Chapter 1

«Ми такі близькі подруги»

«Ти- мій справжній друг»

Ці слова я почула на другий день після приїзду нової сусідки, яка живе за стіною. Іноді вночі можуть статися дивні речі, наприклад, о першій годині ночі я чую, як мене вона кличе з вікна.

Це трохи лякає.

Але чому вона вирішила, що я її друг? Ми ж не мали повноцінного спілкування за ці три дні, що вона тут проживає.

Вже цілий тиждень увечері після підробітку я одразу йду додому. Завжди була та сама картина: люди стоять під під'їздом в очікуванні когось чи може навіть чогось, розпивають спиртне, або мамочки кличуть дітей. Тільки цього разу було підозріло тихо, як правило, було чути моїх сусідів здалека, а тут що? І тільки-но я завернула за ріг, хоч якась картина почала вимальовуватися в голові.

Стояло два пікапа, біля нього п'ять чоловіків у чорному. Я стала не так далеко від них, сподіваючись почути хоч щось, але ті мовчки кудись дивилися, жоден з них і слова не сказав. Наче всі набрали в рот води. Зрозумівши, що користі від цього ніякої, я пішла до будинку на третій поверх. Відразу біля дверей побачила пухку дівчину, вона була вся в чорному з милим шкіряним капелюхом на голові, цей капелюх чудово справлялася з роботою і прикривав її обличчя. Ну, як мінімум, я нічого не змогла розглянути. Дівчина була надто зацікалена своїм смартфонам, оскільки навіть не почула і не побачила, як я пройшла біля неї, або робила такий вигляд.

Ноги ступали  не поспішаючи на сходи. І як тільки я почула плач, що рознісся по всьому будинку, я одразу зупинилася. Біля мене пробігла дівчина вся в сльозах, стискала в руках, де красувалася шкіряна рукавичка, серветку. Вона була так само одягнена, як і та дівчина надворі, навіть капелюх такий самий, що прикривав обличчя. Вона промайнула біля мене, як ураган. Впевнена, що якби я стояла на шляху до неї, вона б мене одразу збила з ніг. Вирішила підійти до виходу, щоб побачити, що буде далі і на мій вигляд відкрилося, як та дівчина побігла до білого пікапу, а інша побігла за нею, тільки вже панночка, що плаче, сіла в білий пікап, інша дістала свій телефон і пішла до чорного.

Зітхнувши, я почала підніматися на свій поверх. Дорогою мені зустрічалося ще троє людей у чорному. А варто мені було піднятися на третій поверх, як одразу вдарив неприємний запах у ніс, були медики, поліцейські і всі стояли біля квартири Айві, тієї дівчини, яка називала мене другом.

П'ятниця тринадцята. Ці дивності через цей день?

Я почала крокувати до своєї квартири чим повільніше, мене знову ніби ніхто не бачив. Мене ніби не існувало. Смішний жарт буде, якщо це якийсь пранк від моїх друзів, щоб мене налякати і зі словами: «Ха-ха. Ти- привид!»  вибігти десь з-під рогу. Але нічого не відбувається до того моменту, поки я не вирішую вставити ключ в отвір.

— Міс, ви з 14 квартири? - різко мені перегороджує шлях один із поліцейський. Я зі зляканими, розгубленими очима відходжу далі, щоб вид на цього містер був кращим.

— Так. Ейвері Барклі, - не знаю чому, але одразу назвала своє ім'я. І як тільки той кинув мені, одразу записав щось у блокнот, я видихнула.

— Ейвері Барклі вже тут! -  він повернув голову і крикнув це людям за своєю спиною.

Я стиснулася. Стало якось не по собі.

— Нам потрібно поставити вам кілька запитань. Пройдіть, будь ласка, за мною,- він показав мені рукою убік, а я в свою чергу, як слухняний песик, подалася за ним. Була не була.

***

Надворі ніч, на годиннику стрілочка уже давно показує на цифру один. А мені лячно. Так, чорт забирай! Мене зараз все ляккє.

Здавалося, що Вегас. Але саме цей район найвіддаленіший, найнепотрібніший. До найближчого магазину потрібно їхати хвилин тридцять, якщо не цілих сорок і це якщо поспішити. Тут ліхтарики ледве світитять. Який це жах!

Усі мешканці цього маленького будиночка через цей інцидент роз'їхалося хто куди, до родичів, мабуть. А мені нікуди податися. Усі мої близькі в інших штатах, як і друзі.

Будинок порожній, а за стіною навпроти вбили дівчину.

Погляд знову впав на стіну. І не довго думаючи, я ступила на холодну підлогу, а руками хапаю кінець ліжка і починаю його сунути далі від стіни. Вдалося трохи відсунути на середину. Непогано, беручи до уваги те, що це ліжко розраховане на двох людей.

І щойно голова торкається м'якої білої подушки, я провалююся в царство прекрасного Морфея.

— Ейвері...- тихо й так наполегливо чую, як хтось мене кличе.— Ейвері...- знову те саме.

Очі самі розплющуються. Нічого не бачу. Сон?

У горлі пересохло. І я приймаю сидяче становище.

І...

О Боже!

Переді мною стоїть Айві. Вся її шкіра була вкрита п'ятинами. Вона була... як нежива. Білі пасма волосся спадали, а на світлій сукні було добре видно кров, яка навіть скопувала на підлогу. На шиї був глибокий поріз, від якого так і скручувало всі органи і хотілося блювати... від усього.

Здавалося, я забувала, як дихати.

Вона посміхнулася і рукою показала на стіну, за якою її квартира.

— Туди... - прошепотіла самими губами, які були страшенно потріскані.

Ні, не вірю. Не можу. Не вірю.

Не вірю. Не може бути.

Я все собі повторювала це в слух, хотілося, щоб це був безглуздий сон, уява. Але аж ніяк правда!

Я почала крутитись на ліжку, здавалося, що ця Айві ще на мене дивиться. Рукою почала лапати у пошуках другої подушки і коли вдалося її знайти, я накинула собі її на голову.

Але як би я не тікала далеко від усього цього, це повторилося і на другу ніч. Я зі скляними очима стала на холодну підлогу. І що ближче я до неї підходила, то сильніше відчувала запах трупа. Мені було дико страшно, але ця Айві нічого не робила, а просто очима бігала по мені, стежила за кожним кроком. Як у мене брав вгору блювотний рефлекс, я прикривала рота долонькою.

І як тільки я вийшла за межі своєї квартири, Айві зникла, а двері зачинилися.

— Добре, - простягла я писклявим голосом.

У будинку нікого немає, ніхто тоді й не дізнається, що я заходила у квартиру вбитої дівчини. Все ж таки буде добре?