Розділ 15. Асторат Ліліт

Зараз

- Ти знаєш, що руничний захист у кімнаті Ріки був не зламаний. Його зняли професійно.

- Не знав, - кивнув Асторат. – Але, з самого початку я не вірю в істеричну теорію про випадковість.

- Хто міг це зробити?

Пауза. Цього разу - справжня.

- Хтось, хто мав доступ. Досвід. І час, - відповів він тихо. - І хтось, хто вміє виглядати невинним.

- Наприклад?

Асторат усміхнувся. Повільно.

-Наприклад, той, кого ви вже допитували.

Люпин не кліпнув.

- Оріон?

- Або хтось, хто хоче, щоб ви так думали, - легко додав Асторат. - Темна магія завжди зручний цап-відбувайло.

- Ти його захищаєш?

- Я його… цікавлюся, - відповів рудоволосий адепт. - Він не з тих, хто вбиває без причини. А причина тут є. Просто не на поверхні.

Люпин підвівся. Його тінь впала на стіл, перекривши світло.

- Якщо ти щось приховуєш…

- Я приховую багато чого, - перебив Асторат із тихою усмішкою. Він грався. - Але не це. Бо якщо хтось справді грає з душами… мені б не хотілося, щоб гру завершили без мене.

Він підвівся, поправив піджак.

- І маленька порада, пане Люпин. Придивіться не до тих, хто говорить. А до тих, хто мовчить надто правильно.

Двері зачинилися м’яко. Наче нічого й не сталося. Люпин залишився сам. Він повільно зробив позначку в досьє.

«Асторат Ліліт. Небезпечний. Не бреше. Але каже не все. Походження?»

Менше ніж два тижні тому

Їдальня Академії на пагорбі завжди нагадувала Асторату вулик. Гулкий, переповнений ароматами спецій, гарячого хліба і нескінченною кількістю голосів, що зливалися в одну розмиту хвилю. Тут легко було зникнути, стати тінню серед інших тіней. Асторат любив цей хаос. Він годував його не гірше за їжу.

Недільний ранок пах кавою, маслом і лінощами. Демон вмостився на підвищенні біля вікна, неквапливо сьорбаючи чай і спостерігаючи, як сонце повільно ковзає по кам’яних плитах підлоги. І саме тоді він побачив Оріона.

Чорна форма, звичний стіл, стара книга, розкрита майже з благоговінням. Поряд - чашка кави з карамеллю. Солодке. Його маленький, сором’язливий гріх. Оріон сидів так, ніби навколо не вирувала їдальня, ніби світ зменшився до сторінок перед ним. Надто серйозний для адепта. Надто зібраний. Надто… спокійний. Асторат не втримався.

Він опинився поруч майже беззвучно, поставив свою чашку навпроти, наче був тут завжди.
- Ну що, великий детективе, як успіхи? - з удаваною серйозністю протягнув він, перенісши собі на тарілку одразу три круасани й шматок пирога, який явно не входив до сніданку адептів. - Чи душогуба вже спіймано, а я все проспав усе найцікавіше?

Оріон навіть не підняв очей.

- Я снідаю.

- О, я бачу, - Асторат нахилився ближче, уважно вдивляючись у його обличчя, наче намагаючись розгадати, що саме його гризе.

Оріон таки глянув на нього і скептично зітхнув.
- Якщо ти прийшов пожартувати, зеконом час. Я не в настрої.

- О, знаю цей тон, - з театральним співчуттям зітхнув демон, відкушуючи круасан. Крихти обсипалися на тарілку. - Це тон людини, яка або нічого не знайшла, або знайшла забагато.

Оріон повільно перегорнув сторінку.
- Є ще третій варіант. Я не хочу говорити з тим, хто запихає в себе їжу, наче удав.

- Образливо, - Асторат притис руку до грудей. - Я ж заради тебе. Ну, що там? Поділися зі своїм найкращим другом.

Відповіді не було. Асторат примружився, а потім знизав плечима.

-Якщо хочеш знайти ниточку, почни з клубу вдосконалених умінь.

Оріон скривився.
- Ти про той гурток, який називають «клубом вискочок»?

- Саме він, - весело хмикнув Асторат. - Там збираються ті, хто надто амбітний, щоб бути просто адептами. Вони граються з експериментальними рунами, алхімічними печатками, заклинаннями, що навіть магістри бояться перевіряти на практиці. Якщо Ріка десь і копала - то там.

Оріон не відповів, але в його погляді щось промайнуло - холодна зацікавленість. Асторат усміхнувся краєчком губ. Йому подобалося викликати реакцію. Байдужість Оріона дратувала його більше, ніж святі псалми на світанку.

Він уже збирався кинути ще одну репліку, коли раптом завмер і повернув голову. Очі спалахнули знайомим вогником.
- О, а ось і мої улюблені світлячки! - вигукнув він, махнувши рукою.

До їдальні саме зайшли Габріель і Адріан. Ангелочок, як завжди, виглядала бездоганно: чиста біла сорочка, світле волосся, що ніби відбивало світло навіть у тіні. Поруч  із нею - Адріан, похмурий, мов буря, яку ангел марно намагається втримати в межах ясного неба.

- Ходіть сюди! - гукнув Асторат. - Познайомтеся з моїм другом Оріоном, найкращим темним магом і найбільшим занудою академії!

Габріель зупинилася, зітхнула, але все ж підійшла.
- Ти надто голосний для ранку!

- Дякую, - задоволено відповів Асторат. Саме цього він і прагнув. - Я сприйму це як комплімент.

Адріан лиш кивнув, не сідаючи одразу. Його погляд ковзнув по Оріону - уважний, холодний, оцінювальний. Темний маг повільно підвів очі. Їхній погляд перетнувся. Без слів. Без жестів. Лише мовчазне розуміння: цей - небезпечний. Просто інакше.

- Отже, - продовжив Асторат, з удаваною серйозністю, - Оріон, знайомся: староста факультету захисної магії, Адріан Шивон. А це його заступниця - Габріель.

Поки вони обмінювалися стриманими, майже колючими фразами, до столу підійшла Геката.  Побачивши знайому компанію, а особливо Адріана в оточенні ангела й свого брата, вона зупинилася. Її очі спалахнули м’яким, але небезпечним вогнем.

- О, можна приєднатися? - запитала вона, вже сідаючи без запрошення.

Асторат, розкинувшись між ними, відчув себе саме там, де й любив бути - у самому центрі хаосу. Зліва сестра, яка мріяла спалити його за будь-яку дурницю; справа - ангел, який хотів зробити те саме, але благословенням.