Розділ 6. Корделія Юана

Зараз

Люпин сидів, як завжди, за своїм столом - нерухомий, холодний, мов тінь, що забула, що колись мала серце. Темний мундир, застібнутий до горла, і погляд - гострий, точний, мов лезо меча, що вже вирішило, де різати.
Перед ним стояла дівчина. Пряма, як лінія, що не знає сумніву. Світло торкалося її обличчя, грало у волоссі - темному, густому, майже чорному, як чорнило, пролиття яким могло коштувати життя. Світло-карі очі блищали, як леза леза кинджалів - не відкритою загрозою, а стриманою обіцянкою.

- Сідайте, леді Юана, - промовив Люпин, не підводячи погляду.

Вона сіла. Тихо.

Лише нігті ковзнули по підлокітнику - короткий, металевий звук, наче хтось натягнув струну.

- Отже, - почав він, перегортаючи сторінки, - ви староста факультету рунології. Посаду прийняли одразу після церемонії, без заперечень.

- Так, пане.

- І відтоді підтримували контакт з головою студради - Доріаном фон Мандіросом?

- Так, як і належить старості.

- Як і належить... - повторив Люпин, повільно, мов пробував слова на смак. Потім підняв очі. - А ще, за моїми даними, ви підтримували зв’язок і з іншими структурами. Таємними.

Тиша опустилась, наче хтось заглушив усі звуки. Корделія не здригнулася. Не кліпнула. Лише в куточках її губ промайнуло щось схоже на усмішку - не людську, а хижу.

- Ви натякаєте, пане, на щось конкретне?

- Я ніколи не натякаю, - відповів він. - Я лише констатую факти.

Він відкрив папку. На сторінці - копія таємного донесення з печаткою Канцелярії Її Величності. Корделія на мить втратила ту бездоганну маску. Її погляд став гострим, крижано-обережним. Вона зрозуміла: гра, можливо, закінчилася.

- Ви добре підготовлені, пане Люпине, - промовила вона з ледь помітною іронією. - Дозвольте мені зекономити ваш час. Так, я агент Таємної Канцелярії. Як і ви.

Її усмішка розквітла - тиха, хижа, небезпечна.

Люпин підняв брову й коротко засміявся. Смех прозвучав сухо, без радості.

- Леді Юано, ваше почуття гумору - бездоганне.

- Пане Слідчий, - сказала вона холодно, - перехопити лист Канцелярії може тільки хтось із неї. І ви це знаєте.

Тиша знову впала. В повітрі пахло воском, чорнилом і чимось ще - прихованою загрозою.

- Яке ваше завдання? - спитав він нарешті.

- Спостереження і вербування. Але, ж вам це добре відомо, пане Слідчий.

- Зокрема Доріан фон Мандірос, - уточнив Люпин.

Вона кивнула.

- Так. Його лояльність - нестабільна. Мене направили після того, як попередній агент… не повернувся.

- Ви знаєте, що з ним сталося?

- Я маю припущення, - відповіла тихо, але твердо. - Академія на пагорбі не підкоряється повністю Імперії. Є сили, які не хочуть, щоб ми дивились занадто глибоко.

Люпин відкинувся на спинку стільця.
- Це перехоплене магічне послання. Його адресували вам.

Корделія взяла конверт. Його сургуч був розтрісканий, але печатка лишалася - чорна, з гербом Канцелярії. Вона повільно розірвала край, погляд ковзнув по рядках - і її обличчя застигло.

Три тижні тому

Вечір опускався на академію повільно, як червоне вино в келих із кришталю. Сутінки лилися по вежах, стікали по дахах і кам’яних балюстрадах, вповзали в шпарини старих вікон, у кожну нішу, де ще теплилося світло.

Замок здавався живим - він дихав, слухав, пам’ятав.

Коридори шепотіли: звук кроків луною розходився склепіннями, відблиски факелів хиталися на стінах, і кожна тінь, що вислизала за поворотом, нагадувала про те, що ці стіни чують більше, ніж слід.

Перші збори старост проходили у кабінеті голови студради.
 Висока стеля, запах чорнил і старої деревини, зелений оксамит диванів, на яких сиділи новачки - старости факультетів першого року. Доріан фон Мандірос говорив спокійно, його голос був рівний і владний, але для Корделії це було радше фоном, ніж змістом.

Вона сиділа рівно, мов натягнута струна. Беземоційна, стримана, як і личить старості факультету рунології. Її ціль - бездоганна репутація: відмінниці, дисциплінованої, розсудливої. Вона знала, як має виглядати заради цього.

Та за цією маскою - інша Корделія. Агент Таємної Канцелярії. Незакононароджена дочка маркіза і служниці, якій пощастило вирости в маєтку, а не на вулиці.
На її обличчі була аристократична усмішка, але пальці, що лежали на коліні, тримали шпильку - тонку, срібну, із ледь помітними рунічними насічками. Звичайна прикраса для будь-якої дівчини, але для неї - мініатюрний артефакт прослуховування, один із нових зразків розвідного відділу. Канцелярія називала їх «вухами сплячих»

Корделія слухала, як Доріан роздає доручення, розмовляє про графіки, дисципліну, облік магічних практик, журнали успішності, звіти і ярмарок гуртків і клубів. Його голос був спокійним, але в ньому вчувалося щось більше - втома, прихована за ідеальною ввічливістю. Вона помітила, що він не просто адепт. В ньому відчувалась імператорська кров. В його погляді зелених очей. В його впевнених і елегантних жестах. В його інтонації, що змушувала  розуміти, що він свій, але не забувати хто тут головний.

Вона чекала слушного моменту. І коли він настав - діяла, не замислюючись. Доріан нахилився до документів, інші старости схилилися вперед, уважно слухаючи.
 Корделія ж повільно змінила позу - ніби просто пересунулася ближче до краю дивана.
 Її пальці, легкі й точні, ковзнули вниз - і шпилька лишилася в щілині між спинкою та сидінням. Непомітна. Ідеально розташована, аби чути все, що відбуватиметься у цьому кабінеті.

Жодного поруху обличчя. Жодного жесту, який би видав її намір. Коли Доріан підняв очі, її погляд був спокійний і бездоганно нейтральний. Аристократична усмішка - ледь натягнута, ввічлива, формальна.

Вона знову стала тією, ким мала виглядати.

Тепер, коли ніч остаточно заповзла в замок, Корделія сиділа у своїй кімнаті.
 Свічка кидала коливне світло на її обличчя, підкреслюючи холодну зосередженість у погляді. На столі перед нею лежало невелике чорне дзеркало - друга частина артефакту, приймач.