Розділ 17. Геката Сайлос

Зараз

- Мене цікавить інше, - мовив Люпин. - Чому тебе так цікавила Ріка Айова.

Геката моргнула повільно, майже ліниво. Наче не почула. Або не зрозуміла.

- Цікавила? - перепитала вона з легкою ноткою здивування. - Ви, певно, щось плутаєте, пане слідчий.

Вона відкинулася на спинку крісла. Чорна форма академії сиділа на ній надто добре, наче її шили на неї. Глибокий чорний підкреслював блідість шкіри, а руде, хвилясте, пишне волосся спадало на плечі живим полум’ям, яке ніхто й ніколи не намагався приборкати.

Її губи були яскраво-червоні, ніби щойно змочені вином або кров’ю, і усмішка грала на них так само природно, як дихання. На пальцях блиснули персні: рубіни й обсидіан, важкі, старі, надто дорогі для адептки. Срібні сережки тихо дзенькнули, коли вона нахилила голову. На шиї - срібне намисто з великим рубіном, що лежав просто над ключицями, мов застигла крапля вогню.

- Я взагалі з нею не була особисто знайома! - додала вона легко. - Ім’я відоме, звісно. Після такої трагедії. Але в мене не було жодних причин цікавитися нею.

Люпин відчув, як щось неприємно сіпнулося всередині. Не злість. Роздратування. Його дратувала її легкість. Те, як вона сиділа, наче це не допит, а нудна розмова за чаєм. Дратувало, як вона бреше, красиво, без зусиль, без найменшого страху бути викритою. І ще більше, те, що вона знала: він це бачить.

- Краще говори правду, адептко Сайлос, - сказав він спокійно. Надто спокійно. - Поки я добрий.

Геката усміхнулася ширше. Наче почувши жарт.

- О, доброта, що ховається за похмурістю! - відповіла вона м’яко. - Професійна деформація?

Люпин повільно зітхнув.

- Багато адептів зазначали, - продовжив він, дивлячись на неї, - що рудоволоса, чорноока адептка першого року розпитувала про Ріку Айову. І робила це з… надмірним ентузіазмом. Ти була наполегливою. Допитливою. Занадто зацікавленою для людини, яка «не знала» жертву.

Геката знизала плечима. Ланцюжок на шиї тихо дзенькнув.

- Рудоволоса, чорноока адептка? - вона задумливо нахилила голову. - Ви впевнені, що це була я? В академії, здається, більше ніж одна рудоволоса адептка.

Вона глянула на нього з удаваною невинністю.

- Може, вам просто хочеться бачити мене всюди?

Тінь на стіні ворухнулася. Полум’я свічки здригнулося, на мить витягнувшись вгору, ніби реагуючи на її настрій. Люпин дивився на неї довго. Він уже не сумнівався: вона щось знала.

- Ти граєшся, Сайлос, - тихо сказав він. - Але ігри закінчуються швидше, ніж ти думаєш.

- Я знаю, - відповіла вона так само тихо. - Саме тому вони такі цікаві.

Менше ніж два тижні тому

Геката так і не змогла втиснутися в це мирне, смертне життя за стінами закритої академії. На лекціях вона позіхала так широко, що магістри нервово збивалися з думки. На практиках сперечалася, не добираючи слів, бо терпіти не могла, коли їй пояснювали очевидні речі, та ще й неправильно. А іноді просто не приходила. Лінь була її природним станом, а дисципліна, особистою образою. Замість цього вона блукала коридорами академії.

Її думки вперто крутилися над змовою, що брала свій початок в цих коридорах .
Щось у цій академії смерділо брехнею, і запах ішов саме від клубу вдосконалених умінь. Тому вона вирішила відразу перейти до справи. У Пеклі вона б почала з катувань. Тут довелося обрати скромніший формат. Але правила допиту універсальні.

Вночі вона вистежила одного з членів клубу. Худорлявий хлопець з факультету артефакторики, Еріс Ван. Він ішов темним коридором після вечірньої практики , не озираючись, немов страх був для нього теоретичним поняттям.
Геката ковзнула за ним тінню. Її кроки не мали звуку. Коли він звернув у тупик, тінь ожила. Вихопилася з темряви, зімкнулася навколо нього і затягла в покинуту аудиторію, де пил осідав роками.

- Спокійно, - прошепотіла вона, ставлячи його перед собою. Голос був м’який, майже лінивий. - Просто кілька запитань.

Хлопець не здригнувся. Не скрикнув. Навіть не кліпнув. Його очі були порожні. Не залякані. Не скляні. Саме порожні, як згасле вогнище, де колись було полум’я. Геката завмерла. У Пеклі вона бачила різне. Страх, лють, відчай, насолоду. Душі там горіли, навіть коли ламалися. А тут… Холод повз уздовж її хребта, і це було настільки неприродно, що вона розсердилася.

- Ні, - тихо сказала демониця. - Цього не може бути.

Вона зрозуміла миттєво. Душі в ньому не було. Перед нею стояла лише оболонка, акуратна, функціональна, порожня.

- Що ти знаєш про Ріку Айову? - спитала вона вже жорсткіше.

Хлопець відповів рівним, безбарвним голосом, немов повторював фразу, вирізану на камені:

- Чому я маю відповідати?

Їй захотілося розбити щось. Не його - це було б занадто просто. Саму ідею.

Бо якщо душу забрали, а не знищили, то коло підозрюваних звужувалося до смішного мінімуму. Ангели й демони.

Геката скривилася. Ангели? Ні. Ці крилаті фанатики могли бути жорстокими, могли бути сліпими, але вони не крали душі нишком. Вони або «рятували», або знищували. Без схем, без тіней, без акуратних порожніх оболонок. Для них душа - тягар, відповідальність, вирок. Не трофей.

А от демони…Вона відчула, як у грудях повільно ворухнувся знайомий холодний розрахунок. У Пеклі душа - це не абстракція. Не метафора. Це валюта. Паливо. Одиниця виміру влади. Ієрархія Пекла не трималася на титулах чи походженні. Вона трималася на силі. А сила завжди мала ціну в душах. Чим більше ти зібрав, тим вище піднявся. Чим довше збирав, тим небезпечнішим ставав.

Геката повільно видихнула. Якщо це демон…то скільки душ він уже забрав? І як давно почав?

Академія існувала десятиліттями, якщо не століттями. Клуб - роками. Якщо хтось збирав душі тут системно, під прикриттям навчання, - це означало лише одне. Це не дрібний гравець.
І не випадковий хижак. Це хтось дуже могутній. Або хтось, хто став таким. Її погляд знову ковзнув по порожніх очах Ерісa Вана, і цього разу лінь відступила. Зовсім трохи, але цього було достатньо, щоб її це розлютило.