Chapter 2

На плечах висів портфель, але там лише був той блокнот. І я стою зараз перед тим замком.

Жахливий, тут суперечки немає. Весь із каменю, дах із дерева, а вікна давно варто було б змінити, їм років більше двісті.

Крок за кроком і я підходжу до паркану із заліза. Всюди було написано «Noel's Academy», а точніше вишкрябано.

Подібний заклад я закінчила кілька років тому, як я там зможу бути? Не скажу ж, що мене сюди послав привид, який не дасть спокою, поки я тут щось не знайду, що її так турбує?

І як тільки я стала близько до воріт, вони самі відчинилися.

Добре, це успіх з огляду на те, скільки я витратила часу і зусиль на те, щоб знайти це місце. В Інтернеті дуже мало інформації, а навіть точніше, її практично немає, крім того, що там все не так і не потрібно пхати туди свій ніс. І це був комент, який залишила дівчина під відео на ютубі про найдивніші заклади де навіть не було згадано про Ноель, вона сама написала, що є така академія і потрібно внести в цей топ.

Я лісом йшла години три із села під назвою «Стренджес» з населенням п'ятсот чоловік, дороги далі не було, а тільки лякаючий ліс. Могла заблукати, але невдовзі якось вийшла на стежку, а далі й дорога була, яка привела мене сюди.

Навколо були доглянуті дерева, гарні газони, стежки з камінців. А так само були люди різного віку.

— Ти новенька? - до мене підійшла жінка в піджаку. Я так захопливо оглядала все довкола, що не помітила, як залипла на кілька хвилин і до мене підійшли.

— Не знаю, - скромно відповіла підібгавши руки.

Вона зсунула бровою, оглянула мене з ніг до голови і зупинилася на двох валізах у руках. Я підняла на неї розгублені очі, а вона відразу начепила посмішку і взяла одну мою валізу.

— Я знаю, - і почала йти. — Іди за мною. Я тобі покажу твою кімнату, - я відразу стиснула чим сильніше ручку валізи і подалася за нею.

Це все не вкладалось у мене в голові. Чому тут так багато людей більш старшого віку? Звісно, тут були різна вікова категорія, навіть були ті, які занадто молоді, але їх не так багато. Та й до того ж, деякі були дуже дивні, і це я не про поведінку, а про зовнішність.

— Це твоя кімната. Там є твій сусід, думаю, він тобі розповість про академія докладніше. Здається, того, що ти знаєш, занадто мало, - мене аж покрило потом, пересмикнуло, коли вона наголосила на останніх словах.

І як тільки до мене дійшло, що зі мною буде в кімнаті не дівчина, як це буває зазвичай, а хлопець, я хотіла вже заперечити, але її не виявилося поруч, а тільки моя валіза стояла осторонь.

Тут було дуже тихо, дверей багато і з жодного не долинали звуки. Що за фігня взагалі?

Я смикаю за ручку і гучний звук року мені відразу вдаряє у вуха. На дивані сидить хлопець весь покритий у татуюванні, з проколотим вухом, носом. Він не одразу мене помічає, надто зосереджений на ноутбуці, де крутилися картинки. Я ставлю валізи і підходжу ближче.

— Гей, ти! - рукою смикаю його за плече. Він знімає навушники, я одразу дивлюся на нього з непорозумінням. Чому він у навушниках, якщо музика так і гримить по всій кімнаті?

— О, ти моя сусідка нова? - він з усмішкою підніма і я відразу беру собі до уваги те, що він за мене вище набагато і старший,  але не сильно. Може на роки два або й три.

— Так, мабуть, -  я хмурюся. Може це тимчасово?

— Чому так невпевнено? - він підходить до колонки і вимикає музику. Стає одразу тихіше і затишніше.

— Мені здається, що тут якась помилка, - роблю натяк на те, що переді мною не сусідка.

— Ні. Тут це не рідкість, - він сміятися.— Але ти не хвилюйся. Не буду я до тебе клеїтися. У мене є кохана Моніка, -  я ахнула, але стало якось тривожно, що тепер ця ж Моніка може відірвати мені волосся, раз я спатиму з її коханим в одній кімнаті. Але хочу уточнити, що ця кімната досить простора.

На телефон хлопця надійшло повідомлення, він одразу його підняв і вже з широкою усмішкою повернувся до мене.

— Ейвері, тобі ж цікаво де ти тепер живеш? - він захитав головою з боку на бік. Я трохи ошелешено на нього поглянула, адже звідки він знає, як мене звуть? І хлопець помітив, що я збентежена. — Місіс Пакстер надіслала повідомлення, - він підняв телефон показуючи повідомлення.—  Мене звуть Дімон, - він простягнув мені руку, а я відразу в неї вчепилася тиснути.

Дімон відразу почав з того, що це місце є домом для тих, хто почувається відкинутим від суспільства, ніяк не може знайти себе, а це місце допомагає у всьому. Мені навіть здалося, що Айві мене сюди послала через те, що її привид подумав, що я самотня, але ж це не так, напевно. Тепер я зрозуміла, чому тут так багато різних людей. І рада, що мені буде зайнятися чимсь деякий час, адже тут є клас кулінарії та малювання, і поки я буду шукати відповіді від Айві, то і покращуватимусь у цих напрямках.

І вже незабаром ми перейшли до самої академії, варто було нам переступити поріг дерев'яних великих дверей, як Дімон зірвався з місця і кинув мені щось на кшталт «Скоро повернусь» і побіг убік. Знову стою одна, не знаю куди йти і що робити. Це супер. А Дімона все не видно, я встигла розібрати кожен куточок, бачила по два-три рази кількох людей. Але більше моєї уваги привернув дідусь в інвалідному візку без ніг.

— Ти вже не дочекаєшся Дімона до самого вечора, - біля мене зупинилася пухка дівчина. Вона відрізнялася найбільше: рожеве довге волосся, рожева спідниця, кофточка, біла жилетка надіта на кофточку, і такого ж кольору черевики на грубому каблуку. У руках був телефон із білим чохлом.

Я відступила від неї на кілька кроків. Ми з нею точно були ровесниці.

— Пробач? -  перепитала її. Вона цокнула язиком і посміхнулася люб'язною усмішкою.

— Він побіг до Моніки. Тобі не пощастило із сусідом. Часто його не буде, -  пояснила вона і навіть якось посумувала для більш переконливого вигляду та розповіді. — Я можу тобі показати академію. У твоїх очах видно, що ти в наших краях, - вона обвела рукою навкруги, - у приємних краях, - зробила акцент на цих словах, - новенька! -  якось надто радісно вигукнула.