стає надокучливим. Але раптом повертаюся і йду до вікна, звідки доносяться інші звуки, а саме голоси. Відтягую фіранку від вікна, і в очі одразу б'є надто яскраве світло, а в наступний момент на очі потрапляють групки людей, які веселяться. Голоси, співи, танці, гулянки, п'янки.

П'ята година ночі. Що ж це за чортівня?

Людей було не так багато, усього близько двадцяти. Але що вони роблять? А як же страхи?

Спочатку я б подумала, що Голдсміт вигадав якийсь спосіб позбутися страхів у вигляді жертвоприношення, але це зовсім не нагадує те, що я знала. Але хіба це той випадок, щоб співставляти картинку з фільму в життя? Та все ж, я не впевнена, що це саме те, бо всі ті співи навряд чи були б для жертвоприношення, а це скоріш за все виглядало ніби для свята, але якого?

Мої очі бігають по всіх присутніх, намагаючись оцінити ситуацію, але всі виглядають весело, за винятком однієї дівчини, яка стоїть у самому кінці цього «театру». Вона не схожа на решту. За зовнішнім виглядом я б сказала, що вона молодша за решту і сил побільше. Адже люди були там різного віку, навіть дідусь, який гасав сильніше за всіх. Але ця дівчина, вона мені не давала спокою. Я б спустилась і запитала, що відбувається, але це занадто ризиковано.

І ось, коли я набралася сміливості вийти, помітила знайомі рожеві пасма волосся. Маріса йшла одягнена лише в тоненький чорний шовковий халатик і в капцях. Важко сказати, що вона раділа, скоріш за все, була злюча.

Я трохи відкрила вікно, щоб краще почути, що Маріса говорить, але так і не змогла розібрати слова, лише змогла прикинути по тому, як вона розмахує руками.

***

Мої очі бігали по столовій, шукаючи Марісу, і нарешті мій погляд зачепився за знайоме обличчя. У самому центрі. А я шукала її по краях. Я зробила кілька кроків уперед і раптом відчула, як хтось надто сильно стискає мою руку, як нігті впиваються в мою шкіру. Спочатку я глянула на руку, яка мене зупинила, а потім підняла очі до обличчя, звідки чути подих. Це була дівчина, брюнетка, яку я ніколи не бачила раніше. Поки я не встигла задати питання, вона забрала руку і встала навпроти мене.

— Синтія, — вона простягла руку й оглянула мене, поки я розглядала її і намагалася зрозуміти ситуацію, але не поспішала потиснути її руку у відповідь. І взагалі мені не було зрозуміло, звідки з'явилися ще дві дівчини, які підійшли ззаду до неї і схрестили руки. — І ми повинні поговорити, — мої очі спіймали її погляд. Якась занадто хитра посмішка з'явилась на її обличчі. Мені здалося, що не варто її злити, і тут я не шукаю ворогів, та й узагалі не розумію, з якого дупла вилізла ця Синтія і її свита. І коли я налаштовувалася на те, щоб потиснути їй руку, вона прийняла її надто різко і обійшла мене, за нею пішла інша дівчина, блондинка. Інша залишилася чекати, коли я піду за ними, як підстраховка. Я просто кивнула тій дівчині, а вона посміхнулась мені, але усмішку аж зовсім не можна було назвати люб'язною, просто натягнута. Вона не рухалась зі свого місця, навіть кроку не зробила, а я шукала Марісу, яка зникла з поля зору. Та Синтія мені зовсім її закрила зі своєю свитою, я не встигла зловити момент, коли Маріса пішла.

— Ти йдеш? — надто грубо запитала та дівчина. Я зітхнула і пішла за Синтією, а вона за мною.

І якщо так подивитись, то на нас ніхто не дивився, всі були зайняті своїм, нікому не цікаво, що робиться в інших.

Синтія була на довгих шпильках білого кольору. Вона мала коротку малинову шубку та обтислі джинси, які підкреслювали її тонкі ноги. На голові вона мала кінський хвіст і рожеві шпильки. Чорна сумочка доповнила її образ. Інші дві особи були повною протилежністю яскраво вираженій Синтії. Вони були одягнені в темні штани та таку ж темну кофту.

Синтія йшла аж до кінця академії і повернула за рогом. І коли біля нас не було жодних людей, та дівчина, яка йшла за мною, раптово побігла до Синтії, як тільки брюнетка повернулась до мене передом і зупинилась. Вона знову пробіглася поглядом по мені і зупинилась на моєму взутті. Звісно, білі кросівки не виглядають так презентабельно, як її взуття, але зручне, хоч і просте.

— Що ж... — вона досі дивилась на моє взуття. Дівчина почала голосно чмокати і виплюнула жуйку з рота, підіймаючи погляд на мене: — Барклі, — протягнула, ніби смакуючи. Її обличчя різко викривилось. — Навіть не віриться, — вона зареготала і відвела погляд до своїх дівчат. Ті почали разом з нею сміятись, але це виглядало так награно.

— Якщо ти мене сюди привела знущатись... — почала я, і всі різко замовчали. Вони дивились на мене надто серйозно. — То я піду, — додала і вже була готова попрощатись, але Синтія моментально заговорила.

— Гей, Барклі. Я, Ніона, — я подивилась на дівчину, на яку вона показала рукою, — і Ніана, — і тепер її рука показувала на дівчину, яка йшла за мною, — ми лише тебе попередити хотіли, а не глузувати.

Зауважила, що у дівчат такі самі імена, лише різниця в одній букві. Не буду задавати дурних запитань на кшталт «о, то ви сестри?», тут і так зрозуміло. Але Ніона, певно, менша, бо на вигляд їй і вісімнадцяти не дати.

— І що ж тоді?

— Ай, ти, певно, не знаєш. Але Ліам, той ще придурок, — я засміялася, прикриваючи рукою рот, а Синтія вмить замовчала, дивлячись на мене з подивом. Сестри стояли і взагалі були вибиті з колії, вражені, як і їхня «королева». — Що не так, Ейвері? Що не так? — брюнетка почала злитись і підходити ближче до мене, а дівчата йшли крок у крок за нею.

— Я чула цю історію. І не здався мені твій Ліам! — на вустах так і не зникла усмішка. Знову цей Ліам, але на цей раз його дівуля, яка тепер, на мою думку, виглядає досить незграбно.