Chapter 14

LIAM

— Та ти, мабуть, смієшся, - почав перший Джойон. Я уважно кинув на нього погляд і одразу відвернувся, як тільки той почав обертатися.

Все ж таки це спрацьовує, коли ти дивишся на людину, і та якось ментально відчуває і не розуміючи того обертається на тебе?

Насправді мені не це було цікаво, просто хотів побачити, чи подивиться він на Марісу так само, як вона на нього?

Ми всі збиралися в цьому тісному будиночку не через те, що у нас дупа підгоряє і треба щось зробити.

Так, спочатку це було через те, що Маріса мене потривожила і змусила всіма словами світу прибігти сюди. Хіба я мав бажання бачити, що Моніку, що Марісу? Ні. Сестри, то сестри. Окрім крові мене ні чорта з ними не пов'язує. А Джон? Хах, та який там батько? Його «батько» важко назвати. А мама? Немає її! Та й до того ж, у Маріси інша мати.

Бачу, як сестриця знову кидає погляд на Джойона і як тільки усвідомлює, що я поглядаю, різко відводить його на мене.

Всім кричить, що він той ще придурок, а нишком сохне який рік.

Відводжу погляд на Моніку, через яку тепер у цьому будиночку Джулі та Джойон, вона зрідка схлипує і витирає то носа, то очі брудними рукавами кардигана, який давно настав час спалити.

— Ліам?! - чую поруч голос Джулі, і відразу приходжу до тями. Спочатку в неї на обличчі непорозуміння, але, як тільки я трохи посміхаюся, вона киває на пляшечку. — До тебе питання, - вона кидає погляд на брата і підморгує йому.

Я відразу здогадуюсь, про що буде питання Джойона. Мабуть, Кіми давно домовилися про дії та питання.

З самого дитинства ми любили зібратися компанією в цьому будиночку та грати в пляшечку. Останніх років шість нас збирала Айві і тут, у цьому місці, між нами всіма хоч трохи панувала ідилія, а наступного ранку ми були, як завжди, ніби цілий вечір не сміялися. Завдяки Айві ми були дружні, або намагалися такими здатися і грати роль.

— Я ж не сказав, що вибираю, - я насупив брови і взяв пляшечку до рук.

— З десяти випадків ти лише двічі вибираєш дію. Це перший раз, коли на тебе показала пляшка, - Джойон кинув погляд на шийку пляшки і я відразу за ним подивився на гострі кінці, які нещодавно з'явилися на ній.

Це завжди була наша тема. І її ж вигадав Джойон, який хотів цим показати, що ми трохи інші, ніж такі, як Барклі. Вона ж провела все своє життя в іншому суспільстві, а ми... ми ніколи не покидали межі академії, цього безглуздого лісу, де кожен з нас знає кожну гілку, і якщо вона обірветься, напевно, ми це помітимо. Ну, і також сюди можна прописати селище, яке не так далеко і має специфічну назву «Стренджес». З нашої компанії лише Айві вдалося вибратися.

«Джон не пустить, Джон знайде своїх дітей, вони потрібні Джону» - саме так воно і є. Якоюсь мірою ми боїмося цього. І коли Айві не стало, у це віриться найбільше.

Кіми можуть покинути академію, але вони не хочуть. А ми не можемо через дурацького Джона, але хочемо.

— Добре мене знаєш? - я пустив смішок і поклав на підлогу пляшку.

— А як же? - усміхнувся кореєць.

— Питання. Я чекаю питання! - почала Моніка сідаючи на підлогу біля мене.

Помітив хитру посмішку та дивачки Кімів. Звичайно, це буде та херня.

— Тобі подобається Синтія? - серйозно запитав Джойон.

У будь-який інший час вони знають, що я можу збрехати, але не за цією грою, де ми дали клятву не брехати, адже тоді яка довіра між нами буде?

Але чи зараз це значення має?

Але я не стану брехати.

— Ні.

— Але ти з нею багато часу проводиш, - до мене долинув голос Маріси.

— Сплю, але не люблю, - коротко відповів і поки ще щось не сказала Маріса, я почав крутити пляшечку.

Всі уважно дивилися на кого ж потрапить, а я сподівався на одне, щоб тільки на одну людину, яка сидить праворуч від мене. І ось воно. Бінґо.

Маріса розширює очі, усмішка сповзає, а в мене піднімаються куточки губ.

— О-о-о, Ліам. Як завжди буде жорстко, - почала сміятися Джулі.

Очі Маріси почали бігати різними кутами, поки я не підняв очі:

— Правда чи дія? - з кожним словом інтонація змінювалася.

— Правда. - Як і очікувалася. Знову переможна усмішка у мене на обличчі.

Завжди, завжди було так. Вона боїться моїх дій, тому що знає які вони можуть бути і що їй доведеться їх робити без відмови.

— Маріса... - протяг і всього на пару секунд затих. Її очі сповнилися страхом, мені навіть здалося, що вона почала здогадуватися, про що я спитаю. Тиша перед шоу. — Тобі ж подобається Джойон? - і мертва тиша.

Губи сестри починають тремтіти, очі бігають по всіх нас. Чую, як Моніка пустила смішок. Джойон у повному непорозумінні, а Джулі в шоці і вже була готова піднятися і підійти до Марісі, але я вчасно схопив її за руку і не дав нічого вичворити. Нехай сидить і не псує момент. Нехай усі знають правду, нехай усі знають, що Маріса не свята і не оленя.

І здавалося, що диво врятує Марісу з пересушеними губами, і руками, які надто сильно тремтять від страху. А диво й сталося. Як тільки її телефон подав дзвінок, Маріса схаменулась моментально і вибігла з будиночка. Що ж... це її спасіння. Пощастило.

— Гей, ну це ж гра і це не смішно, - Джулі смикнула мене за рукав.

— Та гаразд, це ж смішно! Ось прикол! - почала Моніка і відразу піднялася, пішла до вікна.

— Який прикол? - я хмикнув.

— Цікаво, хто їй подзвонив? Невдовзі десята вечора, хто це? - Моніка провела рукою по склу вікна, почала уважно вдивлятися.

— Не жартуй більше так, - сказала Джулі, коли підійшла до мене, а потім відразу пішла до диванчика і дістала телефон.

Джойон сидів тихіше всіх, поки перелякана Маріса не забігла в будиночок. Вона розмахувала руками, не могла зібрати слів докупи. Сказати правду, я й сам злякався.

— Ейвері... там... вона... як, - до мене долинали уривки її слів. Нехай я не міг зрозуміти до кінця, що й до чого, але на душі... по правді, стало трохи тривожно.