Розділ 16. Адріан Шивон

Зараз

Адріан знову опинився в кабінеті декана факультету рунології. Та цього разу простір належав не фон Девону. Його займав інший хижий спокій. Пристальний погляд Люпина тримав приміщення міцніше за будь-які охоронні руни. Двері за спиною Адріана зачинилися майже беззвучно. Він зупинився на мить, вдихнув повітря, просочене пилом і старим чорнилом, і лише тоді підійшов до стільця навпроти столу. Сів рівно. Спина пряма. Плечі зібрані. Поза людини, яка звикла тримати удар, навіть коли не розуміє, звідки він прилетить.

Люпин не поспішав. Перегортав папери повільно, майже ліниво, дозволяючи тиші зробити перший крок. Вона тиснула, проникала під шкіру, змушувала думки збиватися з кроку.

- Адріан Шивон, - нарешті промовив він. Голос був рівний, безбарвний, як вода в крижаному колодязі. - Мене цікавить… - Люпин підвів погляд. - А твоя взаємодія з деканом факультету рунології. Рудольфом фон Девоном.

Не звинувачення. Не питання. Факт, кинутий на стіл. Адріан не здригнувся. Та його пальці, складені на колінах, ледь помітно стиснулися, ніби шукаючи опори.

- Він декан, - відповів він стримано. - Я адепт.

- І все ж, - Люпин повільно відсунув один аркуш, - ти цікавився клуб вдосконалених умінь? Клуб, куратором якого був фон Девон.

Кілька секунд мовчання.

- Хотів, - визнав Адріан. - Але місця не було. Не для сироти з Півночі.

Люпин нахилився вперед. Світло лампи ковзнуло по його обличчю, загостривши риси.

- Розкажи про цей клуб!

Адріан на мить замислився, підбираючи слова з тією обережністю, з якою торкаються гострого леза.

- Це не таємне товариство, якщо ви про це. Не змова. І точно не секта. Клуб для найкращих адептів. Тих, хто хоче більше практики. Більше знань. Там не було… розваг.

- А що було?

- Навчання, - твердо відповів він. - Руни. Теорія. Складні формули. Аналіз помилок. Туди приходили туди не за силою, а за контролем.

- А фон Девон? - Люпин не відводив погляду. -  Що скажеш про нього?

- Він був… - Адріан зробив паузу. - Спокійним. Вимогливим. Холодним. Ніколи не примушував. - Злегка насупився. - Був наче не з цього світу.

Люпин відклав перо.

- Цікаво, - мовив він. - У записах фон Девона, які вдалося знайти після його зникнення, фігурує твоє ім’я.

Повітря в кабінеті стало щільнішим.

- Моє? - Адріан насупився. - У якому сенсі?

- Не як об’єкт дисциплінарного нагляду. Не як порушник. - Люпин уважно спостерігав за ним. - Швидше… як позначка. Ім’я, винесене окремо.

Адріан мовчав кілька секунд. Його погляд ковзнув до підлоги, затримався на тіні від столу, а тоді знову піднявся.

- Я не знаю, чому він міг мене записувати, - сказав він тихіше. – Нас нічого не пов’язувало!

- Абсолютно нічого? – недовірливо перепитав Люпин.

- Я сирота з Півночі, - різко відповів Адріан. У його голосі з’явився метал. - Без роду. Без титулів. Без покровителів. Мені нічого було йому дати. І нічого взяти.

Люпин не моргнув.

- Декани рідко цікавляться тими, хто «нічого не вартий».

- Тоді він помилився, - відрізав Адріан. - Або бачив те, чого я сам не знаю.

Тиша знову повернулася. Цього разу - напружена, мов струна.

Менше ніж два тижні тому

Адріан сидів на кам’яній лавці біля фонтану, занурений у пожовклі сторінки старого підручника з бойової магії. Перерва між основами захисної магії та рукопашним боєм була єдиним проміжком тиші в його розкладі, і він не дозволяв собі марнувати її на безцільний спокій. Вода спадала срібними каскадами, ритмічно, майже заспокійливо. У повітрі стояв густий запах соснової смоли й озону - неподалік хтось тренував руну відновлення, і магія ще не встигла розсіятися. На мить Адріан дозволив собі розслабитися. Ярмарок клубів, списки, узгодження, нескінченні прохання і суперечки… усе це залишалося десь позаду. Занадто добре, щоб тривати довго.  

- Шивон! - різкий голос розрізав повітря, мов клинок.

До нього прямував Оріон Орібузький із виглядом людини, яка добровільно йде на штурм фортеці без плану, але з гостро наточеним клинком. В одній руці він ніс стос зім’ятих паперів, у другій крутив льодяник на паличці. Його хода була легкою, майже недбалою, але очі виділялися. Зазвичай іронічні й відсторонені, тепер вони були зібрані, насторожені і вперті.

- Ти вільний? - без будь-яких вступів кинув він. - Мені потрібна твоя допомога.

Не чекаючи відповіді, Оріон сів поруч. Папери лягли на лавку, льодяник зник у роті. Він поводився так, ніби це місце давно було його.

- Допомога? - перепитав Адріан , уважно дивлячись на нього. - Я думав, ти не визнаєш чужої участі у своїх справах.

- Зазвичай - ні. Але є виключення, - сухо відказав Оріон. - Мене дратує один рудий, але мушу визнати: інколи він має рацію.

Адріан повільно закрив книгу і відклав її поруч.

- Асторат?

- Вірно. - Оріон нахилився ближче, знижуючи голос. - Він порадив мені копнути глибше в діяльність клубу вдосконалення умінь. Я копнув. – Темний маг зробив паузу. Не театральну, а обережну. - Я говорив із кількома їхніми членами. І всі вони… дивні. Наче під копірку. Холодні. Надто стримані. Не дивляться в очі. Відчуття таке, ніби вони не тут. І жоден не сказав нічого конкретного. Наче… - Оріон стиснув зуби, - Щось приховують.

- І чим саме я можу допомогти? - запитав Адріан. Він відчув, як у ньому щось тихо напружилося.

Темний маг різко перевів на нього погляд, оцінюючи, зважуючи, вирішуючи.

- Ти сильний. Розумний. Дисциплінований. І головне , маєш репутацію ідеального старости. Вони тебе приймуть, не ставлячи зайвих запитань. - Він усміхнувся криво. - Мене ж давно вважають проблемним. А от ти можеш стати їхнім новим зразковим членом.

Адріан скептично підвів світлі брови.

- Ти хочеш, щоб я шпигував?