Розділ 12. Габріель Холі

Зараз

Люпин відкинувся на спинку крісла, спостерігаючи, як полум’я свічки відбивається в її очах. Світло тремтіло, ковзало по її рисах, і здавалося - ось-ось згасне, не витримавши того спокою, що виходив від неї.

- Цікаво, - тихо мовив він. – Що ви знаєте про Астората Ліліт, - додав він, не чекаючи її відповіді. - І що ж вас пов’язує?

Габріель ледь кліпнула. Здавалося, питання застало її зненацька, хоча обличчя залишалося спокійним, мов гладь води.

- Ми працюємо разом у студраді, - відповіла вона просто.

Так, - кивнув Люпин, не відриваючи погляду. - Перший заступник голови. Розумний, харизматичний, безсоромний у своєму таланті. Але, наскільки я розумію, ваша присутність часто супроводжує його. Навіть там, де… це не обов’язково.

Тиша. Віск зі свічки повільно стікав по латунному підсвічнику, мов хвилини, що танули безслідно.

- Ви вважаєте, що ми затіяли щось погане? - спитала вона, і в її голосі не було виклику. Лише спокійна цікавість.

- Я вважаю, що ви щось приховуєте, - відповів Люпин холодно. - А це, адептко, небезпечніше за будь-яку змову.

Її погляд на мить потьмянів. Золото очей перетворилося на м’яке світло свічки - тепле, але крихке.

- Ми з ним дві протилежності. Будь-яка співпраця закінчилась б катастрофою.

- Протилежності притягуються, - з іронією промовив Люпин. - Хоча частіше - знищують одна одну. Ви маєте рацію, адептко Холі.

Вона не зреагувала. Лише її пальці, складені на колінах, зрадили напруження - ледь помітний тремт. І все ж її тиша здавалася не ознакою страху, а вибором.

Люпин заніс перо над папером, і кілька секунд у кабінеті панувала тиша - тиша, в якій стирається грань між вірою і сумнівом.

Менше ніж два тижні тому

Габріель увірвалася у свою кімнату, вибухаючи світлом, немов сонце, що спустилося просто в стіни гуртожитку. Її крила, усе ще розкриті, блищали білою енергію, а в очах горів праведний вогонь обурення.

- Безсоромний! - бурмотіла вона, заходячи у кімнату. - Як він сміє так поводитися зі мною! Демон! Нахабний, безбожний… привабливий…- Вона різко спинилася. Світло, що виходило з неї, здригнулося й затремтіло, ніби саме повітря розгубилося від її думок. – Ні! - Габріель ляснула себе по щоках, намагаючись отямитись. - Ні-ні-ні! Янголи не думають про це слово поруч із “демоном”!

Вона стиснула посох, щоб не вибухнути знову, і вже хотіла скинути піджак, коли помітила щось дивне. Неймовірно дивне.

За столом, де завжди панував порядок, - тепер сиділа Геката, біля якої панував творчий хаос, розкидані перо, залишки солодощів, плями чорнила і зім’яті аркуші
У нічній сорочці, з волоссям, недбало перев’язаним чорною стрічкою, вона виглядала… зосереджено.
Перед нею височіла стопка книг, схожа на маленьку вежу знання - крихку, але горду. Габріель застигла на порозі, ледь не випустивши посох.

- Це... - вона кліпнула, не вірячи власним очам.- Це що, я бачу диво?
- Якщо ти про те, що я читаю, - не відриваючись від книги, відповіла Геката, - то ні. Просто в мене закінчилися сни.

Габріель нахилилася трохи ближче, ніби боялася, що перед нею примара.
- Але... ти… ти ж зазвичай спиш по двадцять годин на добу.

- Я змінилася, - спокійно промовила демониця, роблячи позначку на полях.

- Змінилася? - повторила янголиця, підозріло примружуючись. - Ти не плануєш якийсь ритуал чи змову проти смертних?

- Ні, - спокійно відповіла демониця. - Просто знайшла нове захоплення.

Вона підняла книгу, обкладинку якої прикрашав вигравіруваний символ - вежа у вогні, а в полум’ї - тінь чоловіка з жезлом.

- “Печать Згорілої Вежі”. Перший том пригод Верховного мага Арденора, - сказала Геката з вогником у голосі.
- Арденора? - Габріель моргнула. - Це не історичний персонаж?
- Ні, - посміхнулася Геката, - але міг би бути.

Її очі спалахнули, коли вона почала розповідати:
- У столиці магів вибухає стара алхімічна вежа, що мала бути покинутою. З-під руїн виривається древній дух вогню, пов’язаний із засновником Імперії. І цей дух, уяви, пише рукописи, почерком самого Арденора!
- І він має дізнатися, чому? - зацікавлено перепитала Габріель, ховаючи посох у білому світлі.
- Саме так. Іронічний, розумний, трохи цинічний, ненавидить бюрократію... Він не герой - просто маг, який хоче спокою. Але світ не дає йому спокою.

Демониця відклала книгу, її чорні очі блищали, як обсидіан у свічковому світлі.

- Його дар - бачити минуле через предмети, - прошепотіла вона. - Уяви, торкаєшся руїни - і бачиш, як усе стало попелом. Чудово, правда?

Габріель, заворожена, лише кивнула Її гнів - такий палкий, такий праведний - розтанув, мов тінь перед світанком. Вперше вона побачила Гекату справжньою: не демонічну ледарку, а дівчину в якої очі палають.

- Знаєш... - м’яко сказала вона. - Ти не така, як я думала.
- Ще скажи, що я мила, і я почну сумніватися в твоїй святості, - буркнула Геката, ховаючи усмішку.

- Але все ж… - Габріель знову стала серйозною. - До речі, ти знаєш рудого демона в академії? Астората? Він був… надто спокійний. І зухвалий.
- Астората? - Геката підняла очі, й у них промайнуло щось лукаве. - Не знаю, що це за фрукт, але якщо зустрінеш - не пробуй його. Може бути з кісточкою.

Габріель розсміялася - щиро, світло, наче весняний дощ пробився крізь хмари. Її крила м’яко розтворилися, а напруга зникла.

- Я зрозуміла, - мовила вона, сідаючи на край ліжка. - Може, ти й демон, але, здається, з тих, що просто хочуть спокою.
- А ще пирога з вишневою начикою й пригод, - відповіла Геката, перегортаючи сторінку. - В ідеалі - без святих із посохами у кімнаті.

- О, це я можу гарантувати, - всміхнулась янголиця.

Тієї ночі світло їхньої кімнати не гасло до півночі.

Геката читала вголос про мага Арденора, а Габріель слухала, притулившись спиною до ліжка, із посмішкою, що ставала все теплішою. Можливо, саме так і починалося щось схоже на дружбу - навіть якщо одна з них була ангелом, а інша - демоном.