Chapter 6

Намагаюсь зайти в кімнату безшумно, якщо вже там є Дімон і мирно сопе. І я мала рацію, бо тільки-но зайшла, мало не спіткнулася об взуття хлопця. У голові я одразу почала себе лаяти через свою неуважність і незграбність, але як тільки почула шурхіт, одразу переступила  і почала шукати свій телефон. Намацавши бажане у кишені, увімкнула ліхтарик на мінімальний режим і постаралася безшумно дістатися ліжка, що вдалося зробити практично одразу.

Вперше я відчувала перемогу так близько. Тільки сподіваюся, що це правда, а не моя мрія, яку я хочу відчути за реальність.

Ранок мене зустрів надто рано, і ліниво розплющивши очі, перше, що я зробила, – подивилася в бік Дімона. Але його, мабуть, ранок зустрів набагато раніше, адже хлопця не було у кімнаті. На годиннику сьома ранку, куди він подівся? Я хотіла з ним поговорити.

Але сьогодні в мене є місія, дуже важлива, яку я ніяк не можу провалити, адже на цьому стоїть мій спокій.

Зауважила, що Айві не з'являлася, значить, я на вірному кроці?

І зібравшись якнайшвидше, я побігла до академії. Хотілося б, щоб Джойон був без Ліама і навіть Джулі, адже тема особиста, а Ліам точно заважатиме і знову скаже, що я пхаю свій ніс куди не потрібно, а без Джулі мені було б спокійніше, та й я її не знаю.

Довелося походити трохи аудиторіями та класами. І наскільки я була здивована, коли помітила Джойона за величезним полотном у класі малювання. Зайшла я якомога тихіше, адже так сильно не хотілося привертати увагу. Але підлога почала скрипіти практично під кожним моїм кроком, я невдоволено почала кривитися, прикривати очі і стискати губи, адже мені здавалося, що я приношу дискомфорт усім, хто тут є. І коли я зрозуміла, що так і ніхто мені не сказав жодного слова, розплющила очі і подивилася навкруги. Добре, в цьому класі було всього чотири людини, включаючи мене. І всі сиділи на досить великій відстані. Я підійшла до найближчого полотна, де був Джойон. Присівши, я почала діставати те, що було в портфелі.

— Гирило, ти що робиш? — я смикнулася, і олівець одразу випав з моїх рук. Повертаючись, я побачила, як Джойон з усмішкою на мене дивиться. Моя реакція його ще розсмішила, я постаралася пом'якшити переляк, адже тут була така тиша, і я була впевнена, що тільки я її порушу своїми питаннями Джойону, а він так голосно і так несподівано заговорив до мене.

— Вибач, що? — розгубилася.

— Не треба носити своє! — він повернувся до мене. Мої очі округлилися. Він видихнув і провів рукою по обличчю, показуючи, що я його вимотала своїм непорозумінням. І поки я кліпала очима і дивилася на нього, він підвівся і пішов до столу, де стояла банка з пензликами, фарбами та олівцями і всім тим, що так потрібно для малювання. — Гирило, у нас не носять своє. Зазвичай усе беруть на тому столі, — він показав мені рукою на стіл. Я кивнула і взяла в нього олівець.

Даремно все притягла з дому.

Я потяглася до олівця, що в мене впав з рук і покотився по підлозі. Подумки вже встигла собі посміхнутися. Якщо у Джойона таке ж хобі, як і в мене, мені це тільки на руку, і я зможу з ним зблизитися і зібрати всю інформацію, що мені потрібна.

— Я бачила твоє обличчя на картині у бібліотеці з дівчиною. Ти намалював її? — запитала, коли починала виводити лінії олівцем на полотні. Намагалася не дивитися на хлопця і здаватися професіоналом, тим самим не показувати, як мені потрібно його пристосувати до себе і стати ближче, щоб він мені відкрився. Складно було тримати і одразу все не вивалити, тримати голос рівним, щоб не смикався.

Хлопець мовчав якийсь час, але незабаром я почула, як він повернувся до мене.

— Новенька? — запитав.

— Так, — коротко відповіла і відклала олівець, обернулася до нього. Очі почали світитися, і здавалося, що все вдалося, але це тільки здавалося, адже я розуміла, що за таку коротку розмову нам не стати навіть близькими знайомими, і що він мені ось так всю інформацію не розкладе на столі.

— Так, це моя картина у бібліотеці. Айві сильно нею дорожила, — він на секунду притих, і мені цього вистачило, щоб прошепотіти:

— Айві? — я намагалася зробити голос повним інтересу і показати, наскільки сильно я не знаю, що тут і як. І, здається, він клюнув на вудку.

— Ця дівчина померла, — побачила, як погляд став похмурим, і він підняв на мене очі, сповнені болю. Мені навіть стало його шкода. — Я попросив, щоб вона там була, адже це на її пам'ять, — його голос помітно притих. — Я радий, що хоч хтось помітив цю картину.

— Так, вона... — і не встигла я договорити, як пролунав наді мною голос. Я відразу замовкла, адже Джойон тепер дивився не на мене і не почув би, що я сказала.

— О, нову подружку заводиш? — Джулі сперлася на моє полотно, схилила до мене голову, а щойно я подивилася на неї, вона одразу натягнула усмішку і звела брови. — Як тебе звуть? — з дзвінким голосом запитала.

— Ейвері, — твердо сказала.

Не знаю я про неї ще нічого, але не хотілося здатися якоюсь жертвою, адже мені, навпаки, треба дістатися до них, а не проломитися відразу.

— Оу, гарне ім'ячко, — вона відштовхнулася від полотна і, обійшовши його, простягнула мені руку.

— Дякую, — потисла руку.

— І гарно малюєш, — вона подивилася на полотно.

— Джойон, Джулі? — долинув холодний і грубий голос. Немає жодного життя в ньому, просто якась порожнеча.

Джулі відразу випросталася і, обійшовши мене збоку, замахала долонькою, її посмішка одразу розширилася, а Джойон продовжив сидіти. Помітила, що ці двоє мають схожі риси на обличчі. Навіть татуювання на руках однакові.

— Кіми тут! — вона сильніше замахала рукою, і я вже злегка визирнувши з-під полотна, побачила Ліама, який прямував до нас. Такий серйозний весь із себе.

Згадую всі наші моменти, і захотілося одразу десь провалитися, чи було б краще, якби він десь зник і не заважав мені. Адже він єдина і неповторна людина тут, яку я не хочу бачити і немає жодного бажання навіть мінятися з ним поглядами. І я точно знаю, що це взаємно.