Chapter 8

Дорогі читачі, перед початком я хочу сказати, що до «Академія «Ноель»» є буктрейлер, і я бажаю приємного перегляду тим, хто хоче переглянути, а також приємного прочитання.
______________________

Відчуваю холод по всьому тілу, блювота так і котиться до горла через неприємний запах у тому місці, де я перебуваю. Очі сверблять, але я так і нічого зробити не можу через втому в тілі, навіть очі відкрити дуже складно, поняття не маю скільки сил для цього потрібно докласти.

Чітко чую кроки, якісь голоси, але все ще так складно розпізнати.

— Яка ж бідолаха! Як же їй дісталося! - цього разу було легше зрозуміти, хто ходить і говорить біля мене. — Шкода її... - зітхнувши повідомила Маріса.

— Бляха, Марісо, тобі не здається, що ти занадто багато кажеш? Закрила б свій рот! - заговорив Ліам. Щось шкребає по землі, швидше стільчик і це Ліам підвівся.

— Ну звичайно! Не роби хоч тут себе таким засранцем! - Маріса починала виходити з себе і це дав знати її голос, який став надто різким. Вона була зла і навіть можливо налякана, я так і не змогла цього дізнатися, адже останнє, що я почула перед хлопкою дверей, це:

— А ти не роби з себе таку добреньку, Марісо, - здавалося, що Ліам це цідив крізь зуби, настільки він був злий і незадоволений.

Чулися тихі схлипи. Настав час виходити із своєї «схованки». Я почала повільно розплющувати очі і повертати голову, звідки йшов плач.

— Маріса? - ледь вимовила. Дівчина одразу здригнулася, коли почула мій голос, почала витирати сльози кулачками і, переконавшись у тому, що їй не почулася, підійшла ближче до мене.

— О, я рада, що ти прийшла до тями, - вона гірко посміхнулася і постаралася прийти у свій звичайний стан: усмішка на все обличчя, радісна і така без бід, та, яку нічого не хвилює. — Коли ти прийшла до тями? - насторожено запитала вона з надійною, що я нічого так і не почула. Цікаво, скільки я мала не почути?

— Щойно, - постаралася з упевненістю сказати. Дівчина відвела голову і кивнула, показуючи, наскільки їй подобається така відповідь.

Я не могла відповісти інакше, не хочу встрявати, влазити в те, що не повинна. І не хочу чути жалюгідних виправдань дівчини.

— Послухай, - почала я і відразу постаралася хоч якось упертись на лікті, щоб розглянути місце, де я перебуваю.

Це було місце схоже на щось на кшталт міні-лікарні. А якщо й бути точнішим, то кімната. Та й я лежала на дивані, який був дуже зручний і м'який, що навіть приносить зручність. За стандартом, тут були білі стіни, але до такого вже ступеня світлі, що давили і вирізали очі. Маленький столик лікаря майже в самому кінці і тумбочка трохи далі від цього столика, де точно були всякі пилюлі, уколи і все необхідне для допомоги людині. І на цьому можна було сказати, що екскурсія закінчилася.

Погляд упав на таке ж біле вікно, як і стіни, що воно практично зливалася зі стіною і тільки шибки давали знати про те, що там вікно. Надворі був світлий день, навіть сонечко пускало свої промені.

Маріса якось різко схопила мої плечі і встала переді мною, я стривожено і з нерозумінням підняла на неї погляд.

— Т-ти чого? - заїкаюче запитала.

— Тобі зовсім нічого не болить? - запитала дивуючись. Я спочатку їй легко усміхнулася, не розуміючи про що вона, але вона продовжила на мене так само дивитися, я відмахнулася головою і змахнула її руки зі своїх плечей. —У тебе така рана на боці, я була впевнена, що вона тебе турбуватиме, - поспішила Маріса пояснити свою поведінку. Я зиркнула. Однією рукою зачепила светр, який був на мені, а другою притримувала себе, хай болю й не було, але я все ще почувала себе, як вичавлений лимон. Провела рукою по боці, практично одразу намацала щось, як потім виявилося, це була та сама рана. Почула, як Маріса почала шикати, бо стояла з того ж боку і стала свідком того, що я робила. Рану я не бачила, тому оцінити її розміру або того наскільки вона жахлива, я не могла, але бачивши реакцію рожеволосої і того, що мені вдалося намацати, можу сказати, що там справді щось дуже неприємне.

— Все добре, - коротко промовила і злегка відвернулася. —Ти бачила того, хто мене вдарив? Хто вона? - схвильовано запитала одразу, як у голову вдарили всі спогади.

Злегка помітила, як Маріса смикнулася і щось змінилося в її обличчі.

— О, це Моніка. Це ж дівчина, - різко замовкла, а я продовжила з цікавістю її слухати, - точніше була дівчиною Дімона, - я ніяково відвела очі. Дімон... точно.

У нього теж була рана, тільки на плечі. Але як я її отримала?

— А пан, що він, - і не встигаю я домовити, як Маріса мене перебиває:

— А-а, ти про містера Голдсміта? - звела брови в питанні, я мовчки кивнула і вона продовжила. — Та все добре, - вона відвела очі всього на секунду і знову подивилася на мене, — але, як і завжди ні чорта не спитав своїх дітей! Ліам відразу пішов з Монікою, як ти знепритомніла. Вони ще ті... ненавиджу їх і всю родину Голдсміт, - почала скрипіти зубами Маріса і поглядати на всі боки аби не дивитися на мене.

Не знаю, наскільки можна було зрозуміти, що я здивована, але те, що Ліам міг бути сином містера Голдсміта, можна було й зрозуміти, адже цей хлопець собі занадто багато дозволяє, як і Моніка, яка вирішила при всіх мене вдарити і не зрозуміло за що. Невже просто так? Просто через те, що я була сусідкою Дімона? Яка ж це маячня! А Айві? Вона може бути сестра Ліама, отже, і Моніці? Я ж не знаю, хто і де розмножувався в їх родині.

— А що щодо Айві? - трохи обережно запитала. Маріса була більше за мене здивована, не чекала такого точно, але я ніяк не можу розібрати її емоцій.

— Вона була... трохи інша, - швидко протараторила і не встигла я сказати більше, як Маріса побігла до дверей, а за своєю спиною я тільки почула, як гримнули двері. Зате вона підтвердила те, що Айві все ж таки сестра Ліама.

Подивившись у вікно востаннє, я зітхнула. Що ж, сьогодні мало що зможу зробити.

***

І вже ближче до вечора чи навіть ночі мене відпустили з медпункту, чи подібності того. Я не поспішала до своєї кімнати, навіть язик не повертається сказати, що я туди хочу. Важко уявити, що тепер може бути... та й як тепер бути?