Chapter 17

Цього разу ранок видався дуже дивний. Було важко поворухнутись, розплющити очі та врешті-решт піднятись.

Та ось... це ще не все. Практично всю ніч я провела з думками про нього. Джош. Той самий хлопець, який заставив моє серце знову битись, а я цього давно не відчувала. Думала про те, як він поведе себе зранку, а як я? Чи зміниться між нами щось? Чи що взагалі буде? Все це не давало мені спокою. Якось так ново для мене. Та проте, це все, напевно, не так уже і важливо, адже ми сьогодні повертаємось.

Моя малесенька пригода добігає свого кінця.

З важким подихом я починаю мацати постіль навколо себе. Я не знаю яка навіть година, напевно всі уже давно збираються, а я досі ніяк не можу зібрати думки до купи. І намацавши телефон неподалік себе, я постаралась піднятись.

Від всього, що в мене коїться в голові, відірвав стук в двері. Варто було мені повернути голову, як в приході я помітила Марісу, яка дивилась на мене величезними очима та хлопала віями.

— Ейвері, та ти знущаєшся! Я тобі уже три рази говорила, що ми ось-ось повинні виїзджати! А ти досі ніяка?! Чому не зібрана? - рожеволоса починає до мене наступати. А я шокована. Зовсім не памʼятаю, щоб мені хтось щось говорив, та до того ж самого ранку. Хто взагалі в повній свідомості, коли прокидається? Та ніхто!

— Так, так. Я уже збираюсь, - я легенько поплескала себе по щоках, щоб хоч якось підбадьоритися. Маріса важко видихає, та нічого не сказала, лише стояла за пару кроків від мене, поки я збирала свої речі, які були чомусь по різних кутках кімнати.

Коли повернулась повністю до Маріси, помітила як позаду неї стоїть Джош біля дверей та дивиться на мене. Я йому помахала, кінці губ поповзли вверх. Звісно, Маріса цього не могла не помітити. Дівчина зразу обернулась та застигла на декілька хвилин, а після повернулась до мене з хитрою усмішкою, кивнула, і без слів вийшла з кімнати.

Я була... ні, я хотіла аби Джош зайшов, щось сказав, а можливо і поцілував, проте, в нього були зовсім інші плани. Він кивнув, махнув долонею і ледь чутно прошепотів «Привіт», після просто пішов прямо, а у мене в той момент ніби земля з-під ніг вирвалась, прорвалась, і я просто потрапила в якийсь чорний простір де немає ні сліду на щось. Якщо чесно, я такого точно не очікувала. Просто, це був холод з його сторони, він відчувався. Та людина яка була вночі і зараз зранку- це інша особа. Ніби не той хлопець з очима, як прозорий океан. Зовсім не він.

— Барклі, чого  завмерла, як та мумія? - я різко підскочила на місці.

А як же?! Звісно це Ліам! Кого ж ще може принести?

— Квапся! Шевели ногами! - Ліам переступив поріг кімнати і підійшов ближче. Здається, що він не зовсім в дусі. Ніби оси його покусали і він всіх ганяє аби скоріше приїхати в медпункт.

— Куди ти так спішиш? Встигнем! - я тиснула в нього пальцем і відразу відійшла.

Я все ще стояла у футболці Джоша, в рух були мої речі, які уже слід давно надіти та віддати чужу футболку.

Ліама, скоріше за все, не влаштувала моя відповідь. Він нічого не зробив і не сказав, але в обличчі геть змінився, як та гієна, що готова мене злопати заживо.

— Що? - на підвищених тонах вигукнула розширюючи очі.

— Барклі, якщо ти мізків не маєш, то хоч послухай тих, хто з ними народився. Але ймовірно, що ти ще й з вадами зору, тому що зовсім не бачиш де ми? - спокійно видав з посмішкою.

Бляха, ну що за паскуда? Як же бажання наростало все вище та вище, доки поки зовсім не злетіло до самих небес, щоб його десь добренько так розмазати по стінці. А то що? З його вуст вилітають паршиві слова!

— Сліпа? - невдоволено зітхнула і разом склала руки. —Чорт, Ліам, якщо тобі так кортить кудись бігти, так біжи, навіщо спалахувати інших? - гаркнула.

Ліам лише закотив очі на всю мою промову і голосно засміявся.

Дратує.

— Вегас, та ти справді дурненька, - зітхнув. — Давай вдягайся, я тебе чекатиму біля дверей, - він показав рукою на двері, і не встигла я вставити свої слова, як Ліам вийшов і зразу зачинив двері. Та щоб його!

Та мені довелось його послухати, і я постаралась швидко начепити свою одежу.

Коли ми спустились, всі вже стояли біля виходу. Що ж, прийшла пора прощатись з тим, хто мені триндецьки сподобався.

Маріса косо кидала погляд на батька Джоша, тай на самого Джоша, а дальше переводила зацікавлений погляд на Джойона. А ось Джойон стояв з телефоном в руках і скоріш за все взагалі не був зацікавлений в тому, що відбувається навколо нього, я те саме можу сказати і про Джоша.

Що ж... пора робити висновки? Він не той, кого за себе видає, чи що? Хлопець змінився зі скорістю світла. А якби ми дійшли до того, чого хотіли? Якби він вів себе зараз?

І до речі, хто ж нам завадив?

— Прикро, що ви так поспішаєте, а то й обіду ще немає, - сказав чоловік і всі ніби вийшли з гіпнозу і звернули на нього увагу.

— Нам вже пора, тому ми поспішаємо, - твердо наголосив Ліам.

Його ніби звідси мітлою гонять, так він поспішає. А на часах дійсно ще рано, тільки девʼята. Та він уже всіх зібрав на порозі. Ну чому так? Хіба не можна було пообідати тут тай уже потім їхати? Що з ним не так?

— Ви чого ще стоїте? Їдьмо! - ми всі, як в шеренгу стали та почали дивитись на Ліама, який, здається, почав ще дужче злитись. Що його вкусило самого ранку? Який паразит? Чи він сам є той паразит розміром в метр вісімдесят?

Та ніхто не став сперечатись з нашим «командиром», хоча, у мене було ой яке велике бажання, але сенс? Я ж не залишусь тут сама і буду розважатись з Джошом... у мене ще є незавершені справи в академії.

Я все ніяк не могла звести погляду з будинку. Як же сильно хотілось, щоб Джош вибіг і хоч щось сказав, та навіть на кшталт: радий був знайомству.

Проте... нічого. Пусто.

Він, напевно, зразу побіг до своєї кімнати, коли ми вийшли надвір. Але його батько усе-таки вийшов, ну щоб хтось з наших до нього вийшов з машини, такого не було, Ліам не дав шансу, а зразу завів машину і ми рванули з місця.