Частина 1.

Ах, заручини. Вони такі ж ароматні, як букети, піднесені при дворі, і такі ж крихкі, як фарфор, замовлений зі східного континенту. А коли мова йде про заручини спадкоємця принца Даркліна — в даному випадку, неперевершеного (і часом втомливо серйозного) Даміана — та графині Фіони Сардес, варто очікувати не лише феєрверків, але й легкого душевного землетрусу.

Подія була анонсована з належним блиском: бали, банти, бездоганно влаштовані клумби — ніби весь ботанічний сад був під загрозою страти за недосконалу симетрію. Все це — на честь політичного союзу століття. А також, як вважали наївні романтики, — на честь кохання. Чарівна думка. Майже зворушлива. Майже правдива.

Мармурові альтанки обвиті плющем, доріжки встелені пелюстками чайних троянд, а повітря просякнуте квітучим ліловим та заздалегідь вивченими тостами. Навіть небо, здавалося, знало, як себе поводити: безхмарне, досконале, відповідне до дня, який мав увійти в історію. Фіона Сардес, як і личить жінці, народженій у суспільстві, де етикет замінює почуття, прямувала до садів з тим самим виразом обличчя, який зазвичай носять лебеді перед атакою. Все було вивірено: постава — бездоганна, погляд — помірно поблажливий, кроки — ніби під музику, яку чула лише вона сама.

І ось, дорогі читачі, момент, який ми, звісно ж, не очікували (ну… майже). У тіні жасминової арки, в саду, настільки бездоганному, що на його фоні навіть монархія здавалася трохи недбалою, відбувалася сцена, гідна трагедії третього акту. Наш прекрасний принц, як виявилося, вирішив влаштувати приватну репетицію першої шлюбної ночі… але не з тією нареченою, що була прописана в протоколі.

Фіона мовчки спостерігала. Не тому, що не мала слів, — навпаки. Вона, без сумніву, володіла повним арсеналом. Але навіщо витрачати сили, щоб озвучувати очевидне? Негідник? Без сумніву. Підлець? О, графиня могла припустити, що це слово буквально створив кронпринц Даркліна.

— Чарівно, — сказала вона, так, ніби коментувала не зраду, а погоду.

Ах, якби погляди могли заморожувати, наш бідний Даміан у той момент був би заморожений до стану вікової брили. Він, звісно, спробував заговорити. Принци взагалі схильні говорити тоді, коли мовчання — найкраще з зол.

— Це не те, що ти думаєш, — почав він, ніби в цьому світі існує фраза більш передбачувана і менш переконлива.

Фіона підняла брову. Одну. Дуже виразно. На мить могло виникнути відчуття, що перед принцем стоїть її батько – великий і непохитний, дорогоцінний «Кат». Той, чиє ім’я боялися вимовляти в світських колах. Не інакше, жахливий темний маг почує і з’явиться до них у дім, щоб викрасти немовлят або ж викупатися в крові дів.

— Дозволь вгадати, — сказала вона. — Ти спіткнувся. Вона випадково опинилася у тебе на губах. Це трапляється. Скільки разів я сама так падала в чужі обійми — і не злічити.

— Я заплутався, — сказав він. Майже пошепки. Ніби це виправдання.

— Вітаю, — вона схилила голову. — Ніщо не прикрашає чоловіка так, як розгубленість у день його заручин.

— З тобою все завжди було… правильно. Занадто правильно. А з нею…

Він не закінчив. І добре. Деякі фрази краще залишати недомовленими, щоб не зіпсувати ефект.

— Ти знаєш, — сказала Фіона, вже не дивлячись на нього, — Я справді вірила, що з поваги може вирости кохання. Я вчилася любити тебе. Ти — навіть не намагався.

Коханка чоловіка, треба віддати їй належне, зникла швидше, ніж встигає охолонути позолота на сріблі. А от Даміан залишився. З обличчям людини, яка раптово усвідомила: бути принцом — це не означає мати імунітет до власних помилок. Тоді вони і поговорили. Тобто, він намагався пояснитися, а Фіона — демонструвала мистецтво не перебивати, при цьому не залишаючи співрозмовнику жодного шансу. А після… вона пішла. Звісно, пішла. Не грюкнувши дверима — бо в саду дверей не передбачено. Але, смію зауважити, навіть її підбори звучали як фінальний акорд.

Що ж, дорогі читачі. Кажуть, що деякі союзи ковані на небі. Цей, схоже, був зшитий земними руками — і, як ми знаємо, нитки іноді рвуться.

***

Аристократів вчать: гнів — доля простолюдинів, а справжні леді обирають роздратування з відтінком кришталевої зневаги. Можливо, саме так і увійшла графиня Фіона Сардес до своїх покоїв — не ввірвалась, ні, а з’явилась з тією величністю, з якою приходять бурі: мовчки, але з обіцянкою знищити все, що не прибите до підлоги.

Кімната зустріла її ввічливою тишею — тією самою, яку зазвичай дотримуються слуги, що знають: хтось щойно пережив публічне приниження. Вона зняла рукавички. Повільно. З тим акцентом на кожному русі, який зазвичай супроводжує внутрішні монологи героїнь трагедій. Потім — сережки. Сапфіри. Він колись сказав, що цей камінь нагадує йому її очі. Наївний. Сапфіри, на відміну від Даміана, не тьмяніють від першого дотику до чужих губ.

«Занадто правильна», — так він сказав. Наче це було звинувачення.

Який дивний злочин — бути жінкою, що вміє тримати поставу, мовчати у потрібний момент і не падати в непритомність від кожної чоловічої усмішки. Злочин, гідний вигнання. Або, як з’ясувалось, — зради. Принц заслуговував на ляпас, та, на жаль, його не можна було дати на очах у преси. Принаймні не сьогодні.

Фіона пройшлася кімнатою. Один круг. Потім другий. Не тому, що не знала, що робити, — а тому, що жіночий гнів іноді потребує драматичної хореографії.

На комоді лежав старовинний гребінь — подарунок матері. Та сама мати, яка навчала: сльози — це слабкість. Усміхайся. Навіть якщо хочеш кричати — усміхайся, ніби тобі вручили трон, а не встромили ніж у спину. Ось і зараз — губи злегка зігнулись. Без радості. Але з майстерністю. Майстерністю, відточеною роками очікувань, відмов і обов’язків.

«Я вірила, що повага — це основа. Що кохання можна виростити, як рідкісну квітку: при світлі, в тиші, з терпінням. А він... він, вочевидь, обрав бур’яни. Ближче до тіла й простіші в догляді».

Служниця несміливо постукала, та відповіді не пролунало. У цьому домі існувало лише два варіанти: або графиня приймає твій візит, або тобі слід молитися, щоб у тебе вистачило глузду піти, поки ти ще цілком із плоті, а не прикутий до ганебного стовпа і не засуджений до двадцяти ударів. Фіона завжди дивилась на такі сцени з огидою, але такими були закони цього світу. Хтось — на вершині, інші — за найменшу помилку платять тілом. Вона не бажала такої долі своїм людям, але батько не лишив їй вибору.