Chapter 15

Залишалося у нас варіантом замало, а якщо бути точніше, то їх не було окрім як лізти у вікно до кабінету Джона. Найжахливіший варіант, тому що вікно на другому поверсі.

— Чорт, які ж ви бовдури, - почала сміятися вкотре Моніка і дорікаючи нам у тому, що ми в прямому сенсі ліземо обличчям у багнюку або навіть в лайно, - рятувати якесь дівчисько? Ха! Та це маячня!

— Моніко, йшла б ти куди зібралася! - почала показувати свої зубки Маріса.

Моніка здивувалась, навіть занадто. Ну такого вона точно не чекала, у дусі Маріси було б скоріше промовчати і перечекати те, що їй не подобається, ніж висловитись. А тут вона дивує. Нічого собі! Нова Маріса завдяки Барклі? Це ж чудова новина! Навіть цікаво на що ця тихоня ще здатна, окрім як дати словесну відсіч самій не улюбленій людині на Землі?

— Ух ти що! Марісо, та ти дивуєш! - Моніка різко прийшла до тями, скорчилася в обличчі, склала руки. — Тільки давай не забувати з ким ти говориш? Окей, сестричко? - вона тицьнула пальцем у Марісу, що та навіть сама скорчилася в обличчі і стала в ту ж позу, тільки вже на цей жест Моніка знизала губами і підняла брову, тим самим показала наскільки в її очах Маріса безглузда.

— Ліам, чого стоїш? Швидше! - почала кричати Джулі.

Я глянув на Кімів, які сплели руки для того, щоб мені було зручніше залізти у вікно.

З першого на другий, а далі і на третій була драбина. Я б легко на неї застрибнув, але драбина давно з землі на перший поверх зламалися, а точніше її хтось спиляв. Тому без допомоги не обійтись, якщо ти захочеш залізти на віконце першого поверху, а далі легко можна застрибнути на драбину, а там уже можна буде залізти у вікно кабінету Джона на другому поверсі. З цим завданням я легко впорався, так і завжди буває, тільки в інші рази мені доводилося попітніти та шукати якісь дошки та каміння для трампліну.

Віконце, на щастя, було прочинене, а все через те, що Джон занадто економить, навіть на своєму кабінеті, і в нього немає сил відремонтувати власне вікно, а точніше ручку. Що ж, хай крадуть усе, що захочуть.

Є така думка, що це Джон спилив драбину для того, щоб хтось не забрався до його кабінету.

Я обходжу поглядом весь кабінет, і мій погляд потрапляє на картину. Можна було б подумати, що картина як картина. Немає нічого такого. Але не тут.

Я швидко підходжу, руки торкаються полотна і намагаюся намацати те, що мені так потрібно. І ось. Бінґо. Трохи лівіше від кінця в самому низу я знаходжу маленьку дірочку. Під полотном, якщо просунути руку, можна знайти важіль. Різко смикаю його, коли намацую, і вже не так далеко від мене чути клацання.

— Який же дурень, - шепочу і подаю смішок.

Маленька поличка за книгами, але, чорт, як там багато всього! Не лише папери та ключі від тачок, а й ще якісь предмети. Було не складно звернути увагу на блокнот, який найбільше привертав увагу і дуже сильно виділявся від усіх сірих і чорних предметів у цій поличці, адже він єдиний був блакитного кольору, по кутах були різні ієрогліфи. Було дике бажання взяти і прочитати, що там, але Джон помітить відсутність цього блокнота, а ось ключі від старого мерседеса швидше за все не замітить, адже у нього є три новіші, та й та машинка ледве тягне.

Минулого разу не помічав, що ключів не було три дні, то чому зараз помітить?

— Ліам! - чую крик Джойона і різко відходжу від полички.

Востаннє кидаю погляд на блокнот, що ніколи не бачив, і все прикриваю книгами, роблю все, як було.

Та щоб його! Мене з кожною хвилиною все більше турбує той блокнот. Не розумію чому.

Джон явно помітить таку пропажу і вже на другий раз на вікні точно висітимуть замки, а мені це не на руку.

— Ти чого так метушився?! - чую відразу незадоволений голос Джойона, коли стрибаю.

— Ой-й, ідіоти, - невдоволення Моніки пролунало разом з нервозним сміхом Джойона.

Але ніхто нічого не сказав. Джулі взяла Моніку під руку, і вони пішли до гуртожитку, а ми пішли в гараж.

Ніхто так і слова не упустив, поки ми не виїхали за межі академії. Було видно, як Джойон нервує, ніяк вміститися не може, а все було добре, поки ми не проїхали задні ворота. Так, саме там є інший вихід, про який мало хто знає: ми і ще ті, кому вистачило сміливості пхати свій ніс далі академії і накинутися всякою наркотою, адже «хороші» люди так не роблять, і хто б хотів, щоб хтось знав чим і де ти займаєшся? Але завдяки тому виходу можна їхати доброю дорогою в цілості та безпеці. Є свої плюси.

Маріса сиділа спокійніше за всіх. Ні чорта не говорила і я не можу сказати, що мені це припадало до душі, адже це Маріса мати його візьми! Чому вона сидить рівно і мовчить? Навіть писку не кидає.

Ну ні-і!

Я так не можу!

Я хочу знати, про що вона думає. Або мені заважає тиша і те, наскільки Джойон став смиканий.

— Марісо, ви так з Вегас близькі? - рівним голосом сказав і одразу кинув погляд на друга, який миттєво заспокоївся і сам дивитись на сестрицю, яка з усмішкою на обличчі повернулася в наш бік із заднього сидіння.

— Не знаю... - якось надто сухо відповіла, але вже одразу після додала бадьорішим голосом: - у мене ніколи не було друга, який би зі мною спілкувався більше трьох днів. Та й Ейвері має іншу енергетику, ніж інші. До того ж, де в академії знайти нормальних друзів? - і її усміюшка стала відразу натягнута.

Ось тепер мені стало цікаво, чи знає ця дівчина про те, чому ж тут ця хитра прохвостка?

Навіть якщо й так, я не думаю, що Барклі була б таким добрим другом.

— Чому «Вегас»? - одразу запитала розоволоса сестриця, як тільки настала тиша в салоні.

— А як мені ще її називати? - я почав сміятися.

Ні, не стану, і не хочу її називати на ім'я.

А навіщо?

Хіба вона заслужила?

І ось, як тільки Маріса готова була дати свою відповідь, Джойон почав знову смикатись з боку в бік.

Такий високий і на вигляд гроза морів, а тут йому все немає місця.

— Трясця, це дурна ідея! - подав голос.

Сказати правду, я вже й сам почав хвилюватися за нього. Спочатку я думав і був впевнений, що це через те, що минулого разу нас упіймали і мало не змусили зізнатися Джону, але Шарлотта була більш-менш схильна до нас і просто дала слово, що Джон не дізнається, а ми гарненько їй допоможемо із бібліотекою. Але зараз, бачачи, як він мотається, можу припустити, що це ніхера не той випадок.