Розділ 8. Доріан фон Мандірос

Зараз

- Отже, - нарешті порушив мовчанку Люпин. - Після інциденту. Що ви робили, адепте фон Мандірос?

Доріан сидів спокійно, як людина, що давно звикла бути під прицілом. Руки схрещені, постава бездоганна. Навіть у цій тісній кімнаті він виглядав, ніби сидить у власному кабінеті.

- Виконував розпорядження, - мовив він легко, майже недбало. - Декан факультету рунології доручив мені розпочати внутрішнє розслідування.

- Цікаво, - відгукнувся Люпин. - Декан рунології доручає адепту проводити розслідування. В академії, де п’ять факультетів, кожен із власним деканом, і де є ректор. - Він повільно підвів очі. - Де був ректор, коли на сцену падає тіло мертвої адептки?

Доріан ледь помітно зітхнув, як людина, якій знову ставлять занадто очевидне запитання.

- Ректор? - куточок його губ піднявся.– Ректор Фернандес нечасто з’являється навіть на урочистостях. І вже давно не цікавиться справами академії. Кажуть, він більше живе у світі ідей, ніж у реальності.

- А декани?

- Вони воліють не виходити зі своїх кабінетів. І не втручатись у те, що не приносить їм слави або вигоди. - Доріан злегка нахилив голову. - Усі, окрім Рудольфа фон Девона, декана факультету рунології.

- Девона, - повторив Люпин, обережно вимовляючи ім’я, як отруту, що дегустує перед судом. - Чому саме вам він дав це доручення?

- Він вважає, що дисципліна в академії - це мій обов’язок, - у голосі Доріана промайнув ледь вловимий іронічний відтінок. - Адже я - голова студентської ради. Звісно, він припустив, що це може бути жарт або витівка когось із адептів.

- А ви так не думали, - Люпин не питав, а стверджував.

Доріан усміхнувся з тією ж бездоганною ввічливістю, що й на початку.

- Після того, як бачив її мертве обличчя? Ні. Так не жартують. Навіть, тут.

- Ви натякаєте, що вам відразу спало на думку, що її вбили?

- Я нічого не натякаю, пане Люпин, - відповів він з тією солодкою обережністю, що межує з нахабством. - Я лише розповідаю факти. Невдалий жарт – малоймовірно, але, ймовірність, що вона ступила туди, куди не можна – висока.

Світло свічки ковзнуло по його обличчю, і золотаве волосся на мить спалахнуло міддю - наче полум’я віддзеркалилось у крові. Люпин нахилився вперед, поклавши долоні на стіл.

Вони мовчали. Двоє - різних за походженням, але однаково небезпечних.

Потім слідчий повільно розгорнув новий аркуш у папці. Пір’яне перо скрипнуло по паперу, і тиша знову впала - така глибока, що навіть полум’я здалося напруженим.

Два тижні тому

Кабінет голови студради потопав у м’якому світлі ліхтаря, що висів серед стелі. Папери лежали рівними стосами, розкладені за кольором сургучевих печаток, а в центрі - чорнильниця й перо з пір’я міфічного фенікса. На зеленому дивані залишився слід чиїхось денних відвідувань - тепла пляма, що ще не встигла охолонути.

Доріан фон Мандірос сидів за столом, притуливши підборіддя до руки. Його очі ковзали по текстах звітів. Він виглядав втомленим, але втомленим красиво: золоте волосся спадало на чоло, тінь від густих вій падала на обличчя, додаючи йому ще більшої зосередженості.

“Голова студради” - звання, що пахло не владою, а відповідальністю.

Короткий стукіт у двері вивів його з задумливості.

- Увійдіть, - промовив він спокійно.

Двері відчинилися - на порозі стояв Себастьян, його секретар. Акуратний, підтягнутий, із папками в руках і з виразом людини, яка дихає за графіком.

- Ось нові відомості від факультетів. Декани просять розглянути сьогодні. Особливо цю, - він поклав зверху тонку теку, перев’язану срібною стрічкою. - Відомість про пропуски. Ви ж знаєте, що деканати не в захваті від недисциплінованих адептів.

Доріан кивнув, втомлено посміхнувшись:

- Дякую, Себастьяне. Як завжди - вчасно.

- І ще, - тихо додав той, трохи відкашлявшись. - Пане голово… не забувайте про себе. Ви ж знову проведете вихідні тут?

- У мене вихідні? - глухо посміхнувся Доріан. - Дивне слово.

Себастьян зітхнув і, схиливши голову, розчинився у напівтемряві коридору.

Тиша повернулася. Тільки цокіт годинника й шелест сторінок. Доріан розкрив верхню теку.
Погляд ковзнув по списку імен, факультетів, підписів викладачів.
Демонологія, алхімія, бойова магія, темна магія, ритуалістика…

І тут - рядок, що спалив його увагу.

Сайлос Геката - відсутня на всіх заняттях з початку навчання.

Він зупинився, підвів голову. Легкий холод пробіг по спині.
Геката не з’являлась на зборах першокурсників. Уже два дні - жодної появи, жодного запису, жодного сліду.

Доріан відклав теку. На зап’ястку його лівої руки спалахнув артефакт - чорний нефритовий браслет із витонченими срібними рунами.
Він торкнувся каменю і крізь повітря пробіг тихий, чистий дзвін. Символи спалахнули, ніби світлячки в темряві:

«Оріоне, мені потрібна твоя допомога. Завітай до мене, як зможеш.»

Повідомлення згасло, розтанувши, як крапля чорнила у воді.

Доріан відкинувся на спинку крісла. На стіні перед ним висіла стара карта академії - мереживо ходів, башт, прихованих переходів. Пальці машинально торкнулися кільця на правій руці - імператорський знак, який він волів би ніколи не носити.

-Я зовсім не справляюся… - тихо вимовив він, - помилка за помилкою.

Відповідь від Оріона прийшла швидко. Чорний нефрит на зап’ястку м’яко спалахнув, і перед очима сплелися срібні руни:

«Доріане, вибач, але зараз я зайнятий. У мене інтеграли - прорив, серйозно. Завтра зранку зайду, обіцяю.»

Доріан посміхнувся краєм губ. Чергові експеременти Оріона, які той виправдовує навчанням. Але навіть звична одержимість темного мага не зняла з плечей тягар відчуття, що щось не так.

Він підвівся, поправив комір чорного піджака і підійшов до високої шафи з темного дерева - картотеки адептів. Вона стояла в кутку кабінету, стара, з рунічними замками й запахом сухого пергаменту. Коли Доріан доторкнувся до замка, той відгукнувся лагідним клацанням - впізнав господаря.