Розділ 14. Оріон Орібузький

Зараз

- Ви перевіряли кімнату загиблої адептки, - почав Люпин рівним, майже буденним тоном. Таким говорять про погоду або рахунки, а не про злочини. - Без дозволу. Без супроводу. І, судячи з усього, без жодного запису у звітах. Лише помітка про тайник.

- Я проходив поруч і помітив аномалію, - спокійно відповів Оріон. Його голос не здригнувся, але плечі ледь напружилися. - Руничний захист був знятий професійно. Не зламаний. Не продавлений силою. Акуратно розібраний, шар за шаром.

- Ви спеціаліст з рунології? - миттєво, без паузи, вдарив Люпин.

- Ні.

- Але впізнали роботу майстра.

Куточок рота Оріона ледь сіпнувся. Ледь помітно, але достатньо.

- У мене гарна пам’ять. - мовив він, повільно.  - І ще краща інтуїція. А ще, моя особистість значно різноманітніша, ніж рядок у досьє.

Люпин не усміхнувся. Лише відкинувся на спинку крісла. Дерево тихо скрипнуло, ніби саме крісло знало, що ця розмова не обіцяє нічого доброго.

- Цікаво, що саме інтуїція привела вас туди… - Він нахилив голову, уважно роздивляючись Оріона, мов нову фігуру на шахівниці. - Ви були один?

Пауза. Тонка. Натягнута. Навіть годинник на стіні, здавалося, на мить затримав подих.

-Так. – кивнув Оріон.

- Геката Сайлос, - додав Люпин майже між іншим, спостерігаючи не за відповіддю, а за очима сина Герцога. - Адептка першого курсу. Сирота. Успішність в неї жахлива. Що вас пов’язує?

Оріон повільно прокрутив льодяник між зубами.

Менше ніж два тижні тому

Оріон ішов темним коридором, і кожен його крок був порушенням регламенту. Після вечірнього дзвону академія мала спати. Коридори повинні були бути порожніми, як сторінки забороненого гримуару, закритого на сім печатей. Але, він мав все перевірити. Навіть, якщо потрібно порушити кілька правил.

Стіни дихали холодом, світильники тьмяно жевріли, відкидаючи викривлені тіні. Тут усе здавалося надто тихим, надто правильним. Саме так виглядають місця, де щось уже сталося. Двері кімнати Ріки Айови були прочинені. Ледь-ледь.

Руничне світло на косяках згасло. Не зруйноване. Не пошкоджене. Саме згасле.
Хтось акуратно, майстерно розібрався в плетінні ізоляції. Оріон відчув, як у грудях повільно стискається холодна пружина. Він на мить стиснув кулак. Атакуючі руни, тонкі й агресивні, обвили пальці, наче нетерплячі хижаки. Вони чекали лише думки, щоб вирватися.
Оріон вдихнув. Повільно. Глибоко. Він штовхнув двері.

І замість ворога побачив…знайому постать. Руде волосся, скуйовджене так, ніби його власниця принципово не визнавала існування гребінців. Темні очі, ліниво примружені з-під пасм. І посмішка - нахабна, самовпевнена, така, що зазвичай передує проблемам.

- Тільки не ти… - руни згасли самі собою. Оріон втомлено провів рукою по обличчю, наче намагаючись стерти стерти побачене. - Краще б тут був демон. Або агент Таємної Канцелярії. Або хто завгодно. Але не ти.

- Як не виховано! - позіхнула Геката, розвалившись на одному з ліжок так, ніби це її кімната. - Розслідування - Розслідування, між іншим, справа не з простих.

- Розслідування? - Оріон розгорнув  льодяник на паличці й кинув у рот, роздратовано тримаючи обгортку двома пальцями. - Ти тут три дні, адептко першого року. Навіть пил ще не встиг осісти на твоїй формі. Яке ще розслідування?

- Те саме. - Її очі лукаво блиснули.

- А, ясно. - Він підняв брову. - Тут нема що розслідувати. Дурний жарт старших. Перевірка нервів. Так у нас заведено. Якщо тобі складно - йди зараз.  Дар не для слабаків.

Оріон сказав це легко. Надто легко. Бо знав на власному досвіді, якою ціною дається той самий «дар», і як важко нести його, коли він більший за тебе самого.

Геката не відповіла одразу. Повільно підвелася й уважно подивилася на нього, ніби бачила вперше.

- Тоді чому, - її голос став тихішим, майже лагідним, - кімнату опечатали? - Вона зробила крок ближче, вивчаючи його поглядом. - І чому ти тут, великий і могутній, темний напівельф, якщо це просто жарт?

Оріон завмер. Між ними на мить зависла тиша, густіша за повітря. Вона знає. Звідки? Як? Його походження було таємницею. Всі знали, що він незакононароджений син герцога Орібузького. Але ніхто навіть не здогадувався, що його матір, темна ельфійка, майже двохсотрічна.

Його погляд мимоволі ковзнув униз по лінії її плеча, по тіні на щоці, по губах, у яких уже народжувалася нова іронія.

-  І кожне полум’я має свій відбиток у тіні. – з хитрою посмішкою промовила Геката. - Але тінь теж горить, якщо дивитися досить довго.

Оріон кліпнув. А потім розсміявся. Голосно, різко, з тим викликом, який так ненавиділи магістри. Настороженість розсипалася, мов скло.

- Ти серйозно? Арденор? - Він хитнув головою. - Ти почала розслідування, надихнувшись дурнуватим пригодницьким романом?

- Він не дурнуватий! - обурилась вона, роблячи ще один крок до нього. - І там чудові рунічні описи!  

Вона різко потягнулася до його чупа-чупса, і ступила на розхитану дошку. Різкий рух - і Геката втратила рівновагу. Оріон зреагував миттєво. Одна рука лягла їй на талію. Друга втримала їх обох. Мить, і вони стояли надто близько.

Її волосся пахло корицею й димом. Його подих торкнувся її шкіри. У маленькій кімнаті повітря ніби спалахнуло й одразу стало задушливим.

Геката підняла погляд. Її очі потемніли, наче щось у них прокинулося. Це зачаровувало. І усвідомлення цього змусило Оріона різко відпустити її й відступити на крок.

- Обережніше, - коротко кинув він , присідаючи.  - Дошка нерівна.

Він посунув дощечку і побачив ледь помітні залишки спалених рун. Свіжі. Його погляд став серйознішим.

- Тут був тайник, - пробурмотів він. - І його знищили зовсім недавно.

- От бачиш! - Геката аж спалахнула від радості. - Хтось випередив нас! Це змова, очевидно! Таємна організація, яка стежить за адептами! Ріка або була її частиною… або дізналася забагато!