Глава 5. "Кімната "505"

Я почимчикувала через площу в зазначеному напрямку. Гуртожиток знайшовся метрів за сто. Будівля розташувалася кутом до площі, виставляючи на оглядини дві стіни із склепінчастими вікнами, сполученими по двоє. Світло лилося в гуртожиток крізь арочні вітражі, роблячи його схожим на галерею.

З боку будова нагадувала усічену піраміду, кожний наступний поверх якої невловимо зменшувався за довжиною та шириною. Зовсім помалу. Чому? Відповідь на це запитання я поки що не знала. Я нарахувала п'ять поверхів. Останній, п'ятий поверх, був помітно меншим, якщо порівнювати його з першим.

Уздовж гуртожитку розтягнулася візерунчаста кована огорожа. Вона, немов дороге мереживо, охоплювала дивну, але вишукано складену будівлю. Перед огорожею росли кущі рододендронів з незвичайними, неймовірно красивими малиновими квітами. Вони створювали другу, живу огорожу і яскравий, зухвалий мазок у цьому кам'яному царстві.

Я не втрималася і підійшла. Люблю квіти, їх аромат, вигини пелюсток. Долоня потягнулася сама собою. Пропустивши стебло між пальців, обхопила розкритий бутон під чашолистками. Притягнула ближче до обличчя. Вдихнула. Ледве помітний, ненав'язливий аромат цівками заповнив мої легені, розлився по усьому тілу.

- Новенька?

Низький, грудний голос вивів мене зі стану ейфорії. Наді мною височіла велика, потужна жінка. Упершись руками в боки, вона спостерігала за моїми обережними рухами, а потім спокійно зауважила:

- Ще надихаєшся. Ходімо.

Жінка виявилася комендантом мого гуртожитку.

- Твій поверх - п'ятий, - разом зі стопкою постільної білизни мені вручили ключ із номером 505. - І обережніше там. - Цілком серйозно порадила вона.

Моє нове житло виявилося на п'ятому поверсі, майже посередині коридору. Ключ плавно зробив оберт у замку. Двері відчинилися. У кімнаті - звичайні меблі, розраховані на трьох осіб. Уздовж однієї стіни стояли два ліжка, біля іншої - одне. Довгий, широкий стіл коло вікна цілком міг вмістити всіх мешканців, якщо раптом їм заманеться гризти граніт знань одночасно. Вбиральня й умивальник розмістились на поверсі, як і невелика кухонька, а ось душові - внизу, у підвальному приміщенні гуртожитку, про що і йшлося в оголошенні на дверях кімнати.

Біля стіни, прилеглої до вхідних дверей, навпроти вікна зі столом, розташовувалася тристулкова шафа. Вірніше, навіть три шафи, об'єднані в одну велику. Я перевірила вміст цього гіганта деревообробної промисловості: центральний відсік був зайнятий. Тут висіла чорна шкіряна куртка. На поличці лежали шкіряні штани. Внизу стояли зручні берци. Щось іще розгледіти не вдалося. На спині одночас усі волоски піднялися дибки, а по шкірі чкурнули натовпи переляканих мурашок.

- Цікавишся? - оманливо м'який голос обволікав, викликаючи паніку, змішану з істерикою.

Я плавно обернулася, одночас роблячи крок убік. Ось не дарма я ходила на бальні танці. Зараз манера рухатися, немов ковзаєш, виявилася вельми доречною:

- Вважаю, ти моя сусідка? - обережно поцікавилася.

Переді мною стояла дуже красива дівчина, смаглява брюнетка. Волосся великими хвилями спадало їй на плечі, а чорні непроникні очі витягали душу зі співрозмовника. Наразі, з мене. Я напружилася всім тілом. Як не дивно, це допомогло. Її погляд мене більше не турбував. Смуглянка це помітила, але лише посилила натиск. Тепер її струнке, спортивне тіло, упаковане в чорний лайкровий комплект, що складався з обтислого топа і таких самих шортів, нависало наді мною.

- І хто ж такий відчайдухий вирішив оселитися зі мною?

Мене вочевидь залякували. Дивно було те, що я чомусь не боялася. Дівчина була впевнена в собі і своїх витівках, які вочевидь проводила не вперше. До подібної тактики вдавалися деякі учні в моїй школі, що вже канула в Лету. Зазвичай ті, хто не дотягував за знаннями, але активно розвивав мускулатуру. Але в моїй сусідці відчувалася не тільки сила. У ній читалися наявність розуму, рішучість і багато чого ще. Її обличчя просто кричало: "Геть із дороги, якщо не дурепа!" Дурепою я не була, але й відступати не збиралася. Ось так відступиш один раз, довіку не злізуть. Цей урок я засвоїла ще з дитинства.

- Мене Зірой кличуть, - я без остраху дивилася в самий центр непроглядної безодні очей моєї співрозмовниці.

Сусідка примружилася. Злегка схиливши голову набік, вона роздивлялася мене, як дивовижну тваринку.

- А я - Чорна Мамба, - дівчина очікувала реакції на свої слова.

- А я - біла змія, - раптом згадала, як "охрестили" мене в приймальній комісії. Не знаю чому, але приналежність дівчини не лякала. Несподівано я перестала відчувати свій найбільший страх - страх змій. У мені панував незрозумілий спокій, схожий на тихе торжество. - Ну, з гамою кольорів розібралися. А як же тебе звати, сусідко?

Тонка, випещена ниточка брови Чорної Мамби злетіла вгору.

- Одначе... - вона ще раз пробігла по мені поглядом. Окремо зупинилася на обличчі, немов обмацуючи його. - Ерілія. Але ти нікого тут не знайдеш, хто б знав мене під цим ім'ям.

- Чому? Твоє ім'я дуже гарне, - моя відкритість ще більше вразила сусідку.

- Тому, що мене тут усі бояться!

- Кусаєшся? - брякнула, не думаючи.

- Буває... - так само, роздивляючись мене, задумливо відповіла Ерілія.