Chapter 7

— Дімоне? — я одразу обернулася, щойно почула, що відчинилися двері. Провівши погляд до дверей, я побачила, як хлопець стоїть до мене спиною, тримаючись за одвірок. Я почала підніматися, хотіла підійти, але Дімон сам обернувся і почав повільно крокувати. Я, напевно, і не зрозуміла б, що він п'яний, якби не почав хитатися з боку на бік і не спотикатися.

— Херня, — почав реготати. Він схопився за поличку і почав триматися за неї, щоб врешті-решт не впасти, і так дійшов до ліжка. Я зробила два кроки до нього, щоб бути ближче і чути, що він говорить. Не знаю, чи помітив він взагалі мою присутність у цій кімнаті.

Хлопець провів руками по обличчю і з тяжким зітханням заліз на ліжко.

— Не можу, не можу більше, — почав говорити собі під ніс, і все повторювати, повторювати якісь дивні слова, незнайомі мені навіть близько. Ніби мови, якою він говорить, зовсім не існує.

Дімон почав повертатися з боку в бік, але тепер замість того, щоб шепотіти, він почав голосно кричати. Я не стала стояти осторонь і дивитись, кліпаючи очима і думаючи, що ж робити, а підбігла до нього і поклала долоню на плече. Мої доторкання йому допомогли, і хлопець миттєво заспокоївся, підняв на мене очі, але погляд його був мені незнайомий.

Хоча... ні, знайомий.

Знову я ніби повернулася до лісу тієї ночі. Він дивився на мене так само, як і той звір. І добре, що просто дивився та нічого не робив.

У мене перед очима почали плавати картинки.

Одна за одною мінялися: то я в цій кімнаті перед Дімоном, то в лісі перед тим звіром.

Жах і страх мене одразу огорнув, почав тиснути, стискати. Дімон почав пропадати. Якого біса відбувається?

Відчуття, що чиясь рука лягла на мою, з'явилося одразу. Опускаю очі і бачу, як долоня Дімона лежить на моїй. Раз, два, три, і він її стискає силою. Знову біль пронизує мене. Щось у серці починає колотитися, коли він ще сильніше стискає руку. Піднімаю очі на обличчя Дімона і бачу в ньому ту ж хижу особу, а точніше — витягнуту морду.

Починаю одразу виривати свою руку, але ніяк не вдається, а натомість відчуваю ще сильніший біль. Всюди. По всьому тілу. Біль там, де раніше билося серце. Свідомість зібралася в один больовий клубок.

Я заплющила очі, намагаючись не плакати. Дідько, і як це складно!

— Ти, суко, хто така? Що тут робиш?! — Дімон сам випустив мою руку. Більше немає того монстра в його обличчі, а той самий хлопець, але не до кінця. Його обличчя осяяла злість, дика злість і ненависть до мене, така велика, що я не знала, куди подітися, що робити. І поки я була в роздумах, хлопець підірвався на ноги, все ще хитався, і схопив мене за плече, почав стискати, але не так сильно, як руки. Я підняла на нього погляд, почала дивитись з подивом. — Де Айві? — тихіше сказав і додав голосніше: — Ти хто така? Забирайся! — кричав мені в обличчя.

Я нічого не розуміла. Була налякана. Чи це на нього так алкоголь діє, що він аж настільки змінився?

Я почала смикатися, сильно смикатися з боку в бік, аби вирватися і не бачити це божевільне обличчя хлопця, сповнене хаосу. І все ж таки мені вдалося вирватись, але разом з цим через те, що він ще й різко відпустив мене, я впала на підлогу і вдарилася головою об гострий кінець столу.

Дімон дивився на мене зверху вниз з гострим кінцем на губах в розтягнутій усмішці. Я глянула на нього з подивом, але коли відчула, що по голові щось стікає, одразу притулила руку туди, де вдарилася. Знову дикий біль, голова почала кружляти, коли я побачила перед очима у себе на руці кров, яка крапала на плитку.

— Та неважливо. Плювати, — кинув надто грубо він. П'яна насмішка. Чую, як він розвертається, важкі кроки, хлопок дверей, і я сама в темній кімнаті, куди навіть місяць не світить через свою відсутність на небі.

***

Крики.

Репет.

Але я навіть голови не можу підняти через гострий біль. Так ріже, ніби гострим ножем чи лезом, щоб повільно і на втіху мене мучити.

У коридорі здійнявся сильний шум і гам. Хтось надто наполегливо стукає у двері. І такою силою, що починало здаватися, що двері вилетять.

Криків стало набагато більше, і голова почала ще сильніше стискатися, пульсувати.

Стук припинився, і на одну мить полегшало.

— Ти там теж здохла? — стукають легше в двері. Ледь уловлюю звуки кроків біля дверей і знову голос того ж хлопця: — Чуєте? Там теж, походу, дівка подохла, — кричить. Чую, як хтось біжить і вже знову в двері починають стукати.

— Гей, ти глуха чи мертва? — мене починає злити все це. Не розумію, чому в коридорі весь цей хаос, і коли вчергове хтось починає стукати надто сильно, що в мене подвійно в голові все це проходить, я не витримую і піднімаюся на ноги. Холод одразу мене зустрічає, і огортаю себе руками, навіть не зважаючи на те, який гострий біль у мене в голові.

Спочатку погляд кидається на подушку, де червона пляма від крові, а потім на ліжко Дімона в іншому кутку, де хлопця не було. Повільними кроками плентаюся до дверей, вдається зробити це надто складно.

Відчиняю двері, на мене одразу дивилися дві пари очей хлопців.

— Дивись, жива, — хлопець праворуч легенько вдаряє іншого ліктем і починає усміхатися.

Повертаю голову вліво, звідки лунав увесь галас. Натовп дівчат і хлопців, дехто зібрався в купку і шепочуться. Не зважаючи на двох хлопців, я закриваю двері та йду в той бік, адже інтерес з'явився одразу.

Підійшовши, помітила ще й Ліама з його друзями, які одразу принишкли і не зводили з мене погляду.

І вже дійшовши до центру події, побачила, як голова темноволосої дівчини лежить на підлозі, як і одна рука повністю, а друга вперта в талію, але пальці ніби тягнуться до підлоги. А очі — це справжній жах. Вони чорні, повністю чорні, де ніби одна порожнеча і нічого більше. Бездихане тіло, і не одне. Навпроти цього тіла, було ще одне — хлопця, і вся та сама картина. Трохи пройшовшись очима, у мене одразу все йде з-під ніг, здавалося, що нікого не стало, а тільки тіло без життя Дімона і я.