Chapter 2

На плечах висів портфель, але в ньому був лише той блокнот. І ось я стою перед цим замком.

Жахливий – тут суперечок немає. Весь із каменю, дах із дерева, а вікна давно варто було б змінити – їм більше двохсот років.

Крок за кроком я підходжу до залізної огорожі. Скрізь було написано «Noel's Academy», а точніше – видряпано.

Подібний заклад я закінчила кілька років тому, то як я можу тут бути? Не скажу ж, що мене сюди послав привид, який не дасть спокою, поки я тут щось не знайду, що її так турбує?

Щойно я наблизилася до воріт, вони самі відчинилися.

Добре, це успіх, враховуючи, скільки часу й зусиль я витратила на те, щоб знайти це місце. В Інтернеті дуже мало інформації, а точніше, її практично немає, крім застережень, що там «все не так» і «не варто сунути туди свого носа». Це був коментар дівчини під відео на YouTube про найдивніші заклади, де навіть не згадували про Ноель. Вона сама написала, що така академія існує і її потрібно додати до цього топу.

Я три години йшла лісом із села Стренджес з населенням п'ятсот чоловік. Дороги далі не було, лише лякаючий ліс. Могла заблукати, але невдовзі якось вийшла на стежку, а далі й дорога привела мене сюди.

Навколо були доглянуті дерева, гарні газони, стежки з камінців. А також були люди різного віку.

— Ти новенька? – до мене підійшла жінка у піджаку. Я так захоплено оглядала все довкола, що не помітила, як зависла на кілька хвилин, і до мене підійшли.

— Не знаю, – скромно відповіла, підібгавши руки.

Вона зсунула бровою, оглянула мене з ніг до голови і зупинилася на двох валізах у руках. Я підняла на неї розгублені очі, а вона одразу натягнула усмішку і взяла одну мою валізу.

— Я знаю, – і почала йти. – Ходімо за мною. Я тобі покажу твою кімнату. – Я одразу стиснула якомога сильніше ручку валізи і подалася за нею.

Це все не вкладалося в мене в голові. Чому тут так багато людей старшого віку? Звісно, тут були різні вікові категорії, навіть були ті, хто занадто молодий, але їх не так багато. Та й до того ж, деякі були дуже дивні, і це я не про поведінку, а про зовнішність.

— Це твоя кімната. Там є твій сусід, думаю, він тобі розповість про академію докладніше. Здається, того, що ти знаєш, занадто мало, – мене аж покрило потом, пересмикнуло, коли вона наголосила на останніх словах.

Щойно до мене дійшло, що зі мною в кімнаті буде не дівчина, як це буває зазвичай, а хлопець, я хотіла вже заперечити, але її не виявилося поруч, а лише моя валіза стояла осторонь.

Тут було дуже тихо, дверей багато, і з жодної не долинали звуки. Що за фігня взагалі?

Я смикаю за ручку, і гучний звук року одразу вдаряє мені у вуха. На дивані сидить хлопець, весь покритий татуюваннями, з проколотим вухом, носом. Він не одразу мене помічає, надто зосереджений на ноутбуці, де крутилися картинки. Я ставлю валізи і підходжу ближче.

— Гей, ти! – рукою смикаю його за плече. Він знімає навушники. Я одразу дивлюся на нього з нерозумінням. Чому він у навушниках, якщо музика так і гримить по всій кімнаті?

— О, ти моя нова сусідка? – Він з усмішкою підводиться, і я одразу відзначаю, що він набагато вищий за мене і старший, але не сильно. Може, на два-три роки.

— Так, мабуть, – я хмурюся. Може, це тимчасово?

— Чому так невпевнено? – Він підходить до колонки і вимикає музику. Одразу стає тихіше і затишніше.

— Мені здається, що тут якась помилка, – роблю натяк на те, що переді мною не сусідка.

— Ні. Тут це не рідкість, – він засміявся. – Але ти не хвилюйся. Я не буду до тебе клеїтися. У мене є кохана Моніка. – Я ахнула, але стало якось тривожно, що тепер ця Моніка може відірвати мені волосся, раз я спатиму з її коханим в одній кімнаті. Але хочу уточнити, що ця кімната досить простора.

На телефон хлопця надійшло повідомлення. Він одразу підняв його і вже з широкою усмішкою повернувся до мене.

— Ейвері, тобі ж цікаво, де ти тепер живеш? – Він захитав головою з боку в бік. Я трохи ошелешено на нього поглянула, адже звідки він знає, як мене звуть? Хлопець помітив, що я збентежена. – Місіс Пакстер надіслала повідомлення, – він підняв телефон, показуючи повідомлення. – Мене звуть Дімон, – він простягнув мені руку, а я одразу в неї вчепилася, щоб потиснути.

Дімон одразу почав з того, що це місце є домом для тих, хто почувається відкинутим суспільством, хто ніяк не може знайти себе, а це місце допомагає у всьому. Мені навіть здалося, що Айві мене сюди послала через те, що її привид подумав, ніби я самотня, але ж це не так, напевно. Тепер я зрозуміла, чому тут так багато різних людей. І рада, що мені буде чим зайнятися деякий час, адже тут є клас кулінарії та малювання. Поки я шукатиму відповіді від Айві, то й покращуватимуся в цих напрямках.

І вже незабаром ми перейшли до самої академії. Варто було нам переступити поріг великих дерев'яних дверей, як Дімон зірвався з місця і кинув мені щось на кшталт «Скоро повернуся» і побіг убік. Знову стою одна, не знаю, куди йти і що робити. Це чудово! А Дімона все не видно. Я встигла роздивитися кожен куточок, бачила по два-три рази кількох людей. Але найбільше мою увагу привернув дідусь в інвалідному візку без ніг.

— Ти вже не дочекаєшся Дімона до самого вечора, – біля мене зупинилася пухка дівчина. Вона відрізнялася найбільше: рожеве довге волосся, рожева спідниця, кофточка, біла жилетка, одягнена поверх кофтинки, і такого ж кольору черевики на грубому каблуку. У руках був телефон із білим чохлом.

Я відступила від неї на кілька кроків. Ми з нею точно були ровесниці.

— Пробач? – перепитала я її. Вона цокнула язиком і посміхнулася люб'язною посмішкою.

— Він побіг до Моніки. Тобі не пощастило із сусідом. Часто його не буде, – пояснила вона і навіть якось засмутилася для більш переконливого вигляду та розповіді. – Я можу тобі показати академію. У твоїх очах видно, що ти в наших краях, – вона обвела рукою навкруги, – у приємних краях, – зробила акцент на цих словах, – новенька! – якось надто радісно вигукнула.