Розділ 11. Асторат Ліліт

Зараз

Погляд Люпина піднявся.

- Тебе, здається, пов’язує чимало з Доріаном фон Мандіросом. І з Оріоном Орібузьким теж.

Асторат відкинувся в кріслі, склав руки, наче йому розповідали анекдот, який він чув сто разів.

- Так, - усміхнувся він тихо, майже лагідно. - Хтось би навіть сказав - змова.

- І що ж вас поєднує?

- Ви ж читаєте досьє, пане Люпин, - він обережно поправив окуляри. - Але гаразд, для протоколу. Я вступив до академії, і - на жаль - юність не пробачає таланту. Мене занадто швидко помітили. І так само швидко захотіли зробити цапом-відбувайлом. Тож коли через рік з’явився блискучий юнак на ім’я Доріан фон Мандірос - розумний, добрий, безвідмовний - я подумав: ось воно, спасіння. Вперше можна було перекласти відповідальність на когось іншого.

Усмішка на його вустах стала повільною, котячою.

- І знаєте, це чудово спрацювало. З тих пір я йому винен. Тому й сиджу поруч із ним у студраді - як перший заступник. Такий собі баланс карми.

Люпин кивнув, не відводячи погляду.

- А Оріон?

- Наш спільний знайомий. Доріан познайомив нас. Він бачив, що нас обох приваблює те, що виходить за межі наших спеціалізацій. Я - алхімія, він - телепортація. Зрештою, ми заснували «Клуб незалежних досліджень». Дуже гарна назва, правда?

- Цікаві у вас захоплення, враховуючи факультети. -  Люпин перегорнув сторінку досьє. - Бойова магія, вогонь. Доріан  - теж вогонь. А Оріон… темна магія. Менталістика.

- Шляхи Божі несповідимі – широко посміхнувся Асторат.

- Що скажеш про інцидент із ритуалом призову душі Ріки Айови?

Пауза. Хвиля тіні ковзнула по його обличчю.

-Я справді нічого не бачив , - мовив він зрештою, спокійно. - І, між нами, я радив Доріану не довіряти Оріону з такими речами. Менталістам краще не чіпати смерть. Вони й живими ледве дають раду.

- Чому ж тоді розслідування доручили не тобі, а йому?

- Бо я, пане Люпин, людина зайнята. На мені - новачки, тренування, бойові збори, купа паперів. Ще й розслідування зверху? Ні, дякую!

Менше ніж два тижні тому

День у Астората почався з кави й хаосу. Він як завжди з першим дзвоном відправився в їдільню за чашко свого улюбленого гарячого напою, без якого він не починав свій ранок протягом чотирьох років.  Без міцної кави він не розмовляв, не думав і, бажано, не дихав.
Ледь зробив перший ковток, як пекло спустилося на землю - точніше, на його голову.

- Пане Асторате, а правда, що магістр Темріс не читає лекції, якщо Місяць у спаді? - писклявим голоском запитала перша причина головного болю.
- А якщо ми випадково викликали примару на тренуванні, це треба записати в звіт чи краще зробити вигляд, що цього не було? – питає ще одна причина ранкової метуші.
- Чому у розкладі факультету алхімії стоїть предмет “Демонологічна етика”? Це ж помилка, правда?
- Де знайти, куди подіти, як вийти, чому головна зала закрита, де буде ярмарок? – сипали питання, наче град.

Асторат лише потер чоло, зітхнув і повторив у думках улюблену фразу:

«Спокій, чекає тільки в раю. А, йому туди хід закритий.»

- Гаразд, - сказав він, зібравши свої нерви в кулак. - По-перше, магістр Темріс справді не читає лекції, якщо Місяць у спаді - бо він тоді спить. По-друге, якщо ви викликали примару під час зайнять, то пишіть звіт, якщо ні, то зробіть вигляд, що цього не було.  По-третє….

Його усмішка ледь трималася, але п’ятірка новоспечених старост випалювала нерви гірше за демонічне полум’я.

“Я вирішив перекласти на тебе твої обов’язки,” - сказав Доріан із тією своєю ідеально ввічливою посмішкою.
«Обов’язки, ага. Виглядало це радше як каральна операція проти одного бідного демона.»

До вечора він мріяв тільки про те, щоб сісти десь у кутку їдальні, насолодитися смаком їжі і не чути ні звуків, ні голосів, ні людей.

Їдальня академії шуміла - звуки чар, срібних ложок, розмов і сміху змішувались у гул, схожий на далеке гудіння демонічних порталів.
Асторат спокійно взяв тарілку з гострим овочевим рагу, сів біля вікна, зняв окуляри й потер перенісся.

Тиша. Нарешті. Цілий день його спокій тривожили тисячами питань. Нарешті в нього є змога відпочити. Він насолоджувався смаком людської їжі, це одне з того, що демон обожнював с цьому світі. Людська їжа. Людська кава. Людський спокій. Якщо це гріх - він охоче приречений.

Аж раптом він відчув, як повітря навколо змінилося. Холод, мов дотик тіней. І погляд - темний, знайомий, пекучий, як розпечене залізо на шкірі. Він підвів очі - і побачив її.

Геката. Його молодша сестра. Його найгірше і найсолодше прокляття.

Стояла за кілька столів, у темній формі, її руде волосся спадало хвилями, наче язики полум’я. Очі світилися безодньою, що прагне поглинути його. Її губи ворухнулися без звуку - але він прочитав по них кожну літеру:

“Зрадник!”

Його серце стиснулось.
І без жодного слова - він устав і… тихо зник.

Від будь-якого архангела чи вищого демона він би не тікав. Але від Гекати - завжди. Бо тільки вона знала його справжнє минуле. І тільки вона могла змусити його згадати, ким він був до того, як покинув пекло.

Він майже дістався виходу з їдальні, коли світ навколо потемнів. Світло погасло. А під ногами розчинилася тінь. Він зробив крок - і провалився у темряву. Асторат опинився в порожньому коридорі. Холодний камінь під ногами, легкий запах сірки у повітрі. Тінь розірвалась - і вона вийшла з неї, як із власного дому.

- Тікаєш від мене, брате? - голос її звучав тихо, але в ньому було більше сили, ніж у криках тисяч душ.

- Ні,  - Асторат поправив окуляри, криво всміхаючись, - просто стратегічно віддаляюсь, - я стратегічно віддаляюсь. Сімейні зустрічі шкодять травленню.

- Ти кинув мене. Не попрощався. І тепер ховаєшся серед смертних.