Chapter 5

Відразу після вечірки я просто увірвалася до своєї кімнати й одразу подалася до ліжка. Сон відвідав мене миттєво, щойно голова відчула м'якість подушки, а тіло – тепло під ковдрою.

Щойно надворі почало світлішати, ядерне світло одразу вдарило в очі. Я невдоволено закрутилася, шукаючи темний куточок на ліжку, аби знову провалитися в сон. Щойно це вдалося, почула на другому кінці таке ж незадоволене бурчання, як і моє.

Ліниво піднімаю голову і бачу, як Дімон крутиться з боку на бік, мало не кричить уві сні й знову крутиться. Руки ловлять край ковдри, і я її скидаю. Підбігаю до сусіда по кімнаті й починаю легенько штовхати його руками, щоб хлопець вийшов із сонного трансу, але це вдається зробити надто складно, ніби він у заручниках і зовсім мене не чує.

— Дімон! — кричу. Не чує. — Дімон, ти що? — кричу ще сильніше і починаю штовхати його з усіх сил.

Хлопець різко підривається на ноги, весь у поту, зляканий, а очі бігають з боку в бік, ніби намагаються зрозуміти, де він перебуває. Але незабаром він знаходить мене, бачу, як він полегшено видихає і сідає на ліжко, огортаючи долонями обличчя. Я підбігаю до столу, де стоїть вода, і одразу даю йому.

— Тебе мучать кошмари? — дивлюсь з якоюсь ніжністю та переляком на нього.

— Ні, — тихо видає він, зовсім спокійно. — Зазвичай у мене немає кошмарів... — шепоче. — Цей був, ніби я там справді стояв, — з переляком піднімає на мене очі. Я обводжу його поглядом і бачу, що на плечі у хлопця невелика рана, і кров з рани сочилася. Переключаю погляд на чорне простирадло і помічаю, що й там є мокра пляма.

— Ти вчора десь упав? — вказую на кров. Він віддає мені пляшку, а сам дивиться на свою руку. Помічаю ледь вловимий переляк на обличчі хлопця, який він одразу постарався взяти під контроль. Він піднімає на мене очі й хитає головою. Я трохи хмурю брови, але киваю. Щось мені здається, що він приховує історію своєї рани, де точно залишиться шрам.

— Мені треба сходити до лікарки, — кидає він і дивиться на годинник, де стукнуло рівно шість годин ранку.

Він піднімається, а я ставлю пляшку на стіл і плентаюся за ним.

— Стій, — перегороджую йому шлях. Він піднімає брову й одразу відходить, хоч бажання в нього такого немає, але й вибору теж, адже я не пропущу.

— Учора щось підсипали в стаканчики з алкоголем? — згадую того монстра, який на мене дивився і хотів розірвати.

Хлопець трохи видихає, проводить руками по повіках і відходить убік, до дверей.

— Ейвері, я не знаю, — вимовляє він і трохи відштовхує мене, аби я відійшла.

Підозр у мене стає більше. Він був більш дружелюбним до мене. Точно щось відбувається.

На столі помічаю блокнот і одразу біжу до нього. Бачу, як одна сторінка зігнута, і одразу відкриваю там. Я такого не робила, тож Айві знову навідалася?

Маленькими літерами в самому кутку помічаю «Бібліотека». Самий кінець блокнота, може, я сама не помітила, я ж толком не переглядала, тільки очима пройшлася, а він і так порожній. Там лише академію намальовано і це слово.

І вже ближче до вечора вирішую сходити до бібліотеки. Знову від Дімона ні слова, ні духу. Цілий день я його не бачила, та й Маріси не було, а їхніх контактів у мене немає.

Академія ближче до вечора починає пустіти, мало людей, що мені на руку. Чи це означає, що бібліотека не буде просякнута навіть однією душею?

Підходжу до великих дерев'яних дверей, запах деревини одразу пробиває в ніс, і стає навіть спокійно. Бачу на великій золотій табличці слово «Library». Ніколи б не повірила, що з власної волі зайду у світ, де панують книги. Раніше мене й силою сюди не заштовхали б.

Але щойно ноги ступають на територію книг, стає якось спокійно. Велике приміщення, запах старих і нових книг. Людей немає. Довгі стелажі – усе за стандартом. Проте те, що тут так спокійно і навіть писку, шепоту немає, трохи наводить тривогу, коли я йду все далі вглиб.

— Міс, Вам щось підказати? — чую за собою строгий голос. Починаю повільно повертатися, щоб розтягнути момент, а в голові вигадати гарну брехню для причини: чому я тут з'явилася?

Коли стою до неї корпусом, бачу, як жінка намагається натягнути милу усмішку на свої червоні від помади та старі губи. Її пальці, вкриті зморшками, де зовсім не залишилося ні грама молодої шкіри, тягнуться до очей, де на гострому і такому ж носі, як дзьоб у орла, начеплені окуляри, але без лінз. Волосся було вже давно осілого фіолетового кольору.

Виглядала вона трохи страхітливо, і тут, у цій академії, я могла б повірити, що вона навіть кровожерний вампір, бо цей погляд, яким вона дивиться на мене, каже, що так і хоче вчепитися в горлянку.

— Міс? — трохи нервозно вимовляє вона і робить крок ближче.

Крок ближче, без палички, а виглядає на років сто десять.

— О, я... — починаю говорити перше, що спаде на думку, — е-е, — м'ямлю.

— Шарлотто, вона зі мною, — чую за своєю спиною.

Бібліотекарка стискає губи, трохи ними водить з боку в бік, і ще раз пройшовши по мені поглядом, йде геть. А я видихаю.

Повертаюся і бачу перед собою Ліама. Усмішка одразу зникає з обличчя, і вже з похмурим поглядом кидаю йому:

— Спасибі.

Він кидає на мене короткий погляд, потім мені за спину, переконуючись у тому, що пані пішла, повертається і йде вперед зі стосом паперів та книг у руках. Підробляє?

— Ти краще якнайшвидше шукай тут, за чим прийшла, і йди геть. Це тобі моя дружня порада, — його голос стає грубішим. Намагається мене вжалити? Показати, який він грізний Іван Царевич?

— І непотрібна, — зауважую про його слова щодо дружньої поради. Намагалася сказати таким тоном, як у нього. Грубий у мене погано вийшов, як і холодний, навіть не зачепив, попри те, що мене трохи зачепили його слова.

— Я ж тобі правду говорю, — повертається до мене, так що я мало не влітаю в нього і в книги з папірцями.

Він відступає на крок назад, а я гальмую.

— Дякую за пораду, але я сама розберуся, — кидаю на нього повний гніву погляд і обходжу.