Chapter 1

«Ми такі близькі подруги!»

«Ти – мій справжній друг!»

Ці слова я почула наступного дня після приїзду нової сусідки, що оселилася за стіною. Іноді вночі відбуваються дивні речі. Наприклад, о першій годині ночі вона кличе мене з вікна. Це лякає.

Але чому вона вирішила, що я її друг? Ми ж майже не спілкувалися за ці три дні її перебування тут.

Увесь тиждень, повертаючись увечері після підробітку, я одразу йшла додому. Завжди бачила одну й ту саму картину: люди стоять під під'їздом, когось чи чогось чекаючи, розпивають спиртне, або матусі кличуть дітей. Та цього разу було підозріло тихо. Зазвичай моїх сусідів було чути здалеку, а тут – нічого. Щойно я завернула за ріг, якась картина почала вимальовуватися в голові.

Стояли два пікапи, біля них – п'ять чоловіків у чорному. Я зупинилася неподалік, сподіваючись почути хоч щось, але вони мовчки кудись дивилися. Жоден не промовив і слова, наче всі набрали в рот води. Зрозумівши, що користі від цього жодної, я пішла до будинку, на третій поверх. Біля дверей одразу помітила пухку дівчину. Вона була вся в чорному, з милим шкіряним капелюхом на голові, який чудово прикривав обличчя. Принаймні, я нічого не змогла розгледіти. Дівчина була надто зацікавлена своїм смартфоном, бо навіть не почула і не побачила, як я пройшла повз неї, або робила вигляд.

Ноги неспішно ступали сходами. Щойно я почула плач, що рознісся по всьому будинку, одразу зупинилася. Повз мене пробігла дівчина вся в сльозах, стискаючи в руці, де красувалася шкіряна рукавичка, серветку. Вона була так само одягнена, як і та дівчина надворі, навіть капелюх такий самий, що прикривав обличчя. Вона промайнула повз мене, мов ураган. Упевнена, якби я стояла на її шляху, вона б мене одразу збила з ніг. Вирішила підійти до виходу, щоб побачити, що буде далі. На моїх очах дівчина побігла до білого пікапа, а інша — за нею. Плачуча панночка сіла в білий пікап, а інша дістала свій телефон і пішла до чорного.

Зітхнувши, я почала підніматися на свій поверх. Дорогою мені зустрілося ще троє людей у чорному. Щойно я піднялася на третій поверх, одразу вдарив неприємний запах. Там були медики, поліцейські, і всі вони стояли біля квартири Айві – тієї дівчини, яка називала мене другом.

П'ятниця тринадцята. Ці дивацтва через цей день?

Я почала крокувати до своєї квартири якомога повільніше. Мене знову ніби ніхто не бачив. Мене ніби не існувало. Смішно було б, якби це був якийсь розіграш від моїх друзів, щоб налякати мене і зі словами: «Ха-ха. Ти – привид!» вибігти з-під рогу. Але нічого не відбувалося до того моменту, поки я не вирішила вставити ключ у отвір.

— Міс, ви з 14-ї квартири? – різко перегородив мені шлях один із поліцейських. Я зі зляканими, розгубленими очима відійшла далі, щоб краще розгледіти цього містера.

— Так. Ейвері Барклі, – не знаю чому, але одразу назвала своє ім'я. Щойно він кивнув і щось записав у блокнот, я видихнула.

— Ейвері Барклі вже тут! – він повернув голову і крикнув це людям за своєю спиною.

Я стиснулася. Стало якось моторошно.

— Нам потрібно поставити вам кілька запитань. Пройдіть, будь ласка, за мною, – він показав мені рукою вбік, а я, як слухняний песик, подалася за ним. Була не була.

***

Надворі ніч, на годиннику стрілка вже давно показує на цифру один. А мені лячно. Так, чорт забирай! Мене зараз все лякає.

Здавалося, що це Вегас. Але саме цей район – найвіддаленіший, найнепотрібніший. До найближчого магазину потрібно їхати хвилин тридцять, якщо не цілих сорок, і це якщо поспішити. Тут ліхтарі ледве світять. Який це жах!

Усі мешканці цього маленького будиночка через цей інцидент роз'їхалися хто куди, мабуть, до родичів. А мені нікуди податися. Усі мої близькі в інших штатах, як і друзі.

Будинок порожній, а за стіною навпроти вбили дівчину.

Погляд знову впав на стіну. Недовго думаючи, я ступила на холодну підлогу, руками схопила край ліжка і почала його відсувати далі від стіни. Вдалося трохи посунути на середину. Непогано, враховуючи, що це ліжко розраховане на двох людей.

Щойно голова торкнулася м'якої білої подушки, я провалилася в царство прекрасного Морфея.

— Ейвері... – тихо й так наполегливо чую, як хтось мене кличе. – Ейвері... – знову те саме.

Очі самі розплющуються. Нічого не бачу. Сон?

У горлі пересохло. Я сідаю.

І...

О Боже!

Переді мною стоїть Айві. Уся її шкіра була вкрита плямами. Вона була... як нежива. Білі пасма волосся спадали, а на світлій сукні було добре видно кров, яка навіть крапала на підлогу. На шиї був глибокий поріз, від якого аж скручувало всі органи і хотілося блювати... від усього.

Здавалося, я забула, як дихати.

Вона посміхнулася і рукою показала на стіну, за якою її квартира.

— Туди... – прошепотіла потрісканими губами.

Ні, не вірю. Не можу. Не вірю.

Не вірю. Не може бути.

Я все повторювала це вголос, хотілося, щоб це був безглуздий сон, уява. Але аж ніяк не правда!

Я почала крутитися на ліжку, здавалося, що ця Айві все ще на мене дивиться. Рукою почала шукати другу подушку, і коли вдалося її знайти, я накинула собі її на голову.

Але як би я не тікала від усього цього, це повторилося і наступної ночі. Я зі скляними очима стала на холодну підлогу. Що ближче я до неї підходила, то сильніше відчувала запах трупа. Мені було дико страшно, але ця Айві нічого не робила, а просто очима бігала по мені, стежила за кожним кроком. Щойно мене брав блювотний рефлекс, я прикривала рот долонькою.

І як тільки я вийшла за межі своєї квартири, Айві зникла, а двері зачинилися.

— Добре, – простягла я писклявим голосом.

У будинку нікого немає, ніхто тоді й не дізнається, що я заходила у квартиру вбитої дівчини. Все ж таки буде добре?

Двері були не сильно обклеєні поліцейською стрічкою, але також були прочинені, і мені вдалося трохи відчепити стрічку та прослизнути до квартири. В очі одразу кинувся блокнот на ліжку. Чому ніхто його не забрав? Не помітили? Не потрібно було?