Chapter 14

LIAM

— Та ти, мабуть, смієшся, — почав перший Джойон. Я уважно кинув на нього погляд і одразу відвернувся, як тільки той почав обертатися.

Усе ж таки це спрацьовує, коли ти дивишся на людину, і та якось ментально відчуває і, не розуміючи того, обертається на тебе?

Насправді мені не це було цікаво, просто хотів побачити, чи подивиться він на Марісу так само, як вона на нього?

Ми всі збиралися в цьому тісному будиночку не через те, що у нас дупа підгоряє і треба щось зробити.

Так, спочатку це було через те, що Маріса мене потривожила і змусила всіма словами світу прибігти сюди. Хіба я мав бажання бачити Моніку чи Марісу? Ні. Сестри, то сестри. Окрім крові, мене ні чорта з ними не пов'язує. А Джон? Хах, та який там батько? Його «батьком» важко назвати. А мама? Немає її! Та й до того ж, у Маріси інша мати.

Бачу, як сестриця знову кидає погляд на Джойона і, як тільки усвідомлює, що я поглядаю, різко відводить його на мене.

Усім кричить, що він той ще придурок, а нишком сохне який рік.

Відводжу погляд на Моніку, через яку тепер у цьому будиночку Джулі та Джойон. Вона зрідка схлипує і витирає то носа, то очі брудними рукавами кардигана, який давно настав час спалити.

— Ліам?! — чую поруч голос Джулі, і відразу приходжу до тями. Спочатку в неї на обличчі непорозуміння, але, як тільки я трохи посміхаюся, вона киває на пляшечку. — До тебе питання, — вона кидає погляд на брата і підморгує йому.

Я відразу здогадуюсь, про що буде питання Джойона. Мабуть, Кіми давно домовилися про дії та питання.

З самого дитинства ми любили зібратися компанією в цьому будиночку та грати в пляшечку. Останніх років шість нас збирала Айві, і тут, у цьому місці, між нами всіма хоч трохи панувала ідилія, а наступного ранку ми були, як завжди, ніби цілий вечір не сміялися. Завдяки Айві ми були дружні, або намагалися такими здатися і грати роль.

— Я ж не сказав, що вибираю, — я насупив брови і взяв пляшечку до рук.

— З десяти випадків ти лише двічі вибираєш дію. Це перший раз, коли на тебе показала пляшка, — Джойон кинув погляд на шийку пляшки, і я відразу за ним подивився на гострі кінці, які нещодавно з'явилися на ній.

Це завжди була наша тема. І її ж вигадав Джойон, який хотів цим показати, що ми трохи інші, ніж такі, як Барклі. Вона ж провела все своє життя в іншому суспільстві, а ми... ми ніколи не покидали межі академії, цього безглуздого лісу, де кожен з нас знає кожну гілку, і якщо вона обірветься, напевно, ми це помітимо. Ну, і також сюди можна прописати селище, яке не так далеко і має специфічну назву «Стренджес». З нашої компанії лише Айві вдалося вибратися.

«Джон не пустить, Джон знайде своїх дітей, вони потрібні Джону» — саме так воно і є. Якоюсь мірою ми боїмося цього. І коли Айві не стало, у це віриться найбільше.

Кіми можуть покинути академію, але вони не хочуть. А ми не можемо через дурацького Джона, але хочемо.

— Добре мене знаєш? — я пустив смішок і поклав на підлогу пляшку.

— А як же? — усміхнувся кореєць.

— Питання. Я чекаю питання! — почала Моніка, сідаючи на підлогу біля мене.

Помітив хитру посмішку та дивачки Кімів. Звичайно, це буде та хрінь.

— Тобі подобається Синтія? — серйозно запитав Джойон.

У будь-який інший час вони знають, що я можу збрехати, але не за цією грою, де ми дали клятву не брехати, адже тоді яка довіра між нами буде?

Але чи зараз це значення має?

Але я не стану брехати.

— Ні.

— Але ти з нею багато часу проводиш, — до мене долинув голос Маріси.

— Сплю, але не люблю, — коротко відповів, і поки ще щось не сказала Маріса, я почав крутити пляшечку.

Усі уважно дивилися, на кого ж потрапить, а я сподівався на одне, щоб тільки на одну людину, яка сидить праворуч від мене. І ось воно. Бінго.

Маріса розширює очі, усмішка сповзає, а в мене піднімаються куточки губ.

— О-о-о, Ліам. Як завжди буде жорстко, — почала сміятися Джулі.

Очі Маріси почали бігати різними кутами, поки я не підняв очі:

— Правда чи дія? — з кожним словом інтонація змінювалася.

— Правда. — Як і очікувалося. Знову переможна усмішка у мене на обличчі.

Завжди, завжди було так. Вона боїться моїх дій, тому що знає, які вони можуть бути і що їй доведеться їх робити без відмови.

— Маріса... — протяг і всього на пару секунд затих. Її очі сповнилися страхом, мені навіть здалося, що вона почала здогадуватися, про що я спитаю. Тиша перед шоу. — Тобі ж подобається Джойон? — і мертва тиша.

Губи сестри починають тремтіти, очі бігають по всіх нас. Чую, як Моніка пустила смішок. Джойон у повному непорозумінні, а Джулі в шоці і вже була готова піднятися і підійти до Маріси, але я вчасно схопив її за руку і не дав нічого витворити. Нехай сидить і не псує момент. Нехай усі знають правду, нехай усі знають, що Маріса не свята і не оленя.

І здавалося, що диво врятує Марісу з пересушеними губами, і руками, які надто сильно тремтять від страху. А диво й сталося. Як тільки її телефон подав дзвінок, Маріса схаменулася моментально і вибігла з будиночка. Що ж... це її спасіння. Пощастило.

— Гей, ну це ж гра, і це не смішно, — Джулі смикнула мене за рукав.

— Та гаразд, це ж смішно! Ось прикол! — почала Моніка і відразу піднялася, пішла до вікна.

— Який прикол? — я хмикнув.

— Цікаво, хто їй подзвонив? Невдовзі десята вечора, хто це? — Моніка провела рукою по склу вікна, почала уважно вдивлятися.

— Не жартуй більше так, — сказала Джулі, коли підійшла до мене, а потім відразу пішла до диванчика і дістала телефон.

Джойон сидів тихіше всіх, поки перелякана Маріса не забігла в будиночок. Вона розмахувала руками, не могла зібрати слів докупи. Сказати правду, я й сам злякався.

— Ейвері... там... вона... як, — до мене долинали уривки її слів. Нехай я не міг зрозуміти до кінця, що й до чого, але на душі... по правді, стало трохи тривожно.

— Ой, це та курва, яка жила з моїм хлопцем? — я обсмикнувся від думок відразу після слів Моніки, яка стояла за два кроки від мене. Поглянув на Марісу, у якої ледь водоспад не йшов з очей, сестричка виглядала трохи... хоча, та яке там трохи? Вона була налякана і місця собі не могла знайти. Не дивлячись на це все, мені було надто цікаво, що трапилося з бродячою-собачкою-Барклі. І не витримавши шаленого натиску негативних емоцій від Маріси, які, щиро кажучи, я бачив уперше за двадцять років, я підійшов до неї ближче.