Chapter 17

Цього разу ранок видався дуже дивним. Було важко поворухнутись, розплющити очі та врешті-решт піднятись.

Та ось... це ще не все. Практично всю ніч я провела з думками про нього. Джош. Той самий хлопець, який змусив моє серце знову битись, а я цього давно не відчувала. Думала про те, як він поведеться зранку, а як я? Чи зміниться між нами щось? Чи що взагалі буде? Усе це не давало мені спокою. Якось так ново для мене. Та проте, це все, напевно, не так уже й важливо, адже ми сьогодні повертаємось.

Моя маленька пригода добігає свого кінця.

З важким подихом я починаю мацати постіль навколо себе. Я не знаю, котра навіть година, напевно, всі вже давно збираються, а я досі ніяк не можу зібрати думки до купи. І, намацавши телефон неподалік себе, я постаралася піднятись.

Від усього, що в мене коїться в голові, відірвав стук у двері. Варто було мені повернути голову, як у дверях я помітила Марісу, яка дивилася на мене величезними очима та кліпала віями.

— Ейвері, та ти знущаєшся! Я тобі вже три рази говорила, що ми ось-ось повинні виїжджати! А ти досі ніяка?! Чому не зібрана? — рожеволоса починає до мене наступати. А я шокована. Зовсім не пам'ятаю, щоб мені хтось щось говорив, та ще й з самого ранку. Хто взагалі в повній свідомості, коли прокидається? Та ніхто!

— Так, так. Я вже збираюсь, — я легенько поплескала себе по щоках, щоб хоч якось підбадьоритися. Маріса важко видихає, та нічого не сказала, лише стояла за пару кроків від мене, поки я збирала свої речі, які були чомусь по різних кутках кімнати.

Коли повернулася повністю до Маріси, помітила, як позаду неї стоїть Джош біля дверей та дивиться на мене. Я йому помахала, кінчики губ поповзли вгору. Звісно, Маріса цього не могла не помітити. Дівчина відразу обернулася та застигла на декілька хвилин, а після повернулася до мене з хитрою усмішкою, кивнула, і без слів вийшла з кімнати.

Я була... ні, я хотіла, аби Джош зайшов, щось сказав, а можливо й поцілував, проте, в нього були зовсім інші плани. Він кивнув, махнув долонею і ледь чутно прошепотів «Привіт», після чого просто пішов прямо, а у мене в той момент ніби земля з-під ніг вирвалася, провалилася, і я просто потрапила в якийсь чорний простір, де немає ні сліду на щось. Якщо чесно, я такого точно не очікувала. Просто, це був холод з його сторони, він відчувався. Та людина, яка була вночі, і зараз зранку — це інша особа. Ніби не той хлопець з очима, як прозорий океан. Зовсім не він.

— Барклі, чого завмерла, як та мумія? — я різко підскочила на місці.

А як же?! Звісно, це Ліам! Кого ж ще може принести?

— Квапся! Шевели ногами! — Ліам переступив поріг кімнати і підійшов ближче. Здається, що він не зовсім у дусі. Ніби оси його покусали і він усіх ганяє, аби скоріше приїхати в медпункт.

— Куди ти так спішиш? Встигнемо! — я тицьнула в нього пальцем і відразу відійшла.

Я все ще стояла у футболці Джоша, на мені були мої речі, які вже слід давно надіти та віддати чужу футболку.

Ліама, скоріше за все, не влаштувала моя відповідь. Він нічого не зробив і не сказав, але в обличчі геть змінився, як та гієна, що готова мене зжерти живцем.

— Що? — на підвищених тонах вигукнула, розширюючи очі.

— Барклі, якщо ти мізків не маєш, то хоч послухай тих, хто з ними народився. Але ймовірно, що ти ще й з вадами зору, тому що зовсім не бачиш, де ми? — спокійно видав з посмішкою.

Бляха, ну що за паскуда? Як же бажання наростало все вище та вище, поки зовсім не злетіло до самих небес, щоб його десь добренько так розмазати по стінці. А то що? З його вуст вилітають паршиві слова!

— Сліпа? — невдоволено зітхнула і разом склала руки. — Чорт, Ліам, якщо тобі так кортить кудись бігти, то біжи, навіщо спалахувати інших? — гаркнула.

Ліам лише закотив очі на всю мою промову і голосно засміявся.

Дратує.

— Вегас, та ти справді дурненька, — зітхнув. — Давай вдягайся, я тебе чекатиму біля дверей, — він показав рукою на двері, і не встигла я вставити свої слова, як Ліам вийшов і відразу зачинив двері. Та щоб його!

Та мені довелося його послухати, і я постаралася швидко начепити свій одяг.

Коли ми спустились, усі вже стояли біля виходу. Що ж, прийшла пора прощатись з тим, хто мені триндецьки сподобався.

Маріса косо кидала погляд на батька Джоша, та й на самого Джоша, а далі переводила зацікавлений погляд на Джойона. А ось Джойон стояв з телефоном у руках і, скоріш за все, взагалі не був зацікавлений у тому, що відбувається навколо нього, я те саме можу сказати і про Джоша.

Що ж... пора робити висновки? Він не той, кого за себе видає, чи що? Хлопець змінився зі швидкістю світла. А якби ми дійшли до того, чого хотіли? Якби він поводив себе зараз?

І до речі, хто ж нам завадив?

— Прикро, що ви так поспішаєте, а то й обіду ще немає, — сказав чоловік, і всі ніби вийшли з гіпнозу і звернули на нього увагу.

— Нам вже пора, тому ми поспішаємо, — твердо наголосив Ліам.

Його ніби звідси мітлою гонять, так він поспішає. А на годиннику дійсно ще рано, тільки дев'ята. Та він уже всіх зібрав на порозі. Ну чому так? Хіба не можна було пообідати тут, та й вже потім їхати? Що з ним не так?

— Ви чого ще стоїте? Їдьмо! — ми всі, як у шеренгу стали та почали дивитись на Ліама, який, здається, почав ще дужче злитись. Що його вкусило з самого ранку? Який паразит? Чи він сам є той паразит розміром у метр вісімдесят?

Та ніхто не став сперечатись з нашим «командиром», хоча, у мене було ой яке велике бажання, але сенс? Я ж не залишусь тут сама і буду розважатись з Джошом... у мене ще є незавершені справи в академії.

Я все ніяк не могла звести погляду з будинку. Як же сильно хотілось, щоб Джош вибіг і хоч щось сказав, та навіть на кшталт: радий був знайомству.

Проте... нічого. Пусто.

Він, напевно, відразу побіг до своєї кімнати, коли ми вийшли надвір. Але його батько усе-таки вийшов, ну щоб хтось з наших до нього вийшов з машини, такого не було, Ліам не дав шансу, а відразу завів машину і ми рвонули з місця.