Глава 3. " Перші знайомства"

Яскраві сонячні промені вдарили в обличчя. Я сиділа на колінах у невеликому земляному лазі, а переді мною простяглася площа з різними дивними будівлями. Я все ще кліпала очима через раптове сонце, тому й споруди до пуття розгледіти не могла.
- О, ще одна чоловічка приповзла, - хтось ядуче позначився збоку.
- Розумом вирішив сяйнути? - не полізла в кишеню за словом.
- Закрий рота, дрібнота! Ти ще не під захистом академії. Я з легкістю можу з тобою розправитися. І мені за це не буде НІЧОГО!
- Що? - обурилася я, пропустивши першу частину фрази.
- Адепте, Ви чому залякуєте "шукачку"?
Зі спини " ядучого" підійшов чоловік у темному одязі, поверх якого був вдягнений плащ-накидка, як у давні часи.
- Вибачте, пане професоре, більше не повториться.
- Дуже сподіваюся на ваш здоровий глузд, адепте. Мушу нагадати, що Ви тут на рівних правах з усіма.
- Так, пане професоре. Дозволите йти?
- Йти? Ні. Ви ж тут на посту. Чи не так?
- Так. Приймати "шукачів" і направляти до приймальної комісії.
- Ось і приймайте. А дівчину я забираю. Ходімо, - мені запропонували руку.
Чоловікові наразі було років сорок, не більше, з легкою сивиною в довгому, чорному, зібраному в хвіст, волоссі. Праву частину обличчя прикрашало татуювання, схоже на виноградну лозу, що дивним чином вигиналася. Або щось на це схоже. Воно перетинало лоб, брову і закінчувалося на вилиці, що чітко виступала. "От якщо на нього шкіряний одяг і бандану вдягнути, точнісінько рокер вийде", - закралася в мене відчайдушна думка. Я таких по телевізору бачила. Високий, ставний чоловік. І красивий. "Як мій тато", - кольнуло в грудях.
Темно-сірі, вологі очі мого заступника випромінювали привітність, з легкою домішкою здивування. Хвиля презирливої ненависті вдарила в спину. Голова запаморочилася. Я квапливо вхопилася за простягнуту руку. Вона була холодною.
Ми йшли великою кам'яною площею. Її прикрашав малюнок із чорного та білого шліфованого каменю. І судячи з усього, він був величезний. Малюнок. Я дріботіла за чоловіком і не могла зрозуміти, що зобразив митець. "Згодом роздивлюсь, - пообіцяла собі, тим паче що в центрі площі височіла цікава "спиця", оторочена кулями й ланцюгом. - Потім".
Ми підійшли до невеликої одноповерхової будівлі, непоказної, порівняно з іншими будівлями. На моїй спині на той час певно були випалені дірки від очиць "ядучого". Зуб даю! А відчуття мене ніколи не обманювали. На будівлі висів напис "Адміністрація".
- А куди я потрапила? - запитання по суті зірвалося з язика раніше, ніж дісталося до моєї свідомості.
- А ти не знаєш? - здивувався чоловік.
- Як би знала, не питала б, - відповідь була злегка різкою. Я прикусила язик. - Упс!
- Не те слово! - чомусь розсміявся мій несподіваний захисник. - Ти в Академії Нагів.
- Де? Кого?
Друге запитання я вимовила майже пошепки. Губи пересохли миттєво. Клубок нервів раптово облаштувався в горлі, заважаючи дихати: "Які наги? Я й змій-то боюся до кольок у животі!"
Очі чоловіка сміялися. Він насилу зберігав серйозний вираз обличчя, але куточок губ зрадницьки тремтів:
- А що не так? Чи нагів боїшся?
Голос раптово осип. Я мотнула головою на знак згоди.
- Дивно! А он того юного змія не злякалася, - чоловік із удаваним здивуванням вказав на " ядучого", що стояв на посту.
- Він - хто? - тупити, так на повну.
- Його Високість Оксіуранус, ненаслідний принц королівства Тайпан. Дуже отруйний. Як у прямому, так і у переносному сенсі.
Перед очима спливло викривлене неприязню обличчя з синіми, як у мене, очима "постового" в облямівці шапки сіро-каштанового волосся - прямого, стильно укладеного. Від нього йшло відчуття, немов від гострого леза: проведи рукою і обов'язково поріжешся. Те, що хлопець високий і помітно гнучкий, якось не впало в око під час нашої словісної суперечки. Зараз, на безпечній для себе відстані, я чітко це бачила.
- А ви? - так само, не відводячи погляду від "когось там", запитала чоловіка.
- Я теж із тутешнього навчального закладу.
- Але ж Ви - людина?
Він засміявся.
- Тут усі змії. Наги. І я не виняток.
- Але я - людина! - голос зривався й не слухався.
- Помиляєшся, маленька змійка. Інакше ти не знайшла б до нас дорогу.
- Я - не змія! І цього не може бути, це помилка! Ні, це сон! Сон? Правда ж?
- Ні, дівчинко, не сон. Все насправді. Не бійся! А то ти зовсім вже сполотніла. Тобі тут ніщо не загрожує.
- Крім окремих особистостей, - махнула головою в бік " ядучого".
- Ще потоваришуєте.
- Це навряд чи, - абсолютно точно запевнила професора, обережно відсуваючись від нього. Чоловік помітив мій маневр, але лише посміхнувся.
- Заходь, дитино. Потрібно тебе оформити. Як, до речі, тебе звати?
- Зіра.
- Як? - чоловік завмер на місці. На привітному обличчі різко позначилися вилиці. Навіть татуювання виглядало настороженим.
- Зіра. Так дідусь назвав.
- "Та, що йде до зірок"? - професор задумливо дивився на мене, зовсім по-особливому. Він уже не посміхався. - А хто твій дідусь?
Я лишень плечима знизала:
- Дідусь, як дідусь.
- І він тобі нічого не розповідав?
- Він помер, вже давно. Мені років десять було.
- А хто в тебе залишився в родині?
- Батьки і молодший брат.
- І ніхто нічого не розповідав?
- Про що?
- Про нас! Про твою сутність!
- Ні.
- Як же ти знайшла дорогу до академії?
Довелося розповісти все не ховаючись.
- Дуже дивно, - чоловік уважно вислухав мене. - Але, що не робиться, все на краще!
Сказане мене зачепило: я завжди так думала, але зараз...
- Може, все ж таки, я помилково сюди потрапила? - спробувала востаннє прояснити ситуацію.
- Виключено. Тільки змії, спадкоємці нагів, можуть знайти це місце. Ти на половину людина, це правда. Лаз, яким ти потрапила сюди, саме для таких, як ти, - і чоловік якось надто уважно на мене подивився, але нічого більшого не додав.
Я зависла. Моє єство ніяк не хотіло приймати почуте.
- А той, який ненаслідний?
- Він - чистокровний наг нового покоління. Королівської крові.
- Це тому він так до мене поставився? Тому, що я людина?
- Так, він вас дуже не любить.
- І що ж ми йому зробили? - обурення вдарило, наче струмом.
- Нічого. Просто, він вважає, що звичайні люди сильно послабили силу нагів.
- Та годі!
- У цьому є частка правди, Зіро...
- Так закрийте цей лаз, і діло з кінцем! Ніхто нікого дратувати не буде! - мене понесло. - Не любить він! Я його так, узагалі, бачити не хочу!
Професор слухав мене і тихенько посміювався. Напруженість, що раптово виникла, непомітно зійшла нанівець. Чоловік виглядав знову розслабленим. Лише уважний погляд, обережно кинутий з-під напівприкритих повік, інколи торкався мене.
- Чому Ви посміхаєтеся?
Викид емоцій видався недоречним. Стало незручно за свою нестриманість. Почуття невпевненості виповзло з надр мого "Я", сковуючи, обплітаючи міцними нитками зайву войовничість.
- Стільки експресії в твоїх словах. За це я й люблю вас, людей. У вас вирують сильні, відверті емоції. Вони вносять різноманітність у цей холодний світ. А закрити хід ми не можемо.
- Чому? Заваліть його. Справ-то на півдня!
- Бачиш, Зіро, всі, в кому є наша давня кров, рано чи пізно почують її поклик. І щоб не сталося непоправного, мають дізнатися про свою особливість і навчитися керувати силами. Якщо завалити лаз, як ти пропонуєш, люди, в яких тече кров нагів, почнуть божеволіти, не знаючи, що з ними відбувається. Можуть нашкодити і собі, й іншим.
- Типу вогнем когось підпалити або в повітря відправити політати?
- У тебе щось подібне було? - чоловік підняв догори брову.
- Ні. Я книжки читаю і кіно дивлюся. Там таке було!
- Цікаво, цікаво. Але це, власне, не ті можливості, що є в нагів. Точніше сказати, магія стихій і в нас присутня, але меншою мірою, ніж в інших.
- В інших?
- Звісно. Дракони, ельфи, гноми. У них стихійна магія основна.
- А у вас яка основна? - моя цікавість струсила з себе тимчасове заціпеніння. Я зазирнула в очі співрозмовнику.
- У нас, - виправили мене. - Ти просто тут, біля порога приймальної комісії, хочеш весь вступний курс прослухати? - наді мною знову по-доброму жартували. Очі чоловіка притягували. Я зніяковіла.
- Усе-таки, я думаю, Ви помиляєтеся. Я дуже боюся змій, навряд чи я одна з вас, - тремтіння побігло по спині, змусивши мене знову пересмикнути плечима.
- А ось це справді загадка. Я так розумію, у тебе не було жодного обороту?
Я здивовано подивилася на пана професора.
- Я так і зрозумів. Що ж, Зіро, ласкаво просимо до Академії Нагів. Будемо з тобою розбиратися.
Ми все-таки увійшли у двері з написом "Приймальна комісія".