Розділ 9. Геката Сайлос

Зараз

-Адептка, що прагне бути в центрі подій? - нарешті промовив Люпин, і в його голосі бриніла іронія, як тонка сталь під шовком.

Геката ледь підняла брови. Її усмішка повільно розцвіла - недбала, ледве помітна, як відблиск на кинджалі.
– У центрі подій? – перепитала. – Звісно ж. Інакше навіщо тут бути? Академія - це не місце для тих, хто хоче тиші.

Вона нахилилася вперед, підперла щоку долонею й глянула на свічку. Полум’я тремтіло - і, здавалося, тремтіла вона разом із ним.

– А ви читали “Печать Згорілої Вежі”? – спитала вона раптом, майже пошепки.
Люпин моргнув.

– Перепрошую?

– Роман. Про мага, який випадково стає Верховним і розслідує вибух у Вежі алхіміків. – Її очі раптом ожили, в них спалахнув вогонь, справжній, майже дитячий. – Арденор. Ви б його оцінили. Він такий… похмурий, саркастичний. Завжди один проти світу. І все одно перемагає. Не тому, що сильний, а тому, що не здається.

Вона говорила швидше, ніж дихала. Слова котилися, наче вона раптом забула, де знаходиться. Її пальці жестикулювали в повітрі, ніби малювали сцени, яких не існувало.

– У фіналі він стоїть посеред попелу, а весь світ - проти нього. Але він сміється. Бо знає, що істина завжди… обпікає.
Вона замовкла, вдихнула, і тільки тепер зрозуміла, що мовчить уже не Люпин, а вся кімната. Навіть полум’я на мить завмерло, ніби спостерігало.Люпин дивився на неї довго, мовчки, не кліпаючи. Потім зітхнув, повільно, як людина, що вже знає висновок.
Він зробив позначку у своєму записнику - коротку, ледь видиму.

– Зрозуміло, – тихо мовив він. – Адептка, що живе у світі вигаданих героїв.
Його тон був без осуду, але з тим холодом, який буває, коли двері зачиняються остаточно.

Геката усміхнулася - розслаблено, навіть трохи переможно.

– А може, саме вони – єдині, хто ще знає правду, пане Люпин.

Він підняв на неї погляд.
– А може, саме тому вони й не живуть у реальності, – відповів він тихо.
Свічка здригнулася. Тінь Гекати на стіні спалахнула - і здалася на мить більша, ніж вона сама. Люпин закрив досьє.

Два тижні тому

Геката тихо зачинила двері, і замок клацнув із глухим, відлунюючим звуком - наче сама академія відрізала її від решти світу.
Світло магічного кристала на тумбі мерехтіло тьмяно, відкидаючи на стіни м’які тіні. Усе довкола дихало затишком: темно-синя постіль, що поглинала будь-яке світло, гобелен з вишитими рунами місяця, легкий аромат ладану й смоли.

Вона скинула халат і лягла на ліжко, втопаючи в м’яких подушках. Довгі руді пасма розлилися по подушці, як розтоплене золото або згасаюче полум’я після ритуалу.

На її обличчі з’явилася ледь помітна, хижа усмішка. Усі вони такі наївні... Цей Доріан зі своїм перснем і зразковими манерами. Вони й гадки не мають, хто я насправді.

Геката потяглася, солодко, ліниво - як кішка, що щойно повернулася з полювання.

- Можна просто байдикувати, - прошепотіла вона з насолодою. - Насолоджуватись теплом, спокоєм… цією дурнуватою свободою.

Її повіки повільно опустилися, світло почало гаснут,  і в ту ж мить щось різко пронизало груди. Біль був нестерпним - гострий, як криця, і водночас тягучий, як отрута. Геката судомно вдихнула, схопившись рукою за серце. Шкіра над ключицею почала палати. Із темряви проступав візерунок - чорний, живий, немов щойно накреслений розпеченим пером.

Знак сплітався з полум’я й крові: руно у вигляді кільця чорного вогню, в центрі якого червоними лініями сяяли три символи - око, змія й крила. Печать Короля Пекла.

Вона розгорілася, мов розпечене залізо, впиваючись у тіло. Біль вдарив з новою силою - вона впала на коліна, стискаючи простирадло, намагаючись не скрикнути. У голові з’явився голос - глибокий, темний, із холодом безодні.

- Ти справді думала, що я не помічу, мала брехунко?

Кожне слово проходило крізь кістки, розкочувалося в черепі низьким гулом.

- Ти моя кров, - промовив голос. - І якби ти не спробувала мене обдурити - я б засумнівався, що ти моя донька.

Легкий, глухий сміх. Холодний, як тріщина в льоді.

- Але пам’ятай, Гекато: поки ти під моєю печаттю, лінощі - твій ворог.

Печать спалахнула яскравіше, зчорніло, і біль розцвів новим вогнем.

- Кожного разу, коли ти наважишся марнувати час… коли забудеш, навіщо я тебе послав - біль буде твоїм нагадуванням. І з кожним разом - сильнішим.

Голос стих. Залишивши по собі гул у скронях і присмак попелу на язиці.

Печать потьмяніла, залишивши на шкірі вуглистий відбиток - як слід від обпаленої прикраси. Геката повільно розпласталася на підлозі, важко дихаючи. Піт збирався на лобі, долоні тремтіли.

- Чудово, - прошепотіла вона з іронією, витираючи губи. – Про спокій  можна забути...

Вона заплющила очі, повертаючись на ліжко. Коли біль відступив, залишивши по собі тільки глуху лихоманку, Геката різко підвелася. Їй потрібна була книга. Розгадка. Будь-що. Вона розуміла, що шанс малий, але маленький вогник надії тлів.

Бібліотека зустріла її тишею й запахом старих пергаментів. Вогники канделябрів здригалися, коли вона проходила повз - тіні тікали за нею, мов боялися. Її нічна сорочка ковзала по кам’яній підлозі, лишаючи за собою блідий шлейф, ніби вона була не живою, а примарою зі старих легенд.

Біль ще тлів десь під шкірою, у місці, де світилося прокляття. Але вона не звертала уваги. Занурюючись у напівтемряву, вона ковзала між стелажами, розчиняючись у тінях - майже беззвучно, немов дим, що шукає вихід.

Геката шукала демонічні гримуари - книги, що пахнуть кров’ю, спаленими рунами, старими угодами. Книги, які дихають силою пекла.

Але пальці наштовхнулися на інше - на палітурку з позолотою.

“Подорожі Верховного мага Арденора”

Вона скептично підняла брову.
- Що за безглуздя? - прошепотіла, але все ж розгорнула книгу.