Частина 2.

Як же легко звинуватити в зраді того, хто наважився на гріх. Але значно складніше — помітити ту мить, коли цей гріх починає проростати. Не в ліжку. О ні. Набагато раніше. У погляді. У паузі. У тому самому «ще один келих», який ніколи не буває останнім.

Того вечора Мірабель з’явилася на балу пізно — у тій самій сукні, що залишала мало совісті, зате багато для уяви. Місячне срібло тканини ловило світло так, ніби сама Місяць соткала цей наряд, аби нагадати: скромність — прерогатива тих, кому нічим спокусити. Жодна доброчесна панянка не глянула б на себе у дзеркало в такому вбранні, а вже вийти в ньому до людей... Хіба що до однієї особи, яка давно жадала побачити те, що ховається під шовком. Вона сміялася тихо, рухалася граційно, говорила рідко. І все це, як відомо, робить жінку в очах чоловіків значно цікавішою, ніж гучність чи доброчесність.

Принц Даміан був заручений з іншою — врівноваженою, благородною, трохи нудною Фіоною, чиє серце билося рівно, як механізм королівського годинника. Вона була ідеальною партією. А як же інколи хочеться зруйнувати ідеал — хоча б на одну ніч.

Що привело Мірабель до нього? Не кохання — вона не була настільки дурна. Не амбіції — принців у її пам’яті було троє, а в списку — більше. Можливо, просто на мить їй набридло бути лише прикрасою у кімнаті, де ніхто не дивиться вгору. А він — подивився.

Спочатку — ненароком. Потім — наполегливо. Він сміявся з нею інакше, ніж із Фіоною. А коли музика стихла, вони не розійшлися. О ні. Вони залишилися. Надто близько. Надто довго. Надто явно. І коли придворні відвели погляди, вдаючи, що нічого не бачать, він повів її геть. Куди саме — залишилося лише здогадуватися, запечатано в глянці її губ, у тремтінні його пальців, у тихому «не треба», яке так ніхто і не вимовив уголос.

Хай там що вам кажуть, що далі нібито нічого не сталося — навіть тиша тієї ночі звучала надто гучно, аби вірити в невинність. Оголошення про заручини, якого всі чекали, так і не пролунало. І хоча лорди та леді двору прямо про свої здогадки не говорили, іноді досить і натяку, щоб пустити чутки. Тепер кожен другий пліткував про зраду принца.

Як же зручно вмоститися в кріслі й осуджувати чужі падіння, сидячи на подушці власної уявної непорочності. Але, любі мої, справжня трагедія тієї ночі почалася зовсім не зі зради, а з того, як Мірабель… утекла. О, як же мені хотілося б сказати, що вона йшла впевнено. З гідністю. Немов скинута королева, яка знає ціну кожному кроку. Але, на жаль, — ні.

Правда полягає в тому, що туфелька зіскочила вже на другому повороті, поділ зачепився за кущ жасмину, а серце билося так шалено, ніби саме намагалося вирватися з грудної клітки. І жоден з охоронців — якими б сумлінними вони не були — не насмілився зупинити дівчину, чиї щоки палали сильніше за факели на стінах королівського палацу Даркліна. Вона бігла — а до того ніколи в житті не бігала. Дівчат на кшталт Мірабель не виховували до швидкості, лише до позування. Але цієї ночі вона бігла, бо зрозуміла: в грі, де вона хотіла бути дамою черв, її зробили простою, проте найнебезпечнішою — дамою пік.

Карета чекала біля південних воріт. Точніше, чекала на когось іншого — можливо, на старого герцога з хворою ногою й юною коханкою. Та скандали, як відомо, не мають розкладу, і Мірабель влетіла в карету без дозволу й без пояснень.

— Куди, міледі?

І відповідь була гідною будь-якого альманаху дівочих драм:

— Якнайдалі.

Саме з цього «якнайдалі» все й почалося. Бо втеча з саду — це лише жест. А втеча від долі — це вже вчинок. Ах, як усе просто в романах: красуня втікає в ніч, і з того починається нова історія. Та в реальності життя не квапиться цокати підборами по мармурових коридорах подій. Воно дряпає, ламає підбори й бруднить шовк пилюкою з узбіч. Особливо якщо, як Мірабель, ти полишаєш Дарклін цілковито наодинці — в сукні, яка, на жаль, геть не пристосована до далеких доріг.

Карета везла її всю ніч, скриплячи колесами, ніби коментуючи кожну спробу забути. Принца. Бал. Саму себе. До ранку вона опинилася в першому-ліпшому прибережному трактирі, де запах складався наполовину з солі, наполовину з чужих помилок. Погляд господині ковзнув по її вбранню, по розпущеному волоссю, по шалеві, недбало накинутому на плечі, — і не запитав нічого. Бо жінки, любі мої, завжди впізнають іншу жінку, що тікає.

Мірабель зняла кімнату на другому поверсі й вперше за довгий час спала так тривожно. Та настільки глибоко, що їй було байдуже навіть на відсутність дзеркала в кімнаті. А раніше, як ви розумієте, це була б її головна скарга.

Тим часом уже знайомий нам принц зовсім іншої держави — морської, де хвилі ховають більше секретів, ніж придворні шепоти, — відчув на собі тягар новин, які не дозволяли йому більше залишатися в королівських покоях. Призвичаєний до ваги корони й шелесту мантій, він не бажав залишатись ні на мить у місці, де зрадниками виявилася власна родина. Ні, він не збирав громіздких валіз — усе вже давно було запаковане в гіркі думки й холодний розрахунок. Його кроки луною били по мармуру, мов грізний барабан вироку, а палац, наповнений шепотом і поглядами, здавався тепер чужим лабіринтом, з якого треба було втекти.

Він вийшов через південні ворота — туди, де вітер ніс аромат солоного моря, ніби нагадуючи, що десь поруч сусідить інше королівство — Дарклін, земля, де море обіймає сушу в непростому союзі. Там жив його давній друг — той самий, чиє плече завжди було готове підтримати, навіть якщо весь інший світ відвертається. Карета вже чекала — проста, непоказна, без розкоші, зате з міцними колесами, здатними витримати будь-яку відстань. Трит навіть не обернувся на палац, ніби боявся побачити себе ув'язненим у дзеркалі власної долі.

По дорозі його думки плели різні візерунки — від зради до надії, але перш за все — план порятунку й можливого відродження.

Ніч уже майже спустилася, коли карета підкотила до знайомого трактира на околиці Даркліна. Так, саме до того самого, де переховувалася й наша втікачка. Іронічно, чи не так? Коли доля зводить двох людей, що тікають від її сіті, але мимоволі слідують прокладеним маршрутом. Двері відчинилися, і знайомий скрип став провісником зустрічей, розмов і, можливо, нової глави — у житті, де трон більше не був основним тягарем. Трактир залишився майже незмінним: запах пилу, дубових дощок і, звичайно, з ноткою міцного, не завжди законного вина.