Chapter 12

AUTHOR

Через два дні

— «Втрата коханої людини- це маленька смерть», «Кожен у цьому мерзенному світі по-своєму нещасний. І що ж, тепер усім влаштовувати шоу та демонстрації?», «Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця», - шепіт хлопця пролунав по всій бібліотеці. Як же йому хотілося себе зараз проклинатися, покарати, вкотре нагадати, що він останній придурок на Землі, якщо може повірити якомусь дівчиськові, яку він хотів би бачити останньою. Так, це вона, саме вона, та сама Ейвері Барклі, якій він може повірити. Він би вважав за краще зараз цілувати тонку шкіру на шию, блукати руками тонкою талією брюнетки, яка зараз стоїть у дверному проході і спостерігає за ним, ніж гортати старий щоденник. Той самий щоденник, який його батько хотів спалити, але все ж таки Ліам відібрав нишком.

Повірити в нісенітницю? Хах, навіть кумедно звучить. Ні, ні, ні, він не хотів вірити, але чому він тут? Щоб довести якийсь божевільній, що все, що вилетіло з її рота- фігня? Так, саме так.

Тонкі пальці, як у художника, піаніста, якими легко можна почати захоплюватися, все гортали та гортали старі, брудні сторінки. Вони давно стали жовтими, пошарпаними. І все це для того, щоб ніщо не виявилося правдою, так сильно він цього не хоче. І ось, кінець, і нічого, порожньо. Невже на душу впало полегшення чи ні? Ліам не посміхається, в кінці серця була надія, що до всього може бути причиною його батько та його хвора фантазія? Ліам же бачив, який його батько може бути звір, ненавидить батька, як і його сестри, колишні дружини та всі знайомі?

Світло згасає в бібліотеці, лампочка луснула і почала іскритися, скло посипалося на підлогу, але його це не лякає, а навпаки бавить. Аби встигнути до третьої години, а на решту так начхати.

Босі ноги ступають на підлогу і Ліам прямує до решти стелажів.

«Я зірвався і побіг сюди прямо з ліжка»- промайнуло в його голові.

— Я ж знаю, що ти там, подобається дивитися на мене? - кричить у темряву, де може стояти брюнетка. Посмішка прослизає на обличчі, коли він чує зітхання та кроки у свій бік.

Щоденник він ставить на місце, а інша рука тягнеться до іншого щоденника, від якого на душі стане боляче, адже там будуть фото його мами і те, що йому теж може допомогти. Лише одна дата.

— Ти втік, і навіть не взувся? - засміялася дівчина і обійняла ззаду хлопця.

Хлопець на це ніяк не відреагував, йому було байдуже, ніяке тепло від цього жесту не пробігло. Ліам підняв обличчя в саму гору, звідки почало падати світло і трохи насупився.

— Яка ж маячня залишати всі замітки мертвих у цій бібліотеці, - прошепотів і провів рукою по знайомому щоденнику. — Не хотів тебе будити, - холодно відповів і відсунув від себе дівчину.

Брюнетка видихнула і одразу попрямувала за Ліамом, сіла поруч так, щоб її коліна стикалися з його, так сильно вона хотіла бути до нього хоч якось ближче.

— Ти ж сказав, що не перевірятимеш її слова? - здивувалася, коли побачила, що саме в його руках.

— Синтія, і ти тут? - Ліам не став піднімати голову, коли почув поруч Джулі, а Синтія дуже здивувалася і одразу підскочила від несподіванки чи навіть страху. Ця Джулі її дратує, просто через те, що знаходиться під одним дахом з Ліамом, вона ніколи не могла зрозуміти, чому він так тепло ставиться до неї, що вона таке зробила? Чому ж він до неї такий доброзичливий?

Синтія постаралася приховати свою ненависть, агресію, просто кинула незадоволений погляд і поспішала обійти стіл. Краще промовчати і гордо піти з піднятою головою, ніж попасти на вудку Джулі і вислуховувати претензії Ліама, як їй здається.

— Ніяк не можу до неї звикнути, - радісно повідомив Джойон, коли Синтія вийшла.

— Вона мені подобається, тільки мене записала першою до списку ворогів, - засміявся дівчина і пішла за братом, щоб сісти.

— У неї всі вороги, коли хоч трохи подихаєш повітрям поряд з Ліамом, - зареготав хлопець.

Здавалося, Ліам їх не слухає, та й без різниці, що, як і кому вони говорять. Його очі стояли лише на одному числі. Тринадцять. Знов тринадцять. Поруч була фотографія його дяді та напис «Ноель Голдсміт». Нижче на фото було двоє людей: Джон та Ноель. Тоді його батько був маленький, якихось тринадцять років. Від цього всього в нього голова йшла кругом і поки Джулі з Джойоном не звернули на нього уваги і на те, що в нього в руках, він був ніби в трансі. Коли Джойон почав нахилятися, щоб прочитати, Ліам закрив щоденник.

Раніше він не відкривав його, та й у бібліотеці він приводив мало часу, тут йому не подобалося, а за словами батька, місіс Голдсміт любила це місце. Айві любила.

— Що там? - одразу запитав Джойон, коли Ліам підвівся і пішов класти на місце щоденник.

«Джоне? Ти? Ти до цього маєш справу?» - прослизнуло в нього в голові.

«Ноель помер тринадцятого числа, мама також інша дружина Джона. Айві... і вона. Що за херня? Що це? Що?!» - у його голові був не той голос, який він чує зазвичай, він був злий. Був злий на себе, на тата, чому він не помічала цього? Та й він ніколи не цікавився Ноельом. Для нього це була просто та людина, у якої пішли погано справи в Нью-Йорку, де він колись вирішив зробити будинок для тих, хто не почувається в безпеці, звичайно, все пішло похилою лінією, адже ніхто не хотів бачити біля себе людину, що не збігається під стандарти гарного суспільства. Але ж Ноель викрутився і викупив за сміхотворні гроші великий будинок для тих, хто себе ніяк не міг знайти. А зараз тут різні люди та з різними історіями. Тільки це знає Ліам про дядька, просто те, що це хороша людина. А які були стосунки у братів? Хах, та навіщо йому це? Вже немає в живих Ноеля, навіщо тоді тягнути минуле?

Тільки ось...

Жаліє він про це тепер.

Щось перед ним відбувається, прямо перед носом і Ліам впевнений, що й відповідь поряд.

— Ліам? - поруч із ним пролунав милий голосок. Хлопець різко обернувся і відійшов одразу назад, коли побачив біля себе Кімів, які з тривогою на нього дивилися.