Розділ 20. Доріан фон Мандірос

Зараз

Доріан повільно видихнув і відкинувся на спинку стільця. Рух був ледачий, майже невинний, але в ньому відчувалась звичка володіти простором. Тепер уже він виглядав господарем кімнати, а не гостем. Світло лампи ковзнуло по його обличчю й застрягло в очах, зробивши їх темнішими, глибшими, ніж вони були насправді, наче там осіло щось невимовлене.

- Дозвольте запитати, слідчий Люпине, - мовив він тихо, майже ввічливо. - Ви звернули увагу на одну… часову дрібницю?

Люпин не поворухнувся. Лише тінь від його плеча трохи зсунулася по стіні.

- Я слухаю.

- Службу безпеки Імперії не викликали ні одразу після смерті Ріки Айови, - продовжив Доріан, - ні після того, як я передав звіт декану фон Девону. - Він зробив паузу, даючи словам осісти. - Ви з’явилися лише після інциденту з магічними полями.

Перо в пальцях Люпина завмерло.

- І що ж ви хочете цим сказати? - спитав він обережно, не відводячи погляду.

Доріан усміхнувся. Не як адепт. Як людина, яку звикли слухати навіть тоді, коли вона мовчить.

- Ви читали мій звіт, - відповів він. - Там були мої підозри щодо бездушних. І якщо скласти все разом, картина стає очевидною. В академії давно працював демон. - Він вимовив це буденно, майже безбарвно. - І адміністрація робила все, щоб не виносити сміття за ворота. Рудольф фон Девон. Декан рунології. Ідеальна посада. Ідеальний доступ. Ідеальне прикриття.

Тінь від його профілю лягла на стіну різко, ламаючись під кутом, мов силует хижака перед стрибком.

- Ріка Айова стала помилкою, - продовжив Доріан спокійно. - Або загрозою. Вона побачила щось, чого не мала. І він її усунув. Потім намагався заглушити все звітами, внутрішніми перевірками, фразами на кшталт “нещасний випадок”.

Люпин примружився.

- А далі?

- А далі кілька адептів, - Доріан ледь знизав плечима, - почали ставити неправильні питання. І це йому зовсім не сподобалося. Демони не люблять, коли хтось дивиться їм під маску. Тож він вирішив діяти радикальніше.

- Ви стверджуєте, що він намагався вбити й інших? - холодно уточнив Люпин.

- Я стверджую, що для нього це було логічним продовженням, - відповів Доріан. - Закрити справу раз і назавжди. Без свідків. Без шуму.

Настала тиша. Важка, як дим після пострілу.

- У вас є докази? - нарешті спитав Люпин.

Доріан повільно повернув голову й подивився йому прямо в очі. З викликом. Без страху.

- Це ваша робота, - сказав він м’яко. - Шукати докази.

Люпин кілька секунд мовчав, а тоді кивнув. Повільно. Визнанням, не згодою.

- Добре, - мовив він. - Тоді поясніть мені інше.

Він нахилився вперед, і світло лампи вирізало зморшки біля його очей, зробивши їх глибшими.

- Як четверо адептів першого року, - почав він, перераховуючи, мов зачитував список підозрюваних, - Геката Сайлос, Адріан Шивон, Корделія Юана, Габріель Холі… - пауза. - І троє зі студради. Ви. Оріон Орібузький. Астора Ліліт. Змогли розкусити істоту, якій, імовірно, не одна сотня років? Демона з досвідом, з сотнею душ за спиною. І не просто викрити його… а здолати?

Усмішка Доріана зникла. Залишився лише спокій. Той самий, що буває у людей, які знають ціну кожному слову.

- Можливо, - відповів він тихо, - ви недооцінюєте програму академії?

Гра тривала. Але тепер правила диктували вже двоє.

Менше ніж два тижні тому

Кабінет голови студради тонув у м’якому напівтемряв’ї. Сонце вже клонилося до обрію, і його світло, пробиваючись крізь високі вітражні вікна, лягало на темне дерево столів і шаф кольоровими плямами, наче хтось недбало розсипав скло з калейдоскопа. Зелені дивани здавалися ще глибшими в тінях, а повітря було густе від запаху  чорнила. Серед стосів документів сидів Доріан. Зосереджений, як завжди, рівний, трохи блідий після чергової безсонної ночі.

Двері відчинилися без стуку.

 - Я так і знав, - голос Оріона був трохи насмішкуватим, трохи втомленим. - Знову ні сну, ні їжі. Тільки папери й самознищення.

Він ступив усередину і в ту ж мить за його плечем у приміщення ковзнула чорна тінь. Ворон зробив півколо під стелею й сів на високу шафу біля вікна. Пір’я Бурі було не просто чорним, воно вбирало світло, ковтало його, віддаючи натомість холодним синюватим полиском. Очі, темні й уважні, блиснули, коли вона нахилила голову, уважно стежачи за Оріоном. Птах ворухнув крилами, ніби відчув хвилю напруження, що йшла від господаря, і тихо клацнув дзьобом.

- Приніс вечерю, - Оріон поставив на стіл пакунок із їдальні. Аромат запеченого м’яса, теплого хліба й кориці миттєво витіснив запах паперу. - Бо якщо не я, то тебе врятує хіба що випадковий герой або надприродне втручання.

Він розклав їжу на низькому столику між двома зеленими диванами: миску гарячого овочевого рагу з телятиною, дві булочки з маслом, фрукти, карамельний пудинг і пляшку малинового соку.

Доріан підняв погляд, і втома на мить відступила.

- Я вже починаю підозрювати, що ти мій ангел-охоронець, - сказав він, відсуваючи документи.
 - Якщо й ангел, то хіба падший, - відповів Оріон, сідаючи навпроти. - І то з льодяником на паличці, а не німбом. І без крил. Лише з сарказмом.

Вони їли мовчки кілька хвилин. Тиша між ними не тиснула, а працювала, мов добре налаштований механізм. Буря час від часу змахувала крилами, реагуючи на кожен сплеск думок Оріона. Доріан ковзнув поглядом по птаху, а тоді усміхнувся:
- До речі… а де Грім? Він мені подобається більше. Не дивиться, так, наче вирішує чи варто настукати дзьобом по голові.

- Грім приглядає за однією скалкою, - спокійно відповів Оріон. - Дуже небезпечною і непередбачуваною.

Буря тихо каркнула, ніби підтверджуючи важливість сказаного.

Оріон відклав ложку.

- Тож. Ти кликав мене не просто так.

- І одразу до справи, - Доріан усміхнувся кутиком губ. - Невже я не можу просто запросити старого друга без прихованого мотиву?