Chapter 6

Намагаюсь зайти в кімнату безшумно, якщо вже там є Дімон і мирно сопе.

І я мала рацію, бо тільки-но зайшла, мало не спіткнулася об взуття хлопця. У голові я одразу почала себе лаяти через свою неуважність і незграбність, але як тільки почула шурхіт, одразу перестала, і почала шукати свій телефон. Намацавши бажане у кишені, ввімкнула ліхтарик на мінімальний режим і постаралася безшумно дістатися ліжка, що вдалося зробити практично одразу.

Вперше я відчувала перемогу так близько. Тільки сподіваюся, що це правда, а я не моя мрія, яку я хочу відчути за реальність.

Ранок мене зустрів надто рано і ліниво розплющивши очі, перше, що я зробила, подивилася в бік Дімона. Але його, мабуть, ранок зустрів набагато раніше, адже хлопця не було у кімнаті. На годиннику сім ранку, куди він подівся? Я хотіла з ним поговорити.

Але сьогодні в мене є місія і дуже важлива, яку я ніяк не можу провалити, адже на цьому стоїть мій спокій.

Зауважила, що Айві не з'являлася, значить, я на вірному кроці?

І зібравшись чим швидше, я побігла до академії. Хотілося б, щоб Джойон був без Ліама і навіть Джулі, адже тема особиста, а Ліам точно заважатиме і знову скаже, що я пхаю свій ніс куди не потрібно, а без Джулі мені було б спокійніше, та й я її не знаю.

Довелося походити трохи за аудиторіями та класами. І наскільки я була здивована, коли помітила за величезним полотном у класі малювання Джойона. Зайшла я якомога тихіше, адже так сильно не хотілося привертати увагу. Але підлога почала скрипіти практично під кожним моїм кроком, я невдоволено почала кривитися, прикривати очі і стискати губи, адже мені здавалося, що я приношу дискомфорт усім тим, хто тут є. І коли я зрозуміла, що так і ніхто мені не сказав жодного слова, розплющила очі і подивилася по колах. Добре, в цьому класі було всього чотири людини, включаючи мене. І всі сиділи на досить таки великій відстані. Я підійшла до найближчого полотна де є Джойон. Присівши, я почала діставати те, що було в портфелі.

— Гьорил, ти що робиш? - я смикнулася і олівець відразу випав з моїх рук. Повертаючись, я побачила, як Джойон з усмішкою на мене дивиться, так моя реакція його ще розсмішила, я постаралася пом'якшитись від переляку, адже тут така тиша була і я була впевнена, що тільки я її порушу своїми питаннями Джойону, а він так голосино і так несподівано заговорив до мене.

— Вибач, що? - забарилася.

— Не треба носити своє! - він повернувся до мене. Мої очі округлилися. Він видихнув і провів рукою по обличчю, показуючи, що я його вимотала своїм непорозумінням. І поки я плескала очима і дивилася на нього, він підвівся і пішов до столу, де стояла банка з пензликами, фарбами та олівцями і всім тим, що так потрібно для малювання. —Гьорил, у нас не носять своє. Зазвичай усе беруть на тому столі, - він показав мені рукою на стіл. Я кивнула і взяла в нього олівець.

Даремно все притягла з дому.

Я потяглася до олівця, що в мене впав з рук і покотився по підлозі. Подумки, вже встигла собі усміхнутися. Якщо у Джойона таке ж хобі, як і в мене, мені це тільки на руку і я зможу з ним зблизитися і зібрати всю інформацію, що мені потрібна.

— Я бачила твоє обличчя на картині у бібліотеці з дівчиною. Ти намалював її? - запитала, коли починала виводити лінії олівцем на полотні. Намагалася не дивитися на хлопця і здаватися професіоналом і тим самим не показувати, як мені потрібно його пристосувати до себе і стати ближче, щоб він мені відкрився. Складно було тримати і одразу все не виваляти, тримати голос рівним, щоб не смикався.

Хлопець мовчав якийсь час, але незабаром я почула, як він повернувся до мене.

— Новенька? - запитав.

— Так, - коротко відповіла і відклала олівець, обернулася до нього. Очі почала світитися і здавалося, що все вдалося, але це тільки здавалося, адже я розуміла, що за таку коротку розмову нам не стати даже близькими знайомими і що він мені ось так всю інформацію не розкладе на столі.

— Так, це моя картина у бібліотеці. Айві сильно нею дорожила, - він на секунду притих і мені цього вистачило, що прошепотіти:

— Айві? - я намагалася зробити голос повним інтересу і показати наскільки сильно я не знаю що тут і як. І, здається, він клюнув на вудку.

— Ця дівчина померла, - побачила, як погляд став похмурим і він підняв на мене очі сповнені болю. Мені навіть стало його шкода.— Я попросив, щоб вона там була, адже це на її памʼять, - його голос помітно притих. — Я радий, що хоч хтось помітив цю картону.

— Так, вона... - і не встигла я домовити, як пролунав наді мною голос. Я відразу замовкла, адже Джойон тепер дивився не на мене і не почув би, що я сказала.

— О, нову подружку заводиш? - Джулі сперлася на моє полотно, схилила до мене голову, а щойно я подивилася на неї, вона начепила відразу усмішку і звела брови. — Як тебе звуть? - з дзвінким голосом запитала.

— Ейвері, -твердо сказала.

Не знаю я про неї ще нічого, але не хотілося здатися якоюсь жертвою, адже мені навпаки треба дістатися до них, а не проломитися відразу.

— Оу, гарне ім'ячко, - вона відштовхнулася від полотна і обійшовши його, наставила мені руку.

— Дякую, - потисла руку.

— І гарно малюєш, - вона подивилася на полотно.

— Джойон, Джулі? - долинув холодний і грубий голос. Немає жодного життя в нього, просто якась порожнеча.

Джулі відразу випросталася і обійшовши мене з боку, замахала долонькою, її посмішка одразу розширилася, а Джойон продовжив сидіти. Помітила, що ці двоє мають схожі риси на обличчі. Навіть татуювання на руках однакові.

— Кіми тут! - вона сильніше замахала рукою, і я вже злегка визирнувши з-під полотна, побачила Ліама, який прямував до нас. Такий серйозний весь із себе.

Згадую всі наші моменти, і захотілося одразу десь провалитись чи було б краще, якби він десь зник і не заважав мені. Адже він єдина і неповторна людина тут, яку я не хочу бачити і немає жодного бажання навіть мінятися з ним поглядами. І я точно знаю, що це взаємно.