Chapter 8

Відчуваю холод по всьому тілу, блювота так і котиться до горла через неприємний запах у тому місці, де я перебуваю. Очі сверблять, але я так і нічого зробити не можу через втому в тілі; навіть очі відкрити дуже складно, поняття не маю, скільки сил для цього потрібно докласти.

Чітко чую кроки, якісь голоси, але все ще так складно розпізнати.

— Яка ж бідолаха! Як же їй дісталося! — цього разу було легше зрозуміти, хто ходить і говорить біля мене. — Шкода її... — зітхнувши, повідомила Маріса.

— Бляха, Марісо, тобі не здається, що ти занадто багато кажеш? Закрила б свій рот! — заговорив Ліам. Щось шкребе по землі, швидше, стільчик, і це Ліам підвівся.

— Ну, звичайно! Не роби хоч тут із себе такого засранця! — Маріса починала виходити з себе, і це дав знати її голос, який став надто різким. Вона була зла і навіть, можливо, налякана, я так і не змогла цього дізнатися, адже останнє, що я почула перед ляском дверей, це:

— А ти не роби із себе таку добреньку, Марісо, — здавалося, що Ліам це цідив крізь зуби, настільки він був злий і незадоволений.

Чулися тихі схлипи. Настав час виходити зі своєї «схованки». Я почала повільно розплющувати очі й повертати голову, звідки йшов плач.

— Марісо? — ледь вимовила. Дівчина одразу здригнулася, коли почула мій голос, почала витирати сльози кулачками і, переконавшись у тому, що їй не почулося, підійшла ближче до мене.

— О, я рада, що ти прийшла до тями, — вона гірко посміхнулася і постаралася прийти у свій звичайний стан: усмішка на все обличчя, радісна і така без бід, та, яку нічого не хвилює. — Коли ти прийшла до тями? — насторожено запитала вона з надією, що я нічого так і не почула. Цікаво, скільки я мала не почути?

— Щойно, — постаралася з упевненістю сказати. Дівчина відвела голову і кивнула, показуючи, наскільки їй подобається така відповідь.

Я не могла відповісти інакше, не хочу встрявати, влазити в те, що не повинна. І не хочу чути жалюгідних виправдань дівчини.

— Послухай, — почала я і одразу постаралася хоч якось спертися на лікті, щоб роздивитися місце, де я перебуваю.

Це було місце, схоже на щось на кшталт міні-лікарні. А якщо й бути точніше, то кімната. Та й я лежала на дивані, який був дуже зручний і м'який, що навіть приносило затишок. За стандартом, тут були білі стіни, але настільки світлі, що давили і різали очі. Маленький столик лікаря майже в самому кінці і тумбочка трохи далі від цього столика, де точно були всякі пігулки, уколи і все необхідне для допомоги людині. І на цьому можна було сказати, що екскурсія закінчилася.

Погляд упав на таке ж біле вікно, як і стіни, що воно практично зливалося зі стіною, і тільки шибки давали знати про те, що там вікно. Надворі був світлий день, навіть сонечко пускало свої промені.

Маріса якось різко схопила мої плечі і встала переді мною; я стривожено і з нерозумінням підняла на неї погляд.

— Т-ти чого? — заїкаючись, запитала.

— Тобі зовсім нічого не болить? — запитала, дивуючись. Я спочатку їй легко посміхнулася, не розуміючи, про що вона, але вона продовжила на мене так само дивитися. Я відмахнулася головою і скинула її руки зі своїх плечей. — У тебе така рана на боці, я була впевнена, що вона тебе турбуватиме, — поспішила Маріса пояснити свою поведінку. Я зиркнула. Однією рукою зачепила светр, який був на мені, а другою притримувала себе. Хай болю й не було, але я все ще почувалася, як вичавлений лимон. Провела рукою по боці, практично одразу намацала щось, як потім виявилося, це була та сама рана. Почула, як Маріса почала шикати, бо стояла з того ж боку і стала свідком того, що я робила. Рану я не бачила, тому оцінити її розміру або того, наскільки вона жахлива, я не могла, але бачивши реакцію рожеволосої і того, що мені вдалося намацати, можу сказати, що там справді щось дуже неприємне.

— Все добре, — коротко промовила і злегка відвернулася. — Ти бачила того, хто мене вдарив? Хто вона? — схвильовано запитала одразу, як у голову вдарили всі спогади.

Злегка помітила, як Маріса смикнулася і щось змінилося в її обличчі.

— О, це Моніка. Це ж дівчина... — різко замовкла, а я продовжила з цікавістю її слухати, — точніше, була дівчиною Дімона, — я ніяково відвела очі. Дімон... точно.

У нього теж була рана, тільки на плечі. Але як я її отримала?

— А пан, що він... — і не встигаю я договорити, як Маріса мене перебиває:

— А-а, ти про містера Голдсміта? — звела брови в питанні; я мовчки кивнула, і вона продовжила: — Та все добре, — вона відвела очі всього на секунду і знову подивилася на мене, — але, як і завжди, ні чорта не спитав своїх дітей! Ліам відразу пішов з Монікою, як ти знепритомніла. Вони ще ті... ненавиджу їх і всю родину Голдсміт, — почала скрипіти зубами Маріса і поглядати на всі боки, аби не дивитися на мене.

Не знаю, наскільки можна було зрозуміти, що я здивована, але те, що Ліам міг бути сином містера Голдсміта, можна було й зрозуміти, адже цей хлопець собі занадто багато дозволяє, як і Моніка, яка вирішила при всіх мене вдарити і не зрозуміло, за що. Невже просто так? Просто через те, що я була сусідкою Дімона? Яка ж це маячня! А Айві? Вона може бути сестрою Ліама, отже, і Моніці? Я ж не знаю, хто і де розмножувався в їхній родині.

— А що щодо Айві? — трохи обережно запитала. Маріса була більше за мене здивована, не чекала такого точно, але я ніяк не можу розібрати її емоцій.

— Вона була... трохи інша, — швидко протараторила, і не встигла я сказати більше, як Маріса побігла до дверей, а за своєю спиною я тільки почула, як гримнули двері. Зате вона підтвердила те, що Айві все ж таки сестра Ліама.

Подивившись у вікно востаннє, я зітхнула. Що ж, сьогодні мало що зможу зробити.

***

І вже ближче до вечора чи навіть ночі мене відпустили з медпункту, чи подібності того. Я не поспішала до своєї кімнати, навіть язик не повертається сказати, що я туди хочу. Важко уявити, що тепер може бути... та й як тепер бути?