Chapter 5

Відразу після вечірки я просто вдерлася до своєї кімнати і одразу подалася до ліжка. Сон мене відвідав миттєво, як тільки голова відчула м'якість подушки, а тіло відчуло тепло під ковдрою.

І як тільки на дворі почало світлішати, в очі це ядерне світло почало одразу вдаряти, я невдоволено почала крутитися, шукати темний куточок на ліжку, аби знову провалиться в сон і як тільки вийшло, я почула на другому кінці таке ж незадоволене бурчання, як і моє.

Ліниво піднімаю голову і бачу, як Дімон крутиться з боку на бік, мало не кричить уві сні і знову крутиться. Руки ловлять край ковдри, і я її скидаю. Підбігаю до сусіда по кімнаті і починаю руками його легенько штовхати, щоб хлопець вийшов із трансу сну, але це вдається зробити надто складно, ніби він у заручниках і не чує мене зовсім.

— Дімон! - кричу. Не чує. — Дімон, ти що? - кричу ще сильніше і починаю штовхати його з усіх сил.

Хлопець різко підривається на ноги, весь у поту, зляканий, а очі бігають з боку на бік, ніби намагаються зрозуміти, де він перебуває, але незабаром він знаходить мене, бачу, як він полегшено видихає і сідає на ліжко, огортаючи долонями обличчя. Я підбігаю до столу, де стоїть вода і відразу даю йому.

—Тебе мучають кошмари? - дивлюсь з якоюсь ніжністю та переляком на нього.

— Ні, - тихо видає і зовсім спокійно. — Зазвичай у мене немає кошмарів... - шепоче, - цей був, ніби я там справді стояв, - з переляком піднімає на мене очі. Я обходжу по ньому поглядом і бачу, що на плечі у хлопця невелика рана і кров з рани сочилася, переключаю погляд на чорне простирадло і помічаю, що і там є мокра пляма.

— Ти вчора десь упав? - вказую на кров. Він віддає мені пляшку, а сам дивиться на свою руку. Помічаю ледве вловлюваний переляк на обличчі хлопця, який він одразу постарався взяти під контроль. Він піднімає на мене очі і хитає головою, я трохи хмурю брови, але киваю. Щось мені здається, що він приховує історію своєї рани, де точно лишиться шрам.

— Мені треба сходити до лікарки, - кидає і дивиться на годинник, де стукнуло рівно шість годин ранку.

Він піднімається, а я ставлю на стіл пляшку і плетусь за ним.

— Стій, - перегороджую йому шлях собою. Він піднімає брову і відразу відходить, нехай бажання в нього такого немає, але й вибору, адже я не пропущу.

— Учора щось підсипали в стаканчики з алкоголем? - згадую того монстра, який на мене дивився і хотів розірвати.

Хлопець трохи видихає, проводить руками по віках і відходить убік, до дверей.

— Ейвері, я не знаю, - вимовляє і трохи відштовхує мене, аби я відійшла.

Підозр у мене стає більше. Він був більш дружелюбний до мене. Точно щось відбувається.

На столі помічаю блокнот і одразу біжу до нього. Бачу, як одна сторінка зігнута і одразу відкриваю там. Я такого не робила, тож Айві знову навідалася?

Маленькими літерами у самому кутку помічаю «Бібліотека». Самий кінець блокнота, може я сама не помітила, я ж толком не переглядала, тільки очима пройшлася, а він і так порожній. Там лише академію намальовано і це слово.

І вже ближче до вечора вирішую сходити до бібліотеки. Знову від Дімона ні слова, ні духу. Цілий день я його не бачила, та й Маріси не було, а їхніх контактів у мене немає.

Академія ближче до вечора починає пустувати, мало людей, що мені на руку. Чи це означає, що бібліотека не буде просякнута навіть однією душею?

Підходжу до великих дерев'яних дверей, запах деревини одразу пробиває в ніс і стає навіть спокійно. Бачу на золотій великій табличці слово «Library». Ніколи б не повірила, що зайду з власної волі сама у світ, де панують книги. Раніше мене й силою сюди не заштовхали б.

Але як тільки ноги ступають на територію книг, стає навіть якось спокійно. Велике приміщення, запах старих та нових книг. Людей нема. Довгі стелажі і все за стандартом. Але те, що так спокійно і навіть писка, шепоту немає, трохи на тривогу наводить, коли я йду все далі в глиб.

— Міс, Вам щось підказати? - чую за собою строгий голос. Починаю повільно повертатися, щоб розтягнути момент, а в голові вигадати гарну брехню для причини: чому я тут з'явилася?

Коли стою до неї одразу корпусом, бачу, як жінка намагається натягнути милу усмішку на свої червоні від помади та старі губи. Її пальці, покрити зморшками, де зовсім не залишилося ні грама молодої шкіри, тягнуться до очей, де начеплені на гострому і такому ж носі, як дзьоб у орла, окуляри, але без лінз. Волосся було вже давно в осілому фіолетовому кольорі. 

Виглядала вона трохи страхітливо, і тут, у цій академії, я могла б повірити, що вона навіть кровожерний вампір, бо цей погляд, яким вона дивиться на мене, каже, що так і хоче вчепитися в горлянку.

— Міс? - трохи нервозно вимовляє і робить крок ближче.

Крок ближче, без палички, а виглядає на років сто десять.

— О, я... - починаю говорити, що перше спаде на думку, - е-е, - мямлю.

— Шарлотто, вона зі мною, - чую за своєю спиною.

Бібліотекарка стискає губи, трохи ними водить з боку на бік, і ще раз пройшовши по мені поглядом, йде геть. А я видихаю.

Повертаюся і бачу перед собою Ліама, усмішка одразу йде з обличчя і вже з похмурим поглядом, кидаю йому:

— Спасибі.

Він на мене кидаєте короткий погляд, потім мені за спину, переконуючись у тому, що дамочка пішла, повертається і йде вперед зі стоком паперів та книг у руках. Підробляє?

— Ти краще якнайшвидше шукай тут за чим прийшла і йди геть. Це тобі моя дружня порада, - його голос стає чим грубіше. Намагається мене вжалити? Показати який він грізний Іван Царевич?

— І непотрібна, - зауважую про його слова за пораду дружню. Намагалася сказати з таким тоном, як у нього. Грубий у мене погано вийшов, як і холодний, навіть не зачепив, незважаючи на те, що мене трохи зачепили його слова.

— Я ж тобі правду даю, - повертається до мене, що я мало не влітаю в нього і у книги з папірцями. 

Він відступає на крок назад, а я торможу.

— Дякую за пораду, але я сама розберуся, - кидаю на нього повний гнів погляд і обходжу.