Частина1.  Глава1. "Заборона"

Я сиділа біля вікна напівоберта до батьків й ковтала гіркі сльози. Випускні іспити вже пройшли: я все склала на "відмінно".

- Ти не зможеш піти до ВНЗ. І крапка! - припечатав, як розпеченим залізом, батько. - Хто за малим доглядати буде? Піде в дитячий садочок, тоді вільному - воля. Якщо до того часу не передумаєш, то вступай, куди забажаеш. Хоч у театральний! Слова впоперек не скажу. А зараз - ні! Якщо мати піде у декретну відпустку, потім навряд чи на роботу вийде. Сама знаєш, як зараз із працевлаштуванням. Ніяке законодавство не допоможе. І не реви! Не люблю, - і вийшов.

- Донечко, ну, хто ж знав, що так вийде, - виправдовувалася мама. Вона до чотирьох місяців і не підозрювала, що вагітна. Жодних ознак не було. А потім уже запізно було щось робити. Мама підійшла до мене. Хотіла обійняти, але так і не наважилася. У дитячій почулося незадоволене схлипування, і вона поспішила до Вєнєчки.

Батько завжди хотів сина, але народилася я. Надію закрили під замок і ключ викинули - другою дитиною обзаводитися ніхто не збирався. Звістку мами про вагітність тато сприйняв погано, але, коли дізнався, що буде хлопчик, просто на очах помолодшав - спадкоємець! Після чотирьох місяців затишшя, вагітність дала мамі відчути всю свою принадність у вигляді нудоти, блювоти, втрати свідомості і набряків. Їй було погано, часто направляли на збереження. На роботі почалися проблеми, тому вона й вирішила не брати декрет. Хіба мало, що начальство придумає.

Мене благополучно засунули на другий план. Попереживав, взяла себе в руки. Як горезвісна жаба в молоці борсалася, намагалася і по дому все встигнути, і навчання не запустити. У школі я була відмінницею. Мене хвалили і тримали весь час "під прицілом". Друзів майже не було, а от недругів вистачало. Але все погане має схильність йти в небуття. Ось і мої шкільні роки закінчилися, і я на крилах радості несла додому звістку про золоту медаль і свідоцтво про відзнаку. Ну, мене й зустріли...

У кімнаті я залишилася сама. За вікном уже вечоріло. Утерши сльози, підійшла до столу. Недовго думаючи, покидала в наплічник найнеобхідніші речі. Подумавши, засунула в бічну кишеню документи, фотку батьків із братиком. В іншу поклала єдину свою прикрасу - каблучку з синім сапфіром, оточеним невеликими камінчиками чорного кольору у невигадливій срібній оправі. Це подарунок. Від дідуся. Він помер, коли мені років десять було. Тоді-но перед смертю і віддав. Сказав берегти. І все. Я й берегла. Одягала рідко. Так, помилуватися. Батько, коли дізнався про подарунок, лютував, але забрати не посмів. Та й пояснювати нічого не збирався. Так і жили: я ховала, він робив вигляд, що нічого не сталося. Тепер мій скарб лежав у кишеньці наплічника, в коробочці. Туди ж поклала гроші - небагато, але на якийсь місяць вистачить, а там підзароблю, не вперше. Кожна копієчка в моєму гаманці - результат моєї праці.